Рельєф − основний елемент ландшафту, який визначає всі особливості місцевості (розподіл і конфігурацію гідрографічної мережі, характер рослинності і ґрунтового покриву, мікроклімат та екологічні умови, розташування доріг і населених пунктів тощо).

Характер рельєфу враховується при освоєнні та заселенні території, розвитку транспорту, промисловості, сільського господарства і будівництва, виборі місця для населених пунктів, бойових дій тощо. Рельєф впливає на розподіл тепла й вологи, міграцію хімічних елементів, формування поверхневого та підземного стоку, річкової мережі, рослинного покриву, ґрунтів, ландшафтів загалом. При бойових діях враховуються особливості рельєфу для визначення можливостей відкритого пересування, маскування, умов прохідності, невидимості.

Рельєф місцевості не є постійним під впливом сил, що діють всередині Землі, коливань температури, дії води, вітру й рослин та антропогенної діяльності людини.

6.2. Способи подання рельєфу на карті

Початок досліджень у моделюванні рельєфу, його аналізі і вивченні за побудованими моделями було започатковано ще в ХІХ ст. працями Олександра Гумбольдта (рис. 6.1) і більш пізніми дослідженнями інших німецьких учених-географів.

Рис. 6.1. Олександр фон Гумбольдт

Олександр фон Гумбольдт (нім. Friedrich Wilhelm Heinrich Alexander Freiherr von Humboldt, 14 вересня 1769 р., Берлін – 6 травня 1859 р., Берлін) – німецький вчений-енцикло- педист, фізик, метеоролог, географ, ботанік, зоолог і мандрівник, молодший брат вченого Вільгельма фон Гумбольдта. Засновник географії рослинності, член Берлінської (1800), ПрусськоїіБаварськоїакадемій наук, почесний член Петербурзької академії наук(1818).

111

Наукові інтереси Гумбольдта були надзвичайно різноманітні. Своїм основним завданням він вважав "осягнення природи як цілісного утворення і збір свідоцтв про взаємодію природних сил".

Сучасники Гумбольдта дивувалися його досягненням і відкриттям, захоплювалися приголомшливою широтою і глибиною знань. Великий німецький поет і натураліст, почесний член Петербурзької академії наук Йоганн Вольфганг Гете про свого друга казав, що Гумбольдт – це ціла академія. За широту наукових інтересів сучасники прозвали його Аристотелем XIX століття.

Щоб виявити географічні закономірності природи, Гумбольдт перший почав використовувати порівняльний метод у географії.

Порівнюючи різні явища природи, він відшукував між ними складні взаємозв’язки. О. Гумбольдт вперше помітив, що рослинний покрив змінюється на поверхні Земної кулі за певним законом, і створив новий розділ географічної науки – географію рослин. Гумбольдт відкрив у Тихому океані течію, що названа на його честь. Дослідження вченого сприяли розвитку вулканології та вчення про земний магнетизм, кліматології. Досліджуючи рельєф Земної кулі, Гумбольдт запропонував метод обчислення середньої висоти гірських систем і материків. На підставі своїх визначень висот він вперше накреслив профіль поверхні Анд та Мексиканського нагір’я. Пізніше його методи

середніх висот і профілів стали широко застосовуватися в географії.

Виходячи із загальних принципів і застосовуючи порівняльний метод, Гумбольдт започаткував такі наукові дисципліни, як фізична географія, ландшафтознавство,

екологічна географія рослин.

Олександр фон Гумбольдт приділяв велику увагу вивченню клімату, розробив метод ізотерм, склав карту їх розподілу і фактично дав обґрунтування кліматології як науки. Докладно описав континентальний і приморський клімат, визначив природу їх відмінностей. Завдяки дослідженням Гумбольдта були закладені наукові основи геомагнетизму. Олександр Гумбольдт визначив широту і довготу багатьох пунктів, зробив близько 700 гіпсометричних вимірів (вимірювання висот), тобто створив географію та орографію місцевості (Південна Америка і Мексика), дослідив її геологію, зібрав дані про клімат та визначив його особливості. Ним не залишені без уваги й етнографія, археологія, історія, мови, політичне становище країн.

Рельєф земної поверхні в загальному утворює суцільне і плавно змінюване поле висот. Хоча спостерігаються і різкі зміни висот: урвища, яри, уступи, відкоси тощо. Основні форми рельєфу і його зображення на картах подано на рис. 6.2.

Рельєф доволі складно зобразити на карті, оскільки потрібно об’ємність рельєфу відобразити на площині. Площина, як відомо, має тільки два виміри: довжину і ширину, що дозволяє зображувати на карті планові контури об’єктів. Третій вимір – висота, яка є характерним елементом рельєфу, не розташовується на площині. Крім того, на відміну від інших елементів місцевості, рельєф має неповторну розмаїтість об’ємних форм. Ця обставина також ускладнює передачу зображення на площину.

Для відображення рельєфу на карті потрібно було розробити такі способи його зображення, які б давали тривимірне уявлення про місцевість, дозволяючи при цьому не тільки виконувати виміри у горизонтальній площі, але й визначати місцезнаходження різних точок місцевості за висотою.

Крім того, рельєф не повинен затуляти (приховувати) собою інші елементи карти.

112

Рис. 6.2. Форми рельєфу

113

Для забезпечення адекватності моделі рельєфу потрібно, щоб зображення на карті підкорялось вимогам метричності, пластичності та

морфологічній відповідності.

Метричність зображення забезпечує можливість отримання на карті абсолютних та відносних висот і перевищень, характеристик крутизни, довжини, експозицію схилів тощо.

