Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальний процес та криміналістика

Як слушно зауважує у цьому контексті О. В. Грищук, законодавче встановлення меж відшкодування моральної шкоди суттєво ускладнить використання самого права на її компенсацію: по-перше, окремі нормативно-правові акти встановлюють різні межі розміру компенсації моральної шкоди; «по-друге, потерпілий може оцінити таку шкоду вище або нижче розміру, встановленого законодавцем; по-третє, у правозастосовній практиці подекуди виникають перепони щодо реалізації захисту права людини на повну компенсацію моральної шкоди» [Грищук О. В. Право людини на компенсацію моральної шкоди (загальнотеоретичні аспекти) : автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.01 / Оксана Вікторівна Грищук Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2002. – 20 с. ].

Суб‘єктом права на відшкодування моральної шкоди за загальним правилом є особа, яка потерпіла від злочину. Інші особи можуть мати таке право тільки у передбачених законом випадках, а саме: близькі родичі у разі втрати годувальника, дитина померлого, яка народилася після його смерті. При цьому, як зазначив Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови від 31.03.1995 р., близькі родичі особи, якій завдано моральної шкоди, права на відшкодування такої шкоди не мають, окрім випадків, коли такими діями порушено їхні права.

У більшості випадків позов про відшкодування моральної шкоди в кримінальній справі заявляється одним з близьких родичів – одним з батьків, подружжя, дітей, рідними братом або сестрою, дідом або бабою загиблого.

До викладеного вище можна зробити такий висновок, що єдиної, заздалегідь встановленої методики обчислення розміру компенсації моральної шкоди немає і не може бути – це витікає з різноманіття життєвих ситуацій та специфіки самого інституту моральної шкоди. Для прийняття законного, обґрунтованого, справедливого судового рішення в частині компенсації моральної шкоди в кримінальному процесі суд повинен взяти до уваги як суб‘єктивні особливості потерпіло особи, так і об‘єктивну оцінку стосовно скоєного суспільством, оцінити всі конкретні обставини, як пом‘якшуючі, так і обтяжуючі відповідальність за заподіяння моральної шкоди.

Науковий керівник – к.ю.н., викл. Розкошинська С. О.

Юлія Ланцедова

Національний авіаційний університет, Навчально-науковий Юридичний інститут канд. юрид. наук

Нове розуміння сутності та базисних основних і додаткових юридичних властивостей доказів у кримінальному провадженні

Існуюче недосконале розуміння сутності доказів у кримінальному провадженні та їхніх базисних основних і додаткових юридичних властивостей (ст. ст. 84-90 КПК України) пропонується у розвиток позиції С. А. Кириченка [Кириченко С. А. Сутність і класифікація доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві: ґенеза і можливості удосконалення: дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / Сергій Анатолійович Кириченко; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2009. – С. 169–170] та О. С. Тунтули [Тунтула О. С. Отримання доказів та форми їх представлення, оцінки та використання у кримінальному провадженні України : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Олександра Сергіївна Тунтула; Національна академія прокуратури України. – К., 2013. – С. 169–173] усунути у вигляді нової всеохоплюючої редакції статті «Докази, їх властивості, джерела, суб‘єкти, порядок і дії з отримання та форми

140

Кримінальний процес та криміналістика

оперування ними», перша та друга частина якої і мають у такій спосіб вичерпно врегулювати вказані положення:

Частина 1: Доказом є будь-які відомості про факт (зовнішній або внутрішній прояв ознак чи властивостей трасосубстанцій і документів або людини чи його діянь або події як сумативного діяння чи явища природи, в т.ч. діянь хижих тварин у дикій природі) в цілому або про його окрему сторону, які отримані від об'єктивних та суб'єктивних джерел такого роду відомостей, якщо кожне із доказів володіє єдністю таких основних базисних юридичних властивостей, як значимість, законність, допустимість, доброякісність і достовірність, а також таких додаткових базисних юридичних властивостей сукупності доказів, як її узгодженість і достатність для прийняття головним суб'єктом антикримінального судочинства (слідчим, суддею) певного проміжного або остаточного рішення.

