Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальний процес та криміналістика

Віктор Завтур

Національний університет «Одеська юридична академія», аспірант

Щодо системи заходів забезпечення кримінального провадження

Прийняття рішень про застосування заходів забезпечення кримінального провадження (далі - ЗЗКП) є одним із найоб‘ємніших та найскладніших напрямків діяльності суду у кримінальному провадженні, що зумовлено їх юридичною природою та сутнісною диференціацією.

Відповідно до КПК України заходами забезпечення є: 1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід; 2) накладення грошового стягнення; 3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом; 4) відсторонення від посади; 5) тимчасовий доступ до речей і документів; 6) тимчасове вилучення майна; 7) арешт майна; 8) затримання особи; 9) запобіжні заходи (ч.2 ст.131 КПК України). Відтак, у Розділі II КПК України законодавець сконцентрував норми, що регулюють порядок застосування усіх заходів, що в тому чи іншому аспекті забезпечують проведення ефективного і безперешкодного кримінального провадження. Кожен з них має свою власну мету, яка випливає із їх сутності: створення належних умов для збирання доказів у кримінальному провадженні (тимчасовий доступ до речей і документів), забезпечення цивільного позову (арешт майна), забезпечення належної поведінки учасників кримінального провадження (виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід; накладення грошового стягнення; тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, запобіжні заходи). Такий підхід є логічним і більш досконалим, ніж у КПК 1960 р., в якому норми, що регулювали порядок застосування цих заходів (в дещо інших модифікаціях) містилися у різних розділах закону (крім запобіжних заходів), але все одно викликає певні зауваження.

Справа в тому, що в ст.132 КПК Україні встановлено загальні для всіх ЗЗКП підстави, умови та порядок застосування і саме ці положення закону дають змогу робити наукові висновки щодо їх юридичної природи. Разом із тим, окремі види заходів забезпечення, визначені КПК України мають таку сутність та механізм реалізації, що робить їх дещо відмінними від загальної моделі ЗЗКП.

Визначення заходом забезпечення виклику особи фактично прирівняло його до заходів примусового характеру. Окремі дослідники також характеризують його саме як такий захід [Бондаренко О. Виклик особи за кримінальним процесуальним законодавством України // Вісник прокуратури. - 2013. - № 12. - С. 67], однак, на нашу думку, очевидно, що прибуття до органу досудового розслідування, суду чи до слідчого суді за викликом не є суттєвим обмеженням, а тим більше втручанням у права та свободи особи. О.М. Сіверський не погоджується із приєднанням виклику до заходів примусу і пропонує внести зміни у до ст.131 КПК України, визначивши виклик заходом забезпечення, а інші ЗЗКП – заходами кримінального процесуального примусу [Сіверський О. М. Сутність виклику у кримінальному провадженні // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. - 2014. - Вип. 10-2(2). - С. 174]. Відзначимо, що КПК України в цілому визначає ЗЗКП як заходи екстраординарного характеру, тобто такі, які застосовуються у крайніх випадках, коли без них не можна безперешкодно здійснювати кримінальне провадження і досягти його ефективних результатів, зокрема про це свідчать положення ч.3 ст. 132 КПК України, відповідно до яких застосування ЗЗКП не допускається, якщо слідчий та прокурор не доведуть, що потреби досудового

130

Кримінальний процес та криміналістика

розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора. Натомість, виклик особи є стандартним способом інформування особи про її обов‘язкову участь у слідчій (розшуковій) дії, в основі якого лежить розрахунок на її добровільне прибуття. Однак, привід особи в разі нез‘явлення за викликом є класичним заходом забезпечення в контексті реформованого кримінального процесуального законодавства, оскільки спрямований на досягнення певного результату – наприклад, недопустимості втрати доказів, які можуть міститись у показаннях особи через відмову у співпраці із органом досудового розслідування. Якщо особа не з‘явилася добровільно і не надала показання, це не дає можливість їх отримати та врахувати при вирішенні кримінального провадження по суті та прийнятті проміжних рішень, а примусова доставка до слідчого, прокурора, слідчого судді або суду матиме на меті допит цієї особи та забезпечить отримання відповідних показань.

