Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Цивільний процес

Ірина Бесага

Львівський державний університет внутрішніх справ, факультет № 6 (юридичний)

студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Формування та значення цивільно-правової позиції у постановах вищих судових інстанцій

Однією із найважливіших функцій вищих судових інстанцій є забезпечення єдності судової практики, що досягається шляхом аналізу діяльності судів та створення на цій основі певних правових висновків, які повинні слугувати орієнтирами для правильного вирішення тих чи інших спірних ситуацій. Результат такої діяльності отримав назву «правова позиція». Цей термін не передбачений законодавством України, однак вищі судові інстанції застосовують його в рішеннях, ухвалах у випадку посилання на аргументи тощо.

На думку П. М. Ткачука, під правовими позиціями треба розуміти певні правові погляди, певне розуміння правової ситуації. Слово «позиція» тут має переносне значення, і воно означає точку зору на те чи інше питання, що визначає характер дій [Ткачук П. М. Правові позиції Конституційного Суду України / П .М. Ткачук // Вісник Конституційного Суду України. - 2006. - №1. - С. 10-21 ].

В основі правової позиції, як зазначає І. М. Шевчук, покладено наукові знання, конституційні принципи, правові доктрини і праворозуміння. Однак вирішальну роль, на думку дослідника, слід віддати правосвідомості, на підставі якої формується судова воля суб‘єктів, до повноважень яких входить створення правових позицій. Проявом судової волі є інтелектуальна діяльність щодо з‘ясування і роз‘яснення волі закону, матеріалізованої в його нормах, а також застосування всієї сукупності способів і прийомів тлумачення, які допомагають визначити єдине можливе розуміння суті предмета розгляду [Шевчук І. М. Правові позиції Конституційного Суду України / І. М. Шевчук // Форум права. ‒ 2012. ‒ № 4. ‒ С. 1064-1069].

З огляду на вищезазначене, можна виділити такі ознаки правових позицій:

1.це правові приписи (створюються виключно на основі положень нормативних актів);

2. мають офіційний характер (їх створення здійснюється уповноваженими суб‘єктами та у спеціальній формі);

3.формулюються в результаті аналізу та тлумачення норм права; 4.правовий зміст правової позиції. Правовою позицією можна вважати тільки ту

частину рішення, в якій міститься правовий висновок, викладається правове розуміння. Тому необхідно відрізняти правові позиції від висновків,які містяться в актах судів і не мають правового характеру;

5.нормативність правової позиції характеризується невизначеністю дії у часі та неодноразовістю її застосування;

6.присутність у правовій позиції неявного смислу правової норми чи положення закону. Така ознака випливає з цілей самого тлумачення як процесу, що має на меті з‘ясувати і роз‘яснити норму, яку суб‘єкти звернення розуміють неоднозначно. Не можна назвати правовою позицію ту частину судового рішення або висновку, де міститься явний зміст норми або положення закону, які передаються дослівно або іншими словами розгляду [ Шевчук І. М. Правові позиції Конституційного Суду України / І. М. Шевчук // Форум права. ‒ 2012. ‒ № 4. ‒ С. 1064-1069].

70

Цивільний процес

7.загальнообов‘язковість правових позицій означає, що вони є обов‘язковими до виконання на всій території України, остаточними та не можуть бути оскаржені.

З урахуванням цих ознак та усталеної практики можна дати характеристику постановам Пленуму Верховного Суду України (далі – ППВСУ) та постановам Пленуму Вищих спеціалізованих судів України (далі – ППВССУ) у контексті наявності в них правових позицій. Необхідність аналізу пов‘язана, передусім, з відсутністю ключової ознаки у цих актах – обов‘язковості, яка притаманна правовим позиціям у силу їх видової приналежності. Закон України «Про судоустрій України» від 05.06.1981р. (який з подальшими змінами діяв до 1 червня 2002 року) в абз. 3 ч. 1 ст. 40 передбачав, що Верховний Суд України (далі – ВСУ) «вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз‘яснення судам у питаннях застосування республіканського законодавства, що виникають при розгляді судових справ. Керівні роз‘яснення Пленуму ВСУ є обов‘язковими для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон, по якому дано роз‘яснення».