Частина 2.1. Значимими є відомості, за допомогою яких можна підтвердити або спростувати юридичний факт (обставину) базисного, спеціального чи часткового предмету доказування або доказовий факт як проміжну теза цього предмету доказування.

Частина 2.2. Законними - відомості, отримані в передбаченому цим Кодексом порядку, в т.ч. без застосування обману, погроз чи насильства або без іншого істотного порушення правового статусу соціосуб‘єкта.

Частина 2.3. Допустимими - заздалегідь правдиві відомості, що отримані від відомого і доступного перевірці джерела, коли неприпустимі в якості доказів відомості спрямовані на обґрунтування:

-положення правового акту;

-загальновідомого або преюдиціального факту, який, однак, може бути використаний безпосередньо при прийнятті рішень поряд із доказами;

-паранормального явища, тобто такого, яке суперечить відомим законам природи або не може бути ними пояснене.

Частина 2.4. Доброякісними - відомості, які не мають змістовних суперечностей і дають можливість зробити однозначний висновок, а також отримані за відсутності істотних порушень визнаної методики або без використання невизнаної в установленому порядку методики.

Частина 2.5. Достовірними - будь-які відомості, які є адекватними у контексті встановлення обставин базисного, спеціального або часткового предмету антикримінального доказування, і які:

Частина 2.5.1. Адекватно відображають обставини як приготування та/чи вчинення діяння (події, явища) кримінального правопорушення або приховання його антиделіктних слідів (слідів, параслідів та/чи квазіслідів діяння, події або явища кримінального правопорушення), так і будь-яких інших діянь (подій, явищ) або ознак чи властивостей трасосубстанцій і документів або людини.

Частина 2.5.2. Неадекватно відображають обставини зазначених юридичних фактів внаслідок дистанційних, метеорологічних, освітніх, психологічних, фізіологічних та інших особливостей їх сприйняття особистісним джерелом і запам'ятовування, зберігання, відтворення і передачі відомостей про вказані юридичні факти головному суб'єкту антикримінального судочинства.

Частина 2.5.3. Адекватно пояснюють причини зазначеного неадекватного відображення юридичних фактів.

Частина 2.5.4. Є адекватними або неадекватними, але свідомо недостовірними і в силу цього набувають відповідну достовірність в контексті антикримінальної справи про

141

Кримінальний процес та криміналістика

дачу таких завідомо неправдивих показань або такого завідомо неправдивого висновку експерта.

Частина 2.6. Узгодженою сукупністю доказів є така їх сукупність, в якій один доказ не суперечить іншому, а існуюча суперечність може бути усунена зазначенням аргументів достовірності одного доказу й недостовірності іншого доказу.

Частина 2.7. Достатньою сукупністю доказів - така їх сукупність, яка може сформувати у головного суб'єкта антикримінального судочинства однозначне внутрішнє (без зовнішніх факторів впливу) переконання в можливості прийняття на даний момент певного проміжного або остаточного процесуального рішення по антикримінальній справі.

Запропоноване нове розуміння сутності та базисних основних і додаткових юридичних властивостей доказів у кримінальному провадженні може бути покладено в основу дискусії з приводу остаточного найбільш виваженого вирішення даної проблеми.

Аліна Лизогуб

Київський університет права НАН України студентка ОР «Магістр»

Право потерпілого на подання доказів та заявлення клопотань у кримінальному процесі

Кримінальне процесуальне законодавство має гарантувати не тільки дотримання прав потерпілого на своєчасне відшкодування (компенсацію) завданої кримінальним правопорушення шкоди, а і його активність по встановленню обставин, що входять до предмета доказування під час досудового і судового провадження [Давиденко С. В. Потерпілий як суб‘єкт кримінально-процесуального доказування [Текст]: монографія / С. В. Давиденко; за ред. Ю. М. Грошевого; НЮАУ ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2008. – С. 5]. Право потерпілого на подання доказів та заявлення клопотань – це процесуальні права потерпілого, які на практиці потерпілі використовують найбільш часто з метою захисту та обстоювання своїх законних інтересів, а отже, потребують обговорення.