Таким чином, на нашу думку, ст. 133-139 КПК України доцільніше розмістити у Главі 6 КПК України «Повідомлення», перейменувавши її на «Виклики та повідомлення», що зробить побудову кримінального процесуального закону логічнішою.

Слід наголосити на тому, що більшість ЗЗКП відповідно до загальної моделі, сформульованої законодавцем у ст.132 КПК України мають превентивний характер, тобто мають на меті створити такі умови, що унеможливлюють перешкоджання здійсненню кримінального провадження з боку учасника цього провадження або спонукати його до певних дій.

Проаналізувавши відповідні норми КПК України стає зрозуміло, що окремі ЗЗКП мають дещо інший механізм реалізації. Передусім, мова йде про накладення грошового стягнення на учасників кримінального провадження. Стягнення коштів з особи в порядку застосування грошового стягнення не стимулює її до правомірної належної поведінки в майбутньому, оскільки дані кошти сплачуються безповоротно, на відміну, наприклад, від запобіжного заходу у вигляді застави, коли у випадку позитивної поведінки підозрюваного або обвинуваченого вона може бути повернута заставодавцю. Не здатне грошове стягнення і забезпечити належну поведінку особи, оскільки за своєю сутністю не створює перепони для можливих порушень з боку учасника кримінального провадження в майбутньому. Фактично, накладання грошового стягнення є відповідальністю ретроспективного характеру, тобто за фактично вчинене порушення вимог кримінального процесуального закону, в той час як застосування інших ЗЗКП може бути рішенням перспективного характеру, спрямованим на попередження реальних загроз безперешкодному здійсненню кримінального провадження. Такий стан речей наштовхує на думку, що КПК України бракує Глави «Відповідальність учасників кримінального провадження».

Сучасна система ЗЗКП, визначена КПК України є різнобічною з точки зору мети та сутності заходів, які її складають, відтак потребує певної оптимізації.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Стоянов М. М.

131

Кримінальний процес та криміналістика

Михайло Іванов

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 1 курсу ОР «Магістр»

Короткоствольна вогнепальна зброя як превентивний засіб самозахисту громадян в Україні

Погіршення економічної ситуації негативно вплинули на рівень злочинності і кількість правопорушень в Україні. Зменшення потужності вітчизняної економіки спричинило підвищення рівня безробіття, що, в свою чергу, призвело до збільшення девіантних членів суспільства. Допоміжними факторами у створенні злочинної середи стали відсутність процесів декриміналізації, дієвих інститутів захисту прав і свобод людини, низька ефективність функціонування правоохоронних органів. У сукупності такі чинники спричинили надвисокі показники стану скоєння злочинів [Христич І. О. Інформація щодо статистичних показників органів внутрішніх справ стосовно стану скоєння злочинів в Україні та Харківській області за січень-вересень 2014 р. та 2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ivpz.org/statistika-za-s-chen-veresen-2014-r- ta-2015-r]. Зазначенні тенденції дискредитують правоохоронну систему в країні і в черговий раз доводять недієздатність державних інститутів захисту громадян.

Водночас, відповідно до вітчизняного законодавства єдиними засобами захисту, які можуть бути використані громадянами під час їх перебування поза місцем проживання є газові балони, пневматичні пістолети, телескопічні палиці, відлякувачі собак і муляжі зброї. Однак дієвість даних засобів захисту залишаться сумнівною. Натомість буде необ‘єктивним зазначити, що законодавець заборонив усі дієві інститути захисту. На нашу думку, одним з найефективніших інститутів захисту, що незаборонений законом, є застосування інструментів приватної охорони, але внаслідок високої вартості цих послуг цей інститут захисту залишається недоступним для більшості громадян України.

Подібна законодавча політика, що унеможливлює самозахист громадянського суспільства, може призвести до свавілля злочинних угрупувань. І саме загроза злочинної диктатури спонукає до пошуку нових підходів і механізмів захисту громадян, в тому числі, шляхом вдосконалення законодавства із урахуванням соціального запиту на ефективні засоби самозахисту.