У результаті проведення так званої малої судової реформи Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України»» від 21.06.2001р. № 2331-ІІІ

, ст.40 Закону України № 2022-Х була фактично скасована обов‘язковість для судів постанов Пленуму ВСУ, в яких надається роз‘яснення законодавства, а з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів», було остаточно скасовано інститут постанов Пленуму у яких надавалися роз‘яснення щодо застосування норм права. Проте ППВСУ продовжують діяти та активно застосовуватися у судовій практиці як роз‘яснення норм права, але тільки у тій частині, що не суперечить чинному законодавству.

Окрім того, у системі судів загальної юрисдикції судова практика вищих судових інстанцій виступає орієнтиром як для нижчих судів, так і для інших правозастосовних органів. Згідно зі ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Пленум Вищого спеціалізованого суду дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції, на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, а на підставі ст. 32 зазначеного закону ВССУ дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції. Закон України «Про судоустрій України» у ст. 44 також включав повноваження щодо надання роз'яснень з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції, не вказуючи на рекомендаційний характер таких узагальнень. Тому використання цих роз‘яснень носило фактично обов‘язковий характер. Погоджуючись з висновком П. М. Ткачука , що під правовими позиціями треба розуміти певне бачення правової ситуації, можна дійти висновку, що правова позиціє виникає в силу розгляду і аналізу дійсних відносин, які склалися у даний момент, а не норм права, які є сталими та носять абстрактний (загальний) характер. Тому ППВСУ та ППВССУ, які вміщують виключно роз‘яснення норм права, не можна розглядати як такі, що містять правові позиції.

Науковий керівник – ст. викл. Воробель У. Б.

71

Цивільний процес

Олександр Братель

Національна академія внутрішніх справ канд. юрид. наук, докторант

Оголошення перерви у розгляді цивільної справи судами першої інстанції як процесуальний юридичний факт

Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю належного законодавчого врегулювання підстав та порядку оголошення перерви у розгляді цивільної справи, зокрема, в судах першої інстанції.

Всі, хто стикався з розглядом цивільної в судах першої інстанції, звертали увагу на досить щільний графік призначення суддями судових засідань протягом робочого дня. Розглянемо простий приклад. Кожна особа має можливість ознайомитись на офіційній веб-сторінці будь-якого місцевого суду зі списком справ призначених до розгляду. З цього списку вбачається, що судді призначають розгляд справ протягом робочого дня з інтервалом переважно у 30 хвилин або одну годину між судовими засіданнями. Розпочавши судове засідання суддя часто змушений оголошувати перерву у зв‘язку з необхідністю розгляду наступної, відповідно до графіку судових засідань, цивільної чи кримінальної справи. Як результат, оголошується перерва та призначається новий день судового засідання, який відбудеться через декілька тижнів або місяців. Крім цього, значна завантаженість судів змішує їх призначати судові засідання, наприклад на 17.00 год., при умові, що за загальним правилом, останньою годиною роботи суду є 18.00 год. Отже, розпочавши судове засідання о 17.00 год. суддя не матиме повноцінної можливості до завершення робочого дня заслухати пояснення сторін чи третіх осіб, допитати свідків. Оголошення вказаної перерви законодавчо не врегульовано нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України), проте об‘єктивні обставини та значна завантаженість суддів спонукає останніх вдаватись до постійних порушень процесуального законодавства. Фактично, протягом останнього десятиліття в судах сформувався «суддівський звичай» щодо оголошення перерв у розгляді цивільної справи.

Частиною 2 ст. 191 ЦПК України визначено, що суд оголошує перерву на час необхідний для цього, у разі неможливості продовження розгляду справи у зв‘язку з необхідністю подання нових доказів. Крім цього, відповідно до положень ЦПК України перерва у розгляді цивільної справи в судах першої інстанції може бути оголошена у випадку: необхідності заміни перекладача у зв‘язку з повторним порушенням ним порядку під час судового засідання або невиконання ним розпоряджень головуючого (ч. 2 ст. 92 ЦПК України); вирішення судом питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду (ч. 3 ст. 162 ЦПК України); якщо після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні виявилося неможливим (ч. 4. ст. 195 ЦПК України);

І. О. Ізарова трактує перерву у розгляді справи як тимчасове припинення її судового розгляду у зв‘язку із неможливістю вчинення необхідних процесуальних дій у цьому судовому засіданні [Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ С. 423].

Автори науково-практичного аналізу Цивільного процесуального кодексу України З. В. Ромовська, Н. Л. Луців-Шумська, Н. Л. Шумська зазначають, що настання часу обіднього відпочинку, а також закінчення робочого дня є перервою у судовому засіданні.