Одним із найважливіших процесуальних прав потерпілого, передбачених у ст. 56 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), є подання ним доказів для підтвердження обставин кримінального провадження. Обставини, на підтвердження або спростування яких подає потерпілий докази, можуть бути викладені в заяві про вчинення кримінального правопорушення, якщо її подає потерпілий, або ж виникнути під час досудового розслідування чи судового розгляду кримінального провадження.

Подання потерпілим доказів – це своєрідна форма участі потерпілого у процесі доказування. Поданню доказів властивий добровільний характер, оскільки подання предмета або документа, на відміну від їх витребування, відбувається не за ініціативою органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, а за волевиявленням учасників процесу [Крушинський С. А. Поняття та місце подання доказів у структурі кримінальнопроцесуального доказування / С.А. Крушинський // Вісник Академії адвокатури України.

– 2009. – № 3(16). – С. 79]. Потерпілий бере участь у формулюванні доказової бази у кримінальному провадженні шляхом надання слідчому речових доказів, документів, які є в його розпорядженні та пов‘язані із цим кримінальним провадженням. Однак, потерпілий не завжди має можливість самостійно збирати докази. Тому законодавством йому надано право звертатися до слідчого судді під час досудового розслідування із клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів, якими володіє особа,

142

Кримінальний процес та криміналістика

підозрювана у вчиненні кримінального правопорушення з метою ознайомитися з ними, зробити їх копії або витяги. Якщо у потерпілого буде достатньо підстав вважати, що існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів підозрюваним, потерпілий має право ставити питання про розгляд такого клопотання слідчим суддею без виклику особи, яка ними володіє. Крім того, він має право подавати клопотання про витребування доказів особою чи органом, який здійснює провадження, залучення до справи інших осіб, тимчасове вилучення майна та документів і долучення їх до провадження, проведення експертиз чи проведення інших слідчих (розшукових) дій, спрямованих на пошук доказів, всебічне й об‘єктивне встановлення всіх обставин кримінального провадження.

Надання потерпілим доказів є добровільним актом. Більшість потерпілих правильно сприймає свій громадянський обов‘язок і намагається надати слідчому допомогу щодо збирання доказів. Однак є випадки, коли потерпілий ухиляється від надання доказів у зв‘язку з тим, що йому не вигідно, щоб певні речі чи документи стали відомими. У таких випадках слідчий, з‘ясувавши у потерпілого, що в нього є докази щодо кримінального провадження, повинен роз‘яснити йому важливість цих доказів, а також запропонувати надати їх слідству. Слідчий повинний процесуально оформити цю дію і долучити предмети чи документи, надані потерпілим, до кримінального провадження як речові докази чи документи. Якщо буде з‘ясовано, що надані потерпілим речі чи документи не мають доказового значення у кримінальному провадженні, то слідчий повинний винести постанову про відмову в задоволенні клопотання потерпілого про залучення доказів до кримінального провадження [Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України / За заг. ред. В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора,

М. Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2014. – С. 198].