Перш за все, варто визначитись із поняттям ефективного засобу самозахисту. У загально прийнятому розумінні, засіб – це те, що служить знаряддям у якій-небудь дії, справі [Словник української мови : в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства (за ред. І. К. Білодіда). – К. : Наукова думка, 1970 – 1980. – Том 3. – С. 307]. Відповідно до ст. 19 Цивільного кодексу України самозахистом вважається застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. І, нарешті, під терміном «ефективний» ми можемо розуміти той, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект; який викликає ефект [Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства (за ред. І. К. Білодіда). – К. : Наукова думка, 1970 – 1980. – Том 3. – С. 492].

Таким чином, можемо зазначити, що в широкому розумінні ефективний засіб захисту

– це знаряддя, яке використовується особою для захисту прав, законних інтересів, життя, здоров‘я чи власності, своєї або третіх осіб, від протиправного посягання правопорушника.

132

Кримінальний процес та криміналістика

У вузькому сенсі, ефективний засіб захисту це – знаряддя, яким користується особа у стані необхідної оборони чи стані крайньої необхідності. Безсумнівно, що застосування такого знаряддя є законим і відповідає моральним засадам суспільства та досягає бажаного результату.

На нашу думку, серед усіх засобів, знарядь і механізмів самозахисту найефективніше діє і застосовується короткоствольна вогнепальна зброя (надалі КВЗ). На користь цього положення свідчать наукові дослідження журналістів, вчених та спеціалістів у сфері захисту з усього світу [Никонов А. П. Здравствуй, оружие! Презумпция здравого смысла / А. П. Никонов // М. : Эксмо-Пресс, 2011. – С. 253]. Не менш корисними при розгляді цього питання є статистичні дані країн, у яких державою було легалізовано КВЗ [Занимательная статистика о владении оружием в США [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zbroya.info/ru/blog/6290_zanimatelnaia-statistika-o-vladenii-oruzhiem-v-ssha].

Наприклад, за статистичними даними в США понад 200 тис. жінок використовували зброю саме для захисту від насильників. Та й взагалі 3 з 5 опитаних злочинців кажуть, що не стали б зв'язуватися з озброєною жертвою. Ще одним фактом, який доводить, що чим більше зброї - тим краще, є статистика володіння. На руках у американців є 270 млн. одиниць вогнепальної зброї, і за кількістю зброї на душу населення США займає перше місце в світі. На 100 осіб там доводиться 88,8 одиниць зброї. Але найвищий коефіцієнт вбивств на душу населення, як не дивно, не в США, а в Гондурасі. На 100 тис. людей там припадає 91,6 вбивств на рік, в Сальвадорі - 69,2, в Кот-д'Івуарі - 56,9, на Ямайці - 52,2, в США - всього 4,8.

Висновки. Підсумовуючи, варто зазначити, що рівень злочинності залишається надвисоким на території України. Влада ігнорує суспільні ініціативи у сфері захисту і охорони громадян, відаючи перевагу некомпетентності і бюрократизму правоохоронних органів. Введення КВЗ в цивільний обіг є необхідно зміною у житті українського суспільства, яка наддасть можливість громадянам використовувати ефективні засоби самозахисту. Необхідними змінами у законодавстві мають бути доповнення другого розділу Конституції України нормою про право на зброю, нормативне фіксування процедури отримання КВЗ громадянами через дозвільну систему. Нагальною потребою є комплексне закріплення правового статусу власників КВЗ шляхом прийняття окремого закону про зброю, який і буде виступати нормативною базою регулювання права власності на КВЗ і межі його використання цивільним населенням.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Гринюк В. О.

Алла Клітинська

Університет державної фіскальної служби України студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Реформування органів прокуратури України в умовах євроінтеграції

В період євроінтеграційних перетворень, які відбуваються в Україні з моменту підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом одним з найголовніших напрямів є реформування системи органів кримінальної юстиції, а саме органів прокуратури, так як вони наділені широким спектром повноважень. Враховуючи, те що, Україна будує основи правової держави та громадянського суспільства відповідно до системи демократичних стандартів завдання та повноваження прокуратури мають змінюватися.