72

Цивільний процес

Отже, ні про «трудову» перерву, ні про перерву, зумовлену, наприклад, вимкненням світла у статті 191 ЦПК України не йдеться [Цивільний процесуальний кодекс: науковопрактичний аналіз. - 2-ге вид. - К. : ВД «Дакор», 2014. - С. 320].

Підтримуючи позицію вищевказаних науковців та практиків зазначу, що суд зобов‘язаний вживати всіх заходів, спрямованих на розгляд та вирішення цивільної справи протягом одного судового засідання. Проте, реалізувати таке завдання в реально існуючій судовій практиці майже нереально.

Відповідно до ч. 3 ст. 159 ЦПК України суд має право оголошувати перерви у судовому засіданні, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Головна умова оголошення перерви у судовому засіданні полягає в тому, що такі перешкоди мають бути усунені порівняно швидко, без певних ускладнень та обов‘язкового до закінчення робочого дня, визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду. В даному контексті судове засідання розглядається, як складова загальної процедури ‒ судовий розгляд.

Неможливість розглянути цивільну справу за одне судове засідання з мотивів необхідності розглядати наступну цивільну справу, відповідно до графіку призначених до розгляду справ, або з огляду на закінчення робочого дня роботи суду призводить до того, що суддями сформована та повсякчасно застосовується звичаєва практика у вигляді оголошення перерв саме у розгляді цивільної справи без існування належного на те законодавчого підґрунтя.

Оголошення перерви у розгляді цивільної справи є класичним процесуальним юридичним фактом в якому реалізується його процесовідкладальна функція.

Висновки і пропозиції. З метою нормативного врегулювання існуючої багаторічної суддівської звичаєвої практики оголошення перерв в розгляді цивільних справ існує нагальна потреба врегулювати та «узаконити» вказану процедуру, шляхом внесення доповнень до ст. 191 ЦПК України.

Частину 2 ст. 191 ЦПК України пропонується доповнити абзацом другим наступного змісту: «Суд має право оголосити перерву у розгляді справи з одночасним завершенням розпочатого судового засідання у зв‘язку із необхідністю дотримання черговості розгляду призначених справ або у зв‘язку із закінченням робочого дня, визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Олексій Гусєв

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу ОР «Магістр»

Електронні докази в цивільному процесі: поняття та ознаки

Актуальність. Адекватне вимогам сьогоднішнього дня забезпечення інформаційної підтримки здійснення цивільного судочинства є неможливим без правової регламентації поняття та порядку використання електронних доказів. Нормативне регулювання інституту доказування в цивільному процесі не відповідає вимогам сьогодення щодо використання інформаційно-телекомунікаційних технологій, що має наслідком гальмування розвитку цивільного процесуального права. На цій підставі питання визначення поняття та ознак електронних доказів має особливо важливе значення, оскільки може сприяти позитивним змінам у вітчизняному судочинстві.

73

Цивільний процес

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам визначення поняття та ознак електронних доказів присвячували свої праці Балашов А., Блажівська Н.Є., Боннер О.Т., Брановіцкий К.Л., Бурганов Р.С., Ворожбіт С.П., Горєлов М.В., Каламайко А.Ю., Мітрофанова М.О., Руда Т.В., Тертишніков Р.В., Фурса С.Я., Хацук Ж.В. та інші.

Постановка завдання. Метотою даної роботи є дослідження ознак і властивостей електронних доказів у цивільному процесі, на основі яких пропонується запровадження власного підходу до характеристики електронних доказів та їхньої дефініції.

Виклад основного матеріалу. Серед теоретиків цивільного процесу немає єдиного погляду з приводу поняття та ознак електронних доказів. Протягом усієї історії розвитку науки цивільного процесуального права трактування правової природи взагалі будь-яких сучасних, нетрадиційних джерел інформації як доказів було неоднозначним, навіть незважаючи на те, що в ч. 2 ст. 65 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року вміщена норма, яка відносить окремі види сучасних носіїв інформації (магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію) до речових доказів.