Одним із найбільш важливих процесуальних прав потерпілого у кримінальному процесі є право заявляти клопотання. Користуючись цим правом потерпілий має можливість суттєво впливати на хід і результати досудового розслідування та судового розгляду. Коло питань, щодо яких потерпілий може заявляти клопотання, законом не визначено. Потерпілий може подавати клопотання про виконання будь-яких процесуальних дій. Так, потерпілий має право заявляти клопотання про проведення додаткових слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій з метою перевірки наявних і отримання нових доказів для з‘ясування обставин вчинення щодо нього кримінального правопорушення, про ознайомлення його з матеріалами досудового розслідування як до закінчення, так і після його закінчення у зв‘язку з відкриттям матеріалів сторонами одна одній, про забезпечення безпеки щодо себе, членів своєї сім‘ї, близьких родичів, майна, житла тощо. При задоволенні клопотання потерпілого слідчий виконує слідчі дії, про які просить потерпілий і при цьому не виносить ніякого процесуального документа, який би підкреслював, що ця процесуальна дія виконується на прохання потерпілого. У випадку повної або часткової відмови в задоволенні клопотання слідчий повинний скласти мотивовану постанову із зазначенням підстав відмови у його задоволенні. Ця процесуальна дія слідчого дає підстави потерпілому отримати копію постанови про причини відмови й оскаржити прийняте рішення прокуророві. Закон визначає, що слідчий зобов‘язаний розглянути клопотання в строк не більше трьох днів з моменту подання, прийняти по ньому рішення та повідомити потерпілого (ч. 1 ст. 220 КПК України).

Отже, потерпілий, як учасник кримінальному процесу, наділений правовими можливостями впливати на формулювання доказової бази у провадженні з метою

143

Кримінальний процес та криміналістика

активного захисту своїх прав та законних інтересів. Найбільш дієвим та ефективним способом реалізації цих можливостей є право потерпілого на подання доказів та на заявлення клопотань. Саме завдяки їх реалізації, потерпілий може реально відстоювати свою правову позицію та здійснювати доказування обставин кримінального провадження.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Ващук Б. Л.

Володимир Лисенко

Університет державної фіскальної служби України докт. юрид. наук, професор кафедри кримінального процесу та криміналістики

Геннадій Курілов

Університет державної фіскальної служби України канд. юрид. наук

Фальсифікація та підробка алкогольних напоїв в Україні

Найбільшого поширення в Україні, серед інших товарів, отримало незаконне виробництво, фальсифікація та підробка алкогольних напоїв. Наявність великого ринку для збуту лікеро-горілчаних виробів впливає на поширення зловживань в цій сфері господарської діяльності. Цьому сприяє також існування ринку незаконного обігу спирту, наявність великої кількості виробників спирту в Україні, простий спосіб виробництва підробленої горілки чи інших напоїв, можливість незаконного виготовлення відповідної тари, пакувальних матеріалів тощо.

Важливим у здійсненні незаконного обігу підроблених, сфальсифікованих товарів є існування відповідних каналів для реалізації такої продукції у торговій мережі. За даними правоохоронних органів підроблені (сфальсифіковані) алкогольні напої реалізуються у товарних партіях справжніх алкогольних напоїв, що ускладнює встановлення фактів їх підробки. Не виключено, що такі алкогольні напої можуть продаватися у відомих супермаркетах, недешевих магазинах і дуже складно, на перший погляд, відрізнити фальсифіковані та підроблені алкогольні напої від справжніх алкогольних напоїв

Основну шкоду здоров'ю людини наносить фальсифікація алкогольних напоїв шляхом часткової або повної заміни етилового спирту технічним, який містить у своєму складі підвищену кількість сивушних олій, метилового спирту, альдегідів, кетонів, фурфуролу, що викликають отруєння різного ступеня важкості і навіть смерть. Крім того, при вживанні метилового спирту можлива часткова або повна втрата зору.

Способи виготовлення підроблених, фальсифікованих алкогольних напоїв є самими різноманітними. Виготовлені алкогольні напої можуть повністю відповідати вимогам технічних умов та державних стандартів щодо такої продукції та бути якісними і містити якісні складові. Однак, враховуючи те, що такі алкогольні напої виготовляються поза офіційним обліком виробництво таких алкогольних напоїв є незаконним та вважається підробленим. Так, наприклад, значний тіньових обіг, останнім часом, отримало виробництво алкогольних напоїв на підприємствах, які мають відповідні ліцензії та дозволи для виробництва алкогольних напоїв. Однак, в даному разі, йдеться про виготовлення алкогольних напоїв поза офіційним обліком із обсягів спирту, які є необлікованими. В даному разі підприємство приховує від обліку виготовлену продукцію і відповідним чином ухиляється від сплати податків.