133

Кримінальний процес та криміналістика

Зміст реформування прокуратури України полягає в адаптації цього інституту до конституційної моделі та стандартів Європейського Союзу. Прийняття Закону України ―Про прокуратуру‖ в новій редакції від 2014 р. саме стало основою реформування органів прокуратури відповідно до вимог Європейського співтовариства, зокрема було суттєво змінено функціональну модель української прокуратури. Було скасовано функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів, обмежено функцію нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина межами представницької діяльності прокуратури а також включено координаційну діяльність до змісту функції нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство [Трагнюк Р. Р. Реформування функцій прокуратури України за новим Законом ―Про прокуратуру‖ / Р. Р. Трагнюк // Юридичний науковий електронний журнал. - 2015. – №3. - С. 178]. Таким чином, дані зміни відповідають європейським стандартам функціонування органів прокуратури та Висновку Венеціанської комісії щодо аналізу нового Закону України ―Про прокуратуру‖.

Однак, варто зазначити, що подальше реформування прокуратури України має здійснюватися в напрямку внесення змін до Конституції України. А також вирішення питань щодо встановлення терміну перебування на посаді і процедури призначення та звільнення з посади Генерального прокурора України, повного скасування функції, представництва інтересів фізичних осіб та ролі Вищої ради юстиції в дисциплінарному провадженні.

Також шляхом вжиття практичних заходів слід усунути недолік, який стосується положення щодо регулювання розподілу та перерозподілу кримінальних проваджень для забезпечення незалежності і неупередженості процесу здійснення кримінального переслідування та максимально правильного функціонування системи кримінального правосуддя [Main conclusions on the revised version of the Draft Law on the Public Prosecutor‘s Office of Ukraine, as adopted on 4 June 2014 by the Committee on the Legislative Support to the Law Enforcement [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.coe.int/web/kyiv/support-to-the-criminal-justice-reform-in-ukraine].

В цілому, на думку науковців та практичних працівників прокуратури, реформування та розвиток прокуратури України повинен здійснюватися за такими напрямами:

1)удосконалення законодавчого і нормативно-правового забезпечення;

2)збалансування структури системи, оптимізація складу її компонентів відповідно до покладених завдань не лише з урахуванням економічних можливостей, а й з урахуванням наявних потреб;

3)удосконалення кадрової політики, системи підготовки кваліфікованих фахівців;

4)поглиблення міжнародного співробітництва та партнерства у сфері правоохоронної діяльності;

5)підвищення ефективності здійснення демократичного цивільного контролю над діяльністю органів прокуратури, забезпечення максимально допустимої та необхідної відкритості й прозорості у їх діяльності; удосконалення соціальної політики;

6)запобігання виникненню передумов для втручання політичних сил у діяльність органів прокуратури [Соколовий В. П. Актуальні питання реформування органів прокуратури у трансформаційних умовах євроінтеграції України / В. П. Соколовий //

Наше право. – 2014. – № 7. – С. 69].

У свою чергу процес адаптації системи органів прокуратури України до стандартів ЄС передусім має ґрунтуватися на принципах:

- законності;

134

Кримінальний процес та криміналістика

-додержання прав і свобод людини і громадянина;

-захисту демократичних цінностей суспільства;

-деполітизації та позапартійності;

-єдиноначальності і колегіальності при розробці і прийнятті важливих рішень;

-забезпечення регіонального лідерства та реалізації євроінтеграційної стратегії України;

-поєднання гласних і негласних методів і засобів діяльності;

-пріоритетності функцій попередження і профілактики правопорушень;

-співпраці з державними органами, органами місцевого самоврядування і військовими формуваннями, з громадянами, об‘єднаннями громадян та неурядовими організаціями;

-відкритості для демократичного громадського контролю [Соколовий В. П. Актуальні питання реформування органів прокуратури у трансформаційних умовах євроінтеграції України / В. П. Соколовий // Наше право. – 2014. – № 7. – С. 69].