Видається, що відправними точками дослідження явища електронних доказів слід вважати наступні: а) електронні докази, як і інші, мають триланкову структуру (зміст, засіб доказування, процесуальна форма); б) зміст електронних доказів складає інформація про факти та обставини, що мають значення для вирішення справи, яка має специфічну форму – цифрову; в) процесуальна форма збирання та подання електронних доказів виражається в дозволеному чи прямо передбаченому законодавством порядку сполучення цифрової інформації про факти та обставини, що мають значення для вирішення справи, та передбаченого цивільним процесуальним законом засобу фіксації, об‘єктивації та збереження такої інформації, а також порядку збирання, подання та дослідження доказів.

Складним завданням є визначення ознак електронних доказів, оскільки їх сутність у процесуальному законодавстві залишається досі не з‘ясованою, а думки вчених з цього приводу розходяться. Дотримуючись структурного підходу до поняття доказів, логічним видається підхід, за яким ознаки електронних доказів слід розглядати як «суму» ознак їхніх складових.

Зміст електронних доказів, крім загальних ознак змісту доказів, пропонується характеризується такими ознаками: 1) значні обсяги інформації; 2) специфічна форма об‘єктивації інформації – електронно-цифрова; 3) легкість і простота у внесенні змін та знищенні інформації; 4) відсутність безпосереднього зв‘язку між людиною та інформацією (формальна знеособленість); 5) тісний зв‘язок між інформацією та ЕОМ, за допомогою якої інформацію було створено, змінено, знищено, передано; 6) наявність посередника, який конвертує інформаціяю з форми, придатної для сприйняття людиною, в цифрову і навпаки (цифрова форма інформації не придатна для сприйняття людиною без її конвертації в іншу форму); 7) потенційна необхідність використання спеціальних

знань під час дослідження та оцінки цифрової інформації.
	Форму електронних доказів варто характеризувати	наступними	ознаками:
1)	особливий матеріальний носій інформації (електронно-оптичний		пристрій);
2)	неможливість «зчитування» цифрової інформації з такого	носія без використання

ЕОМ та/або периферійних пристроїв (напр., дисплеїв або електродинамічних гучномовців); 3) можливість багаторазового використання носіїв; 4) функціональна обмеженість носія (носії здатні утримувати цифрову інформацію, але не запобігати її змінюванню чи копіюванню); 5) носії, які зберігали чи передавали цифрову інформацію,

74

Цивільний процес

відбивають її електронно-цифрові «сліди» (особливі реквізити технічного чи телекомунікаційного характеру); 6) специфічна дія принципу безпосередності дослідження електронних засобів доказування (дослідити носій інформації може бути доволі складно, або просто недоцільно).

Особливості процесуальної форми збирання та подання електронних доказів, як дотримання особами, які беруть участь у справі, передбаченого законом порядку їх фомування, полягають у такому: 1) їх зв‘язок визначається положеннями актів телекомунікаційного права; 2) як правило, це акти підзаконного характеру; 3) спеціальні процедури збирання (в т.ч. забезпечення), подання та дослідження електронних доказів; 4) необхідність залучення широкого кола третіх осіб у процес (обумовлена великою кількістю посередників під час обміну інформацією в цифровій формі).

Виходячи з наведених ознак, під електронними доказами пропонується розуміти зібрану, подану та досліджену з дотримання процесуальної форми доказів інформацію про факти та обставини в цифровій формі, яка зафіксована за допомогою передбачених законом електронних матеріальних носіїв, або така, що передається по каналам електрозв‘язку, на підставі якої суд робить висновок про наявність або відсутність фактів і обставин, що обґрунтовують вимоги та/або заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Висновок. Отже, указане визначення охоплює дві ключові ознаки електронних доказів, які відрізняють їх від інших: по-перше, це специфічна безпосередня форма об‘єктивації інформації – цифрова, яку людина не здатна сприймати без її конвертації в інші форми за допомогою ЕОМ. По-друге, це особливий засіб фіксації інформації – матеріальний електронний носій, а в разі його відсутності – канал зв‘язку, по якому відповідна інформації передавалася (може передаватися) та була (може бути) зафіксована.

Науковий керівник – к. ю. н., доц. Грабовська О. О.

Ніна Закарлюка

Запорізький національний університет, юридичний факультет студентка 3 курсу

Особливості участі малолітніх та неповнолітніх осіб у цивільному процесі

Актуальність теми дослідження обумовлена тим фактом, що у судовій практиці не рідкими є випадки розгляду та вирішення у порядку цивільного судочинства справ, в яких прямо чи опосередковано зачіпаються права та інтереси дитини. Питання необхідності забезпечення прав малолітніх або неповнолітніх осіб були предметом обговорення від початку дії Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), який було прийнято 18.03.2004 р. Мабуть з урахуванням міркувань та пропозицій науковців, рекомендацій правозахисних та громадських організацій, Законом України № 1397-VI від 21.05.2009 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення захисту прав дітей» до ЦПК України було внесено зміни, якими він був доповнений ст. 27-1 «Забезпечення захисту малолітніх або неповнолітніх осіб під час розгляду справи».