144

Кримінальний процес та криміналістика

Практика правоохоронних органів свідчить, що в дану сферу нелегального бізнесу залучаються відповідні фахівці, які знайомі з особливостями технології виготовлення алкогольних напоїв, мають доступ до необхідних матеріалів та сировини: спирту, відповідної тари, етикеток, марок акцизного податку тощо. Важливим для осіб, які займаються незаконним виготовленням алкогольних напоїв є наявність каналів збуту фальсифікованої продукції.

Здійснюючи суміш етилового ректифікованого спирту вищого очищення або спирту екстра з водою (фільтрованою) – отримується горілка. Для виготовлення настоянок, крім зазначеного вище, використовуються різноманітні трави, насіння, ароматні спирти, інколи ефірні олії та інші ароматичні речовини. Вміст таких домішок становить біля 30— 60 % об. спирту, вони мають гіркуватий, гіркувато-пряний або пекучий смак.

Найбільш поширеними способами фальсифікації горілки на сучасному етапі є повна чи часткова заміна харчового спирту на більш дешевий технічний; застосування води, яка не відповідає вимогам технології виготовлення; розведення чи повна заміна спирту водою тощо. Нерідко для фальсифікації алкогольних напої використовуються різноманітні синтетичні барвники та ароматизатори. Одним із способів фальсифікації є заміна натуральних компонентів рецептури на сурогатні, що лише імітують відповідні органолептичні властивості та харчову цінність лікеро-горілчаної продукції й не відповідають вимогам державної стандартизації. Технологічна фальсифікація лікерогорілчаних напоїв можлива шляхом заміни натуральної сировини (спиртованих морсів, соків, настоїв трав) синтетичними ароматизаторами, підсолоджуючими та підфарбовуючими речовинами, гліцерином тощо.

Практика правоохоронних органів свідчить, що у злочинному механізмі фальсифікації алкогольних напоїв нерідко використовується етанол. Етанол застосовується у промисловості та медицині, є технічним розчинником, зокрема, для розчинення жирів. Вживання етанолу є шкідливим для організму людини. У результатів потрапляння в організм людини етанол викликає отруєння. Практика свідчить, що для виготовлення фальсифікованої горілки інколи використовують різноманітні рідини, які містять в собі технічних спирт.

Основні ознаки (сліди), які свідчать про факти фальсифікації, підробки лікерогорілчаних виробів: 1) наявність після випаровування рідини маслянистості, що свідчить про використання замінників та барвників на жировій основі; 2) нечітка, невиразна, матова етикетка, яка надрукована на неякісному папері, нещільна закупорка, наявність сторонніх домішок; 3) прокручування ковпачка пляшки навколо своєї осі; 4) відсутність дати розливу напою на етикетці, пляшці, ковпачку або контретикетці; 5) невідповідність розташування смужок клею на зворотній стороні етикетки; 6) наявність невластивих трас, подряпин, з бічної сторони на верхньому кольоровому шарі металевого ковпачка під гвинт; 7) невідповідність марки акцизного податку; 8) невідповідність назви виробника горілки, яка відображена рельєфним написом на пляшці з написом на етикетці пляшки; 9) залишки на пляшці старої акцизної марки; 10) осад, наявність сторонніх нашарувань на внутрішній поверхні пляшки; 11) нашарування білого кольору у вигляді кільця на верхній внутрішній поверхні пляшки біля горла (так зване «кільце жорсткості»).

Підробка та фальсифікація алкогольних напоїв характеризується також іншими способами, де використовуються різноманітні домішки та синтетичні замінники, які є шкідливими для здоров'я споживачів.