Отже, прокуратура України є важливим інституційним елементом у механізмі Української держави, від ефективності функціонування якого залежить її майбутнє, а також політичний, економічний, соціальний, культурний розвиток. Разом з тим нові виклики і завдання, що нині постали перед Україною, складно, а подекуди й неможливо вирішити без реформування прокуратури, тому перспективи подальшої зміни прокуратури мають визначатися передусім теоретико-методологічним і науковоекспертним забезпеченням відповідних правотворчих і правозастосовних процесів.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Омельчук Л. В.

Анастасія Коваль

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Кримінально-правові та кримінальні процесуальні підстави розмежування процедури примирення на підставі ст.46 КК України та на підставі угоди про примирення. Проблеми понятійного апарату

Актуальність теми дослідження обумовлена тією обставиною, що на міжнародній правовій арені все більше простежується тенденція до компенсаційного аспекту кримінального провадження порівняно з каральним. Українське законодавство хоча і перебуває на шляху розвитку даного напрямку, але потребує певного вдосконалення.

Характерною особливістю більшості процесів є направлення на покарання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Але досить часто враховуючи даний підхід, потерпілий не задоволений в повному обсязі. У своїй роботі я хочу відзначити спільні та відмінні риси вищезазначених інститутів кримінального та кримінального процесуального права, а також звернути увагу на певні неузгодженості понятійного апарату, які потребують усунення недоліків.

На сьогоднішній день законодавець надав декілька можливостей примирення потерпілого та підозрюваного (обвинуваченого). Зокрема, один із них передбачений кримінальним законодавством України. Відповідно до ст. 46 КК України особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона

135

Кримінальний процес та криміналістика

примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Ще одна можливість примирення визначена Кримінальним процесуальним кодексом України, де передбачено, що на стадії досудового розслідування та судового розгляду (до виходу суду до нарадчої кімнати), потерпілий та підозрюваний (обвинувачений) мають право укласти угоду про примирення. Угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості та у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

Однією з найголовніших рис, яка об‘єднує інститут звільнення від кримінальної відповідальності та укладення угоди про примирення є їх мета. Тобто, основне направлення це відшкодувати шкоду потерпілому та мінімізувати можливе покарання підозрюваному (обвинуваченому). Подібна тенденція знайшла своє місце на міжнародній арені і продовжує свій розвиток у більшості демократичних країн світу. Зокрема, до них можна віднести США, Іспанію, Литву, Латвію, Швейцарію тощо. Щодо України варто зазначити, що положення стосовно примирення можна знайти ще в «Руській Правді», Судебнику Казимира, Правах, по яким судиться малоросійський народ тощо. Однією із найважливіших подій розвитку даної інституції, на мою думку, варто відзначити прийняття Кримінального процесуального кодексу у 2012 році де законодавець надав можливість укладати потерпілому та підозрюваному (обвинуваченому) угоду про примирення.

Спільними ознаками інститутів примирення винного з потерпілим та укладення угоди про примирення є процесуальний статус учасників, досягнення компромісу, відшкодування шкоди тощо.

Важливо звернути увагу на суттєві відмінності даних інститутів. Зокрема, наявність судимості при укладенні угоди про примирення; ширше коло правопорушень, за які можна застосовувати вищезазначену процедуру; обмеженість апеляційного оскарження порівняно зі звільненням від кримінальної відповідальності. Також, відповідно до положень судової практики, при певних обставинах, де рівна можливість застосування даних інститутів – перевага надається звільненню від кримінальної відповідальності.

Ще одним аспектом, який потребує дослідження, є назва статті 46 КК України «звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим». На мою думку, формулювання «винного» не можна залишити без уваги враховуючи наступні положення. Згідно зі ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Відповідно до статті 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

Також, норми, які регулюють процедуру звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до положення Кримінального процесуального кодексу України не містять терміну «винний». У даних статтях надається перевага у використанні понять «підозрюваний» та «обвинувачений», адже інститут звільнення від

136

Кримінальний процес та криміналістика

кримінальної відповідальності можливий лише до ухвалення вироку. Тобто, до отримання особою статусу винного у вчиненні кримінального правопорушення.