У ч. 1 ст. 27-1 ЦПК України закріплено, зокрема, право малолітньої або неповнолітньої особи отримувати інформацію про судовий розгляд. Встановлено також порядок реалізації цього права: отримання цієї інформації через представника чи

75

Цивільний процес

законного представника. На наш погляд, логічним продовженням цієї норми було б закріплення відповідного обов‘язку (обов‘язкового надання такої інформації) для представника чи законного представника, що дозволило б попередити будь-які зловживання з їх боку та забезпечити додаткові гарантії захисту процесуальних прав малолітньої або неповнолітньої особи. Щоправда, це викликає необхідність врегулювання ще деяких питань, якщо виходити із того, що будь-яка норма має бути дієвою. Встановлення обов‘язку має сенс лише в тих випадках, коли є механізми впливу на осіб, які обов‘язки не виконують (встановлення певних негативних наслідків).

Також можливим є дещо інше формулювання вказаного права, що дозволить розширити можливості малолітньої або неповнолітньої особи. Йдеться про те, що ч. 1 ст. 27-1 ЦПК України закріплює три пункти з додатковими (порівняно з іншими особами, які беруть участь у справі) процесуальними правами. У першому пункті йдеться про право безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловлені такої думки. За аналогією із вказаним пунктом можливим було б формулювання й права на отримання інформації про судовий розгляд. Додання у законодавчому положенні слів «безпосередньо або» дозволило б розширити можливості малолітньої або неповнолітньої особи (викладення у такій редакції: «отримувати безпосередньо або через представника чи законного представника інформацію про судовий розгляд»).

Також певним чином неповними є положення про саму інформацію, яку має право отримувати малолітня або неповнолітня особа, тобто відсутність конкретизації: якої саме інформації. Адже життєві ситуації можуть бути різними, і взаємовідносини представників чи законних представників із особами, інтереси яких вони представляють, також можуть бути неоднозначними, а дійсні мотиви представлення інтересів малолітньої або неповнолітньої особи можуть приховуватись, тому деталізація хоча б у загальних рисах, надання якої інформації є обов‘язковим, не було б зайвим. Щоправда тут постає питання про спосіб закріплення різновидів такої інформації. Не бажаним є застосування оціночних понять, наприклад «необхідної», «достатньої» тощо, адже відразу постануть питання тлумачення відповідних нормативних конструкцій. Дискусійним є й інший спосіб – спосіб перелічення, адже можуть поставати питання щодо закріплення «відкритого» такого переліку, чи «закритого», із вичерпним варіантом різновидів такої інформації. Доцільним вбачається застосування все ж таки «відкритого переліку», до якого можна було б за розсудом суду додавати ті чи інші види інформації. Натомість цей «відкритий» у законодавчій нормі перелік має вміщувати основні види такої інформації.

Загалом слід вказати, що малолітні або неповнолітні особи можуть приймати участь у судовому розгляді у всіх трьох видах проваджень: позовному, окремому, наказному. Але найбільша кількість справ, що розглядаються у порядку цивільного судочинства за участю малолітніх або неповнолітніх осіб, або які стосуються їхніх прав та інтересів, виникає саме в позовному провадженні. І, як правило, це стосується або сімейних, або цивільних справ. Частина 4 ст. 152 Сімейного кодексу України (далі – СК України) закріплює право дитини на звернення за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років. Натомість вказана норма розташована у статті, присвяченій врегулюванню питань забезпечення права дитини на належне батьківське виховання. Такий самий вік (а, отже, йдеться лише про неповнолітніх, а не про малолітніх дітей) вказується й у ст. 165 СК України, де зазначається, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має, зокрема, й дитина,

76

Цивільний процес

яка досягла чотирнадцяти років. Є й загальна норма – ч. 1 ст. 18 СК України, відповідно до змісту якої кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Відтак, дитина може сама реалізувати надане їй право на судовий захист своїх прав або інтересів лише стосовно сімейних відносин. Що ж стосується інших різновидів правовідносин, перелічених у п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України, зокрема щодо захисту порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод, інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, трудових правовідносин, слід керуватись положеннями ч. 2 ст. 29 ЦПК України, в якій закріплено можливість неповнолітніх осіб особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов‘язки в суді. Це загальне правило, винятки з якого ЦПК України формулює у вигляді «відсильної» до інших законів, норми (не конкретизуючи ці закони).