145

Кримінальний процес та криміналістика

Євген Лук’янчиков

Національний технічний університет України «КПІ» докт. юрид. наук, професор кафедри інформаційного права та права інтелектуальної власності

Експерт і спеціаліст – носії спеціальних знань у кримінальному провадженні

Використання спеціальних знань у кримінальному провадженні обумовлюється суттєвими змінами, що відбуваються в структурі і характері злочинності. Поява нових злочинів та суттєве удосконалення способів вчинення і приховування традиційних, зумовлює необхідність широкого використання правоохоронними органами досягнень науки і техніки в роботі з слідами злочину, подоланні протидії розслідуванню. Чинний КПК України суттєво розширив можливості використання спеціальних знань у кримінальному провадженні, де кожна із сторін може скористатися таким правом для отримання відомостей, які будуть використані для обґрунтування відповідних рішень чи клопотань.

Одним з носіїв спеціальних знань, якого залучають до участі у кримінальному провадженні є спеціаліст (ст. 71 КПК). Згідно з нормами чинного КПК він може брати участь як у досудовому розслідуванні, так і під час судового розгляду. Його може залучати як сторона обвинувачення, так і сторона захисту. Особа, яка володіє необхідними спеціальними знаннями і залучена як спеціаліст, може надавати допомогу безпосереднім застосуванням технічних або інших засобів для роботи з слідами злочину, або надавати необхідні консультації з питань, що потребують спеціальних знань, що слід розглядати самостійними правовими формами використання спеціальних знань.

Іншим учасником кримінального провадження, спеціальні знання якого традиційно використовуються для вирішення завдань з встановлення обставин злочину є експерт. На відміну від попереднього, чинний КПК України надає визначення цього учасника кримінального провадження. Експертом є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об‗єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань. Наведене визначення охоплює низку ознак, які мають характеризувати особу як експерта. З‘ясування змістовного розуміння даного терміну потребує звернення до довідників та наукової літератури. Експерт, зазначається у Великому тлумачному словнику сучасної української мови, це фахівець, що робить експертизу. Досліджуючи етимологію термінів експерт – фахівець, звертаємось до згаданого словника, і бачимо, що фахівець, по-перше, той, хто досконало володіє якимось фахом, має високу кваліфікацію, глибокі знання з певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо; спеціаліст. По-друге, той, хто зробив якесь заняття своєю професією. Спеціаліст – той, хто досконало володіє певною спеціальністю, має глибокі знання в якій-небудь галузі науки, техніки, мистецтва тощо, або той хто досяг високої майстерності в чому-небудь, знавець чогось [Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К., Ірпінь : ВТФ «Перун», 2001. – С. 257, 1168, 1317]. З наведеного можна дійти висновку, що всі ці терміни на побутовому рівні можуть застосовуватися як рівнозначні і це не буде викликати суттєвих заперечень.

Проте, у кримінально-процесуальному аспекті кожен з них повинен застосовуватися для визначення конкретного учасника кримінального провадження. На даний час експерт (ст. 69 КПК) і спеціаліст (ст. 71 КПК) є самостійними учасниками кримінального

146

Кримінальний процес та криміналістика

провадження. Їхньою спільною ознакою є - володіння спеціальними знаннями необхідними для вирішення питань, що виникають у кримінальному провадженні і потребують спеціальних знань. Права, обов‘язки та завдання кожного з них тою чи іншою мірою визначені в КПК України і мають суттєві відмінності. Тому для визначення кожного з них треба застосовувати такий підхід, який дозволить чітко їх розрізняти.

На практиці, у більшості випадків для виконання функції спеціаліста запрошують працівників експертно-криміналістичних підрозділів, які обіймають посаду «експерта». Тому у наукових публікаціях інколи пишуть про залучення експертів до участі у слідчих діях [Басиста І. В. Окремі проблеми залучення спеціалістів під час досудового розслідування та призначення експертних досліджень / І. В. Басиста, В. І. Оперук // Криминалистика и судебная экспертиза. – К., 2015. – Вип. 60. – С. 203–212]. Вважаємо, що у таких випадках слід говорити про залучення спеціаліста. Ним може бути як особа, що за посадою є експертом, так і інша особа, що володіє спеціальними знаннями. Це не виключає можливості, що одна й та сама фізична особа у кримінальному провадженні буде брати участь спочатку як спеціаліст у проведенні слідчої дії, а потім як експерт.