Пластичність зображення забезпечує наочну передачу нерівностей рельєфу, що формує у читача карти зоровий образ місцевості.

Морфологічна відповідність зображення забезпечує передачу типологічних особливостей форм рельєфу та його структурності.

За піднесенням над рівнем моря і ступенем розчленованості земної поверхні розрізняють два основні типи рельєфу – гірський і рівнинний. Їх класифікацію за висотою над рівнем моря подано в табл. 6.1.

				Таблиця 6.1
	Гірський рельєф	Висота над	Рівнинний	Висота над
		рівнем моря, м	рельєф	рівнем моря, м
	Низькі гори (низькогір’я)	500–1000	Низовини	Нижче 200
	Середньовисотні гори		Піднесені рівнини
		1000–2000		200–500
	(середньогір’я)		(височини)
		Понад 2000		Понад 500
	Високі гори (високогір’я)		Плоскогір’я

Гірський рельєф складається з лінійно витягнутих, гірських ланцюгів і хребтів з їх відрогами, що простягаються на великі відстані, і які розділені повздовжніми долинами та іншими міжгірськими зниженнями. В місцях їх перетинання піднімаються гірські вузли, які, як і місця відгалужень відрогів від головного хребта, зазвичай відрізняються своєю висотою і важкодоступністю. Глибина розчленовування досягає: у низьких горах – до 500 м, в середніх – до 1000 м, у високих – більше 1000 м.

Рівнинний рельєф (рівнини) характеризується формами поверхні з малими (в межах 200 м) коливаннями висот. Чим вище над рівнем моря, тим сильніше може бути розчленована поверхня.

За загальним характером поверхні розрізняють рівнини горизонтальні,

похилі, опуклі й увігнуті.

Горбкуватий рельєф є одним з різновидів рівнинного рельєфу. За формою і будовою нерівностей розрізняють також плоскорівнинний, хвилястий, східчастий, яркувато-балковий та інші різновиди рівнинного рельєфу.

Незважаючи на всю розмаїтість можливих видів і поєднань рельєфу, в картографії виділять 5 елементарних форм (рис. 6.3):

• гора (mountain) – височина у вигляді купола або конуса, що має: вершину (peak) – найвищу її частину; схили (slope), спрямовані від вершини в усі її боки; підошву (foot, bottom) – лінію, яка відділяє схили від рівнини. Невелика гірка округлої або овальної форми з пологими (менше 30°) схилами

114

і з відносною висотою не більше 200 м називається пагорбом (hill), а штучний пагорб – курганом;

• улоговина (hollow, basin) – чашоподібна ввігнута частина земної поверхні, яка має: дно (bottom), тобто найнижчу її частину; схили (slope), спрямовані від дна в усі боки; брівку (edge) – лінію переходу схилів у рівнину. Невелика улоговина називається западиною (cavity, hollow). В деяких улоговинах дно заболочене або зайняте озером;

•хребет (mountain ridge / range) – ланцюг гір, що простягається в одному напрямку. В поздовжньому розрізі гребінь гірського хребта є хвилеподібною лінією. Його частини, що виступають, утворюють вершини.

Вплановому накресленні хребет має доволі звивистий і гіллястий вигляд, який надають йому гірські відроги та їх більш дрібні відгалуження, що відходять в різні боки. Витягнуті піднесення з дуже пологими схилами, що непомітно переходять у рівнину, називаються косогорами. Основними елементами хребта є вододільна лінія (watershed), схили, підошви. Вододільна лінія йде вздовж хребта, з’єднуючи найвищі точки. Її часто називають також топографічним (географічним) гребенем, або просто гребенем;

•лощина (hollow, depression) – витягнуте поглиблення, що знижується в одному напрямку; має схили з чітко вираженим верхнім перегином – бровкою.

Лінію, що проходить по дну і до якої спрямовані схили лощини, називають водозливом, або тальвегом; іноді вона є ложем струмка.

Лощини зазвичай добре задерновані, часто бувають зарослими чагарником або лісом; дно іноді заболочене. Великі і широкі лощини з пологими схилами і пологим дном називаються долинами. В гірській місцевості зустрічаються вузькі і глибокі лощини з майже стрімкими, простовисними схилами, які називаються ущелинами.

До різновидів лощин відносяться також яри і балки. Яри – це великі глибокі вимоїни з крутими незадернованими схилами, що утворені тимчасовими водостоками. Їх довжина може досягати 5–10 км, глибина – 30 м, ширина – 50 м і більше. Яри зустрічаються в різноманітних умовах – на рівнинній і горбкуватій місцевості, на схилах гір і долин. Вони утворюються і з року в рік збільшуються під дією талої і дощової води у пухких і легкорозмивних ґрунтах (ліс, глина, суглинок). Протягом часу яр, досягнувши водостійкого шару, перестає рости в глибину, схили його стають більш пологими, заростають травою; яр перетворюється на балку. В передгір’ях і на піднесених кам’янистих рівнинах іноді зустрічаються вузькі, глибоко прорізані річками ущелини з майже стрімкими або східчастими щоками – це каньйони. Їх глибина може досягати декількох десятків, а іноді й сотень метрів. Дно каньйону зазвичай буває цілком зайняте руслом річки;

•сідловина (saddle) – зниження на гребні хребта між двома суміжними вершинами; до неї з двох протилежних напрямків, поперечних до хребта, підходять своїми верхів’ями лощини. В горах дороги і стежки через хребти проходять по сідловинах, які називаються перевалами.

115