Висновки та пропозиції. Отже, малолітні особи можуть реалізувати свої процесуальні права лише через представників (законних представників), неповнолітні ж особи досить часто можуть бути безпосередніми учасниками цивільного судочинства. Положення ч. 1 ст. 27-1 ЦПК України щодо закріплення додаткових прав малолітніх або неповнолітніх осіб можуть бути вдосконалені шляхом доповнення обов‘язком представників надавати інформацію про судовий розгляд та конкретизацією, яка інформація є обов‘язковою для надання. Для дієвості вказаної норми необхідним є встановлення певних негативних наслідків для представників чи законних представників у разі невиконання цього обов‘язку.

Науковий керівник – к. ю. н., доц. Болокан І. В.

Наталья Ивуть

УО «Белорусский государственный экономический университет», факультет права

ассист. кафедры гражданско-правовых дисциплин

Медиация в деятельности юридических клиник Республики Беларусь: проблемы и перспективы

Медиация в Республике Беларусь как альтернативный способ разрешения споров берет начало с 2011 года. Применение медиации в зарубежных странах показывает ее высокую степень эффективности, так как в основе большинства споров лежат межличностные конфликты. Большинство европейских стран активно используют данный инструмент на основании актов национального законодательства. Закон Республики Беларусь № 58-З «О медиации» (далее Закон о медиации) был принят 12 июля 2013 года и вступил в силу с 24 января 2014 года. В настоящее время медиация успешно применяется для разрешения хозяйственных, гражданско-правовых споров, а также семейных, трудовых, корпоративных и иных конфликтов.

В ряде зарубежных стран медиация применяется и в деятельности юридических клиник, чему способствует законодательство. Что касается Республики Беларусь, то необходимо отметить, что согласно ч. 1 ст. 4 Закона о медиации медиатором может быть физическое лицо, имеющее высшее юридическое или иное высшее образование, прошедшее подготовку в сфере медиации в порядке, устанавливаемом Министерством юстиции Республики Беларусь, либо имеющее опыт работы в качестве примирителя в соответствии с процессуальным законодательством, получившее свидетельство медиатора, выдаваемое Министерством юстиции Республики Беларусь на основании

77

Цивільний процес

решения Квалификационной комиссии по вопросам медиации. Это свидетельствует о том, что медиация может проводится только на профессиональной основе. Данное положение законодательства препятствует применению медиации в деятельности юридических клиник. Так как консультирование осуществляется студентами, которое на тот момент не имеют высшего образования.

По иному вопрос разрешен в Российской Федерации. Деятельность медиатора согласно ст. 14 Федерального Закона Российской Федерации № 193-ФЗ от 27 июля 2010 года «Об альтернативной процедуре урегулирования споров с участием посредника (процедуре медиации)» может осуществляться как на профессиональной, так и на непрофессиональной основе.

Осуществлять деятельность медиатора на непрофессиональной основе могут лица, достигшие возраста восемнадцати лет, обладающие полной дееспособностью и не имеющие судимости. Однако необходимо отметить, что процедура медиации по спорам, переданным на рассмотрение суда или третейского суда до начала проведения процедуры медиации, может проводиться только медиаторами, осуществляющими свою деятельность на профессиональной основе

На профессиональной основе осуществлять деятельность в качестве медиатора могут лица достигшие возраста двадцати пяти лет, имеющие высшее образование и получившие дополнительное профессиональное образование по вопросам применения процедуры медиации.