Особа, яка володіє спеціальними знаннями необхідними для вирішення питання, що виникає у провадженні може залучатися як спеціаліст або експерт (ст. ст. 69, 71). Відповідно до цього відрізняються способи залучення їх до участі у провадженні, коло процесуальних прав та обов‗язків, а також правове значення результатів їхньої діяльності і можливість їх використання в процесі доказування.

Слідчий залучає спеціаліста викликом, який є для нього обов‘язковим, а сторона захисту - клопотанням. Участь спеціаліста у слідчій дії та отримані результати відображаються у відповідному протоколі. Залучення спеціаліста до участі у судовому розгляді здійснюється за клопотанням сторін. Спеціаліст може надавати усні консультації або письмові роз‗яснення, які додаються до матеріалів кримінального провадження.

Залучення особи як експерта у кримінальне провадження може здійснюватися на підставі постанови слідчого або прокурора за власною ініціативою або клопотанням сторони захисту. Сторона захисту може залучати експерта самостійно на договірних умовах, шляхом укладання відповідної угоди. З моменту оформлення зазначених документів, особа набуває процесуального статусу експерта. Основна його функція полягає у дослідженні та встановленні фактів, що мають доказове значення. За результатами дослідження він складає висновок чи повідомлення про неможливість його надання.

Перелік прав експерта наведений достатньо широко в Законі України «Про судову експертизу», що вважається доцільним, але завершується дана стаття словами «інші права судового експерта передбачаються процесуальним законодавством». На нашу думку права і обов‘язки експерта мають бути відображені саме в цьому документі. Він є головним, базовим для врегулювання самостійного виду діяльності, яка має визначальне значення для розв‘язання питань, що потребують спеціальних знань в певних галузях.

147

Кримінальний процес та криміналістика

Роман Ляшук

Національна академія Державної прикордонної служби України імені Б. Хмельницького, докт. юрид. наук, проф. кафедри кримінального права та процесу

Правове забезпечення процедур виконання відділами прикордонної служби доручень на здійснення слідчих (розшукових) дій

В умовах підвищеної загрози національній безпеці України на державному кордоні актуальним напрямом правоохоронної діяльності відділів прикордонної служби (далі – ВПС) Державної прикордонної служби України (далі – ДПСУ) є виконання ВПС доручень слідчого, прокурора та слідчого судді.

Виконання посадовими особами прикордонного оперативно-розшукового відділення ВПС письмових доручень, наданих у порядку визначеному КПК України, здійснюється без заведення оперативно-розшукової справи в рамках відповідних кримінальних проваджень (ст. 41 КПК України), за виключенням доручення оперативному підрозділу щодо здійснення розшуку підозрюваного (―Розшук підозрюваного‖ ст. 281 КПК України), осіб, що переховуються від органів досудового розслідування, слідчого судді, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання. У таких випадках доручення виконується в рамках оперативно-розшукової справи (ст. 3 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

У разі отримання доручення слідчого чи прокурора керівник органу ДПСУ, його заступник з оперативно-розшукової роботи повинен невідкладно доповісти про це вищому керівництву з послідуючим письмовим донесенням у Департамент оперативної діяльності упродовж 24 годин з моменту отримання. Керівник органу ДПСУ або його заступник з оперативно-розшукової роботи, якому надійшло письмове доручення, повинен негайно повідомити прокурора, слідчого про неможливість виконання доручення, його затримку з обґрунтуванням причини і повідомлення про вжиття заходів до подолання перешкод у виконанні доручення або одного з пунктів доручення.

У донесенні, що надсилається до Департаменту оперативної діяльності, слід вказати дату, час отримання доручення, орган досудового розслідування, що надіслав доручення, номер кримінального провадження за єдиним реєстром досудових розслідувань, кваліфікація за статтею ККУ та терміни виконання. Персональні дані осіб, стосовно яких здійснюються слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії, не розкриваються.