Враховуючи вищезазначене, було б доцільно внести зміни до статті 46 Кримінального кодексу України в частині поняття «винний» та замінити на «підозрюваний» та «обвинувачений», таким чином узгодивши дану інституцію із кримінальним процесуальним законодавством у повному обсязі.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Яновська О. Г.

Ангеліна Коршун

Академія адвокатури України студентка 3 курсу

Проблемні аспекти законодавчого регулювання затримання

На тлі активного реформування деяких галузей законодавства спостерігається утвердження помилкової практики застосування затримання правоохоронними органами. Причинами такого є недоліки кримінального законодавства та неоднозначене трактування деяких його положень.

Згідно зі ст. 3 Конституції України (далі – КУ) недоторканність людини - найвища соціальна цінність, а права та свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. У ст. 29 КУ зазначено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У цій же статті закріплено право уповноважених законом органів у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Отже, в КУ йдеться саме про затримання як тимчасовий запобіжний захід, а не про тримання під вартою, що визначене в Кримінальному процесуальному кодексі (далі – КПК) як запобіжний захід, тому необхідно привести у відповідність положення КУ та КПК.

Ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом. Також у ст. 9 Загальної декларації прав людини вказано, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання. З огляду на це, необхідно детально врегулювати можливості застосування затримання, оскільки за своєю суттю воно є схожим на найсуворіший запобіжний захід – тримання під вартою, який може застосовуватись лише у виняткових випадках при наявності достатніх для цього підстав.

У Зводі принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув‘язненню в будь-якійформі (1988 р.) міститься вимога щодо необхідності занесення до протоколу

всіх відомостейщодо причин затримання	, його часу , відповідних посадових осіб
правоохоронних органів, які здіиснювалй	затримання , а також точних даних щодо місця

затримання. В той час як в КПК потрібно було б змінити дефініцію поняття ―момент затримання‖ (ст.209), оскільки дане визначення суттєво обмежує права та свободи підозрюваного. Тобто, час затримання необхідно рахувати з моменту фактичного обмеження права особи у вільному пересуванні , що, передбаченою ст. 207, може значно різнитися з моментом доставлення до уповноваженої особи . Такий порядок має бути розроблений на законодавчому рівні , оскільки від цього залежить правильне обчислення

137

Кримінальний процес та криміналістика

процесуальних строків: повідомлення затриманійособі про підозру (ч. 2 с. 278 КПК), доставлення її до слідчого судді для вирішення питання про обрання запобіжного заходу (ч. 2 ст. 211 КПК), перебування в ізоляторі тимчасового тримання (ч. 1 ст. 211 КПК) та під вартою (ч. 2 ст. 197 КПК).

Привести у відповідність також треба положення ст. 207 та ст. 214, тому що законне затримання відбувається до внесення відомостей до ЄРДР, тобто, поза рамками кримінального провадження, а тому про законне затримання повинно згадуватись в ч.3 ст. 214 КПК, поряд з оглядом місця події [Сисоєнко Г.І. Затримання особи у кримінальному провадженні // Вісник Академії адвокатури України, том 12. – 2015. –

Число 1(32). – С. 149].

Нещодавно ч.1 ст. 208 КПК була доповнена п.3, в якій законодавець виокремив випадок затримання особи в рамках кримінального провадження – у разі можливої втечі з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України. Слід не погодитись із запровадженням такої підстави, оскільки фактично вона належить до підстав застосування запобіжного заходу.

Однак, на практиці ст. 208 КПК застосовується слідчими до осіб, щодо яких готується клопотання про застосування запобіжного заходу, а тому здійснюється з метою забезпечення присутності підозрюваного у суді при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу. Тому необхідно встановити можливість в кримінальному провадженні затримувати особу лише з метою приводу. По-перше, це буде сприяти обґрунтованості обмеження права особи на вільне пересування, оскільки таке рішення буде ухвалюватись не слідчим, а слідчим суддею, за наявності обґрунтованих підстав для затримання з метою приводу. По-друге, строк такого затримання в такому випадку зменшується до 36 годин (ст. 191 КПК). Крім того, у КПК мається на увазі не лише затримання особи з метою забезпечення участі підозрюваного/обвинуваченого у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а й затримання для приводу підозрюваного або свідка під час досудового розслідування та обвинуваченого або свідка в ході судового розгляду кримінального провадження з метою забезпечення участі таких осіб у проведенні процесуальних дій, якщо їхня участь у цих діях є обов‘язковою, а вони від такої участі ухиляються (ст.139-143 КПК) [Гончаренко В.Г. Правові питання затримання особи в кримінальному провадженні // Часопис Академії адвокатури України, том 7. – 2014. – № 2(23). – C. 13].