На наш взгляд, следует законодательно предусмотреть возможность проведения медиации юридическими клиниками в Республике Беларусь, так как деятельность юридических клиник и деятельность медиатора имеет ряд схожих черт и целей. Так, юридические клиники осуществляют свою деятельность только на безвозмездной основе. Статья 17 Закона о медиации предусматривает право медиатора на получение вознаграждения, размер которого устанавливается по соглашению со сторонами. Данное положение свидетельствует о том, что медиаторы могут осуществлять деятельность на безвозмездной основе. Однако практика свидетельствует о том, что все медиаторы пользуются вышеназванным правом. Согласно данным сайта http://medialead.by рыночная цена услуг медиатора в Республике Беларусь составляет 1 000 000 белорусских рублей в час (примерно 50 долларов США), при этом по договоренности с медиатором она может быть изменена. Это говорит о том, что отдельным категориям лиц (малообеспеченным, многодетным, пенсионерам, инвалидам и др.) данная процедура является недоступной с материальной точки зрения. Поэтому проведение медиации юридическими клиниками будет способствовать реализации права граждан на оказание им юридической помощи.

Также если рассматривать принципы деятельности юридических клиник и медиатора, то можно отметить, что все принципы находятся в соответствии друг с другом и продолжают положения других. Таким образом, феномен юридической клиники тесно связан с развитием практики медиаторской деятельности.

На основе проведенного исследования можно сделать следующие выводы. Закон Республики Беларусь «О медиации» содержит положения препятствующие применению медиации в деятельности юридических клиник. В связи с чем предлагается внести изменения в вышеназванный закон, определив, что медиация может осуществляться как на профессиональной, так и непрофессиональной основе. Следует также предусмотреть требования, предъявляемые к непрофессиональным медиаторам. На наш взгляд ими могут быть лица, достигшие восемнадцати лет, обладающие полной дееспособностью, не

78

Цивільний процес

имеющие судимости и прошедшие обучение по вопросам деятельности медиатора. Это могут быть как специализированные курсы, так и учебные занятия в рамках спецкурсов в учреждениях образования.

Ірина Ізарова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет

канд. юрид. наук, доц. кафедри правосуддя

Основні тенденції реформування цивільного процесу Європейського Союзу

Впродовж останніх двадцяти років цивільний процес Європейського Союзу став тим ефективним механізмом захисту прав жителів ЄС, що забезпечує подальшу інтеграцію європейського суспільства й функціонування внутрішнього ринку, відтворюючи єдині підходи до розгляду і вирішення цивільних і комерційних справ транскордонного характеру в усіх 28 державах-членах [Ізарова, І.О. Теоретичні засади цивільного процесу ЄС : монографія / І. О. Ізарова. – Київ: ВД Дакор, 2014. – 328 с., с. 74-86].

Досвід розвитку цивільного процесу в європейських країнах має важливе значення для України, яка уклала Угоду про Асоціацію з ЄС і спрямовує свої зусилля з реформування вітчизняного цивільного процесуального законодавства у напряму узгодження з єдиними європейськими стандартами цивільного правосуддя.

Виходячи з цього, важливе значення має масштабна реформа двох загальноєвропейських процедур – видачі Європейського судового наказу та вирішення дрібних спорів, які складають основу цивільного процесу ЄС. Вона відбулася у грудні 2015 р., відповідні зміни і доповнення підлягають застосуванню з 14 липня 2017 р.

[Regulation (EU) 2015/2421 of the European Parliament and of the Council of 16 December 2015 amending Regulation (EC) No 861/2007 establishing a European Small Claims Procedure and Regulation (EC) No 1896/2006 creating a European order for payment procedure [Electronic resource]. – Mode of access : http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/ TXT/?uri=uriserv:OJ.L_.2015.341.01.0001.01.ENG&toc=OJ:L:2015:34:TOC].

Основні тенденції реформування цивільного процесу ЄС мають важливе значення для розвитку науки цивільного процесуального права, відображають прагнення до вдосконалення судочинства, підвищення загального рівня його ефективності, зменшення витрат та тривалості судового розгляду справ, посилення гарантій таких прав учасників процесу як бути почутим та організувати свій захист.

Серед напрямів реформи 2015 р. варто відзначити:

1)розширення сфери застосування Європейської процедури вирішення дрібних спорів за рахунок підвищення розміру вимог, що віднесені до дрібних, а також конкретизація переліку справ, які не можуть розглядатися в зазначеному порядку;

2)визначення підстав та порядку проведення судового засідання у Європейській процедурі вирішення дрібних спорів;

3)доповнення та уточнення порядку отримання доказів у справі, що розглядається в порядку Європейської процедури вирішення дрібних спорів;

4)збільшення обсягу безоплатної практичної допомоги сторонам, що беруть участь у Європейській процедурі вирішення дрібних спорів;

5)зміна порядку розгляду заяви про заперечення боржника проти виданого Європейського судового наказу;

79