Доручення, що надійшло в орган охорони державного кордону реєструється встановленим порядком та розподіляються оперативним працівникам ВПС.

Під час організації та здійснення слідчої (розшукової) дії уповноважені оперативні працівники ВПС не мають права виходити за межі доручень слідчого, прокурора. У кримінальному провадженні під час виконання доручень слідчого, прокурора оперативні співробітники ВПС не мають права здійснювати процесуальні дії за власною ініціативною або звертатися з клопотанням до слідчого судді.

За рішенням керівника оперативного підрозділу, складається план проведення слідчої (розшукової) дії, негласної слідчої (розшукової) дії, який підписується визначеним оперативним співробітником ВПС та затверджується керівником органу охорони кордону, який отримав доручення, з попереднім погодженням з керівником оперативного підрозділу. У плані зазначаються задум та конкретні заходи щодо виконання доручення, відповідальні особи, а також спосіб, місце та строки їх проведення, заходи щодо забезпечення безпеки, порядок зв‘язку між учасниками заходу та взаємодії між слідчим,

148

Кримінальний процес та криміналістика

прокурором, технічне й матеріальне забезпечення, періодичність складання протоколів тощо. До плану можуть вноситись зміни та доповнення, а також складатись додаткові плани.

Контроль за дотриманням строків, повнотою виконання доручення слідчого, прокурора на ВПС повинен здійснювати керівник уповноваженого оперативного підрозділу та вище керівництво. За результатами виконання доручення оперативний співробітник рапортом доповідає керівнику оперативного підрозділу. У рапорті зазначаються результати виконаного доручення, залучені при цьому сили та засоби. Керівник оперативного підрозділу приймає рішення шляхом накладення резолюції на рапорті стосовно можливості направлення матеріалів за результатами виконання доручення слідчому, прокурору чи вжиття заходів належного виконання доручення, про що доповідає керівнику органу охорони кордону. Матеріали за результатами виконання доручення із супровідним листом, за підписом керівника органу ДПСУ або його заступника з оперативно-розшукової роботи, невідкладно надаються слідчому, прокурору, зазначеному в дорученні. Матеріали, що можуть розшифрувати конфіденційних осіб на отримання інформації, не надаються.

На ВПС відповідно до отриманих доручень в рамках конкретного кримінального провадження проводяться слідчі дії відповідно до розділу ІІІ КПК України.

Фіксація ходу і результатів слідчих розшукових, негласних слідчих (розшукових) дій повинна відповідати правилам фіксації кримінального провадження, передбаченим КПК України. Після закінчення виконання доручення матеріали, які містилися в добірках, але не були передані слідчому, прокурору (плани, запити, тощо) за винятком доручення та рапорту оперативного працівника ВПС про результати виконання доручення, знищуються встановленим порядком. Доручення та рапорт про результати його виконання залучаються до відповідної номенклатурної справи.

На практиці, складнощі здійснення вищеописаної діяльності пов‘язані з відсутністю належного підзаконного нормативно-правового регулювання.

Отже, правове забезпечення здійснення оперативними працівниками ВПС слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальних провадженнях за письмовими дорученнями слідчого чи прокурора варто направити на врегулювання всіх аспектів процедури їх виконання. Це пропонується вирішити шляхом видання відомчої інструкції.

Олександр Мазур

Університет економіки та права «КРОК» канд. юрид. наук, доцент кафедри державно-правових дисциплін

Ознайомлення обвинуваченого і засудженого з матеріалами кримінального провадження

Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю у чинному КПК України механізму доступу обвинуваченого і засудженого до матеріалів кримінального провадження, які знаходяться у прокурора і не долучаються останнім до матеріалів кримінальної (судової) справи.

Надання стороні захисту доступу до матеріалів досудового розслідування, які є в розпорядженні сторони обвинувачення, є важливою гарантією реалізації принципу змагальності сторін та забезпечення права особи на захист.

149