Тому пропонується відмежувати затримання, що здійснюється поза межами кримінального провадження (ст. 207, 208 КПК), від затримання в межах кримінального провадження (ст. 187-191 КПК). В такому випадку слід змінити в переліку заходів забезпечення кримінального провадження (ч.2 ст.131 КПК) пункт восьмий: із ―затримання особи‖ на ―затримання особи з метою приводу‖, наголошуючи на тому, що в рамках кримінального провадження здійснюється лише таке затримання.

Отже, задля дотримання гарантованих КУ та міжнародно-правовими актами прав і свобод осіб, до яких застосовується тимчасовий запобіжний захід, та уникнення зловживання правоохоронними органами правом на затримання, необхідно конкретизувати встановлений механізм затримання осіб та внести зміни в деякі норми чинного КПК.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Сисоєнко Г. І.

138

Кримінальний процес та криміналістика

Христина Костюк

Львівський державний університет внутрішніх справ студентка 3 курсу

Відшкодування моральної шкоди у кримінальному процесі

На сучасному етапі розвитку світової спільноти проблема реалізації та захисту прав і свобод людини є однією з найактуальніших. У цьому напрямі прийнято низку міжнародних нормативно-правових актів, котрі визначають людину найвищою цінністю суспільства, а належне забезпечення її прав і свобод – головним обов'язком демократичної держави. Так, Преамбула до Загальної Декларації прав людини закріплює положення про те, що визнання гідності, властивої всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру, а Преамбула до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права проголошує, що всі права людини «випливають із властивої людській особі гідності».

Крім того, слід зазначити, що проблема відшкодування моральної (немайнової) шкоди є однією з найбільш гостро дискусійних у сучасній юриспруденції. Це пов‘язано з певною новизною функціонування зазначеного кола правових норм, що регламентують інститут моральної шкоди, та суперечливістю судової практики, що є наслідком наявності прогалин в чинному законодавстві щодо застосування інституту відшкодування моральної (немайнової) шкоди, реалізації його ключових норм та механізмів. Саме тому, вирішення теоретичних та практичних аспектів цієї проблеми є надзвичайно важливим для забезпечення реалізації та захисту конституційних прав та свобод.

Над питанням відшкодування моральної (немайнової) шкоди працювало чимало дослідників. Серед останніх слід відмітити: В. Т. Нор, З. В. Ромовська, І. С. Ніжинська, О. В. Крикунов, О. В. Грищук, В. Д. Примак та інші. Праці зазначених вчених та науковців лягли в основу цієї роботи.

Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає, і не може бути, точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. Але в будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді. Так, І. С. Ніжинською зроблено висновок про те, що необхідно на законодавчому рівні врегулювати мінімальну та максимальну межі відшкодування моральної шкоди [Ніжинська І. С. Відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання і досудового слідства в системі органів внутрішніх справ України : автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / НАН України; Ін-т держави і права імені В.М. Корецького. – К., 2003. – 21 с.].

Дослідниця З. В. Ромовська свого часу також, висловлювала позицію з даного питання, а саме: «…..визнано існування ще й іншого, нематеріального способу залагодження моральної шкоди», оскільки компенсація моральної шкоди насамперед повинна бути спрямована на залагоджування душевних страждань потерпілого, виклику в нього позитивних емоцій внаслідок такого відшкодування. Можливо, що їх більшою мірою здатне спричинити, наприклад, вибачення винного, спростування відповідно інформації тощо, ніж надання йому відповідної суми грошей чи іншого майна [Ромовська З. В. Спірні питання відшкодування моральної шкоди // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – №5 (57). – С. 41 – 44].

139