30. Адаптивно-розвивальна модель соціалізації м.П.Лукашевича

Сутність адаптивно-розвивальної концепції М.Лукащевича полягає в розумінні соціалізації людини як взаємодії з навколишнім середовищем протягом життя шляхом адаптації. Адаптивно- розвивальна концепція соціалізації розглядає соціалізацію як взаємодію людини, що триває все її життя, з навколишнім середовищем шдяхом адаптацій, що змінюють одна одну. Будь-яка адаптація як особлива діяльність людини, що пов’язана із засвоєнням чергової нової соціальної ситуації, додає їй соціальногодосвіду і тим самим підвищує рівень її соціалізації. Під час сукупності взаємодії індивіда із соціальним середовищем відбуваються зміни в суспільстві стосовно більшої орієнтацію на людину, сукупність її соціальних інтересів. Реалізується другий аспект неподільного процесу соціалізації – соціалізація суспільства.

Отже, очевидно, що соц. адаптація і соціалізація нерозривні в своїй єдності процеси. Адаптивно-розвиваюча модель соціалізації на основі механізму засвоєння нових соціальних ситуацій орієнтує на підтримку творчості та мобільності клієнта.

31. Соціалізація в умовах депривації.

Депривація – це психічний стан, коли суб’єкт не має змоги задовольнити деякі свої основні (життєві) психічні потреби достатньою мірою впродовж тривалого часу. Це призводить до різних моральних і психологічних відхилень у поведінці та діяльності.

Виділяють такі види депривацій: психічну, сенсорну, духовну, емоційну, психомоторну, соціальну, пізнавальну, соціальну, пізнавальну, психокультурну.

Психічна депривація – це психічний стан, який виникає в результаті життєвих ситуацій, коли суб’єктові не надано можливості для задоволення деяких його основних психічних потреб упродовж тривалого часу.

Форми психічної депривації:

• депривація стимульна (сенсорна): знижена кількість сенсорних стимулів або їхня обмежена мінливість;

• депривація значень (когнітивна): занадто мінлива хаотична структура зовнішнього світу без чіткого упорядкування і змісту, що не дає змоги розуміти, передбачати і регулювати інформацію, яка надходить ззовні;

• депривація емоційного ставлення (емоційна): недостатня можливість для встановлення інтимних емоційних стосунків з якою-небудь особою, або для подальшого розвитку подібного емоційного зв’язку, якщо такий вже було свиановлено;

• депривація ідентичності (соціальна): обмежена можливість для засвоєння самостійно соціальної ролі.

За тривалістю депривація буває:

• короткотривалою;

• затяжною;

• довготривалою.

Депривація має рівні розвитку:

• Восокий (ізоляція людини досягла повної замкнутості)

• Середній( взаємодія людини з зовнішнім психічним здійснюється рідко та в малому обсязі).

• Низький.(взаємодія з зовнішнім психічним здійснюється систематично хоча не активно)

Сенсорна депривація – тривале, більш-менш повне позбавлення людини сенсорних вражень. В умовах сенсорної депривації актуалізується потреба у відчуттях та афективних переживанях, що усвідомлюються у формі сенсорного й емоційного голоду.

Духовна, емоційна і психомоторна депривація

Негативним чинником також є духовна, емоційна і психомоторна депривація. Вплив на психічне здоров’я людей у суспільстві чинить надмірна матеріалізація соціального життя, яка вимагає великої затрати часу, відмову від оволодіння духовними цінностями. Негативний психологічний вплив також має відсутність необхідного організму навантаження( психомоторна депривація.

Соціальна депривація – це відхилення від реальних соціальних норм у суспільстві. На розвиток соціальної депривації значною мірою впливає соціально-психологічний стан суспільства, рівень його розвитку та процес соціалізації конкреті.

Пізнавальна депривація полягає в ізоляції (самоізоляції) людини від процесів розв’язання різних мисленнєвих завдань. Це призводить до гальмування розумового розвитку.

Психокультурна депривація полягає в довготривалому відчуженні особистості від засвоєння суто людських культурних цінностей, насамперед творів мистецтва, літератури, звичаїв, традицій тощо.

35. Архетипи як неусвідомлювані передумови соц.поведінки людини за К.Юнгом

Психолог К. Юнг виділив  структурні елементи людської психіки, які заховані у колективному несвідомому, спільному для людства, елементи він назвав архетипами. Особливість їх полягає в тому , що вони успадковуються від покоління до покоління. Архетипи- це відлуння духу наших предків у нашій психіці. Усе духовне життя людини несе відбиток архетипів, які наповнюються конкретним змістом. Вони сприяють внутрішній єдності  людської культури. Архетипи визначають розуміння особистісю світу, себе та інших людей.

К.Юнг виділив такі головні архетипи:

1)Наша тінь— друга автономна душа, темний двійник у нашому внутрішньому світі. Вона втілює негативні якості, підсвідомі бажання виявляється у неконтрольованих емоційних станах, аморальних вчинках,егоїстичних задоволеннях, у собі гріховне "Я". Негативні якості стають менш помітними і небезпечними, якщо людина визнає їх реальність.

2) Аніма і анімус . Цей архетип персоналізується з особою протилежної статі, прообраз якої представлений в несвідомій сфері. Аніма-архетип жінки, що існує в несвідомому чоловіка. Він виражається в чуттєво-еротичному, сентиментальному. Анімус чоловіче начало, що існує у несвідомому жінки. Цей архетип наповнюється змістом з перших днів життя, при спілкуванні дочки з батьком,а сина з матір’ю.

 3) Архетип сенсу (центр "Я”, самість особистості, в ньому представлені найголовніші людські сенси, що реалізуються індивідом у житті).У цьому архетипі має місце повернення до персоніфікації з рисами власної статі.

К.Юнг вважав, що несвідомі компоненти суспільної свідомості визначають поведінку людини.

37. Форми та компоненти політичної соціалізації. Політична соц.-це процес включення індивіда в політичну систему суспільства.Центральним моментом політ.соціалізації є формування адекватних уявлень про владу і владні відносини. Є такі стадії політичної соціалізації: Перша- 4-12 років( переважний розвиток емоційних компонентів майбутніх політичних установок і визначальний вплив на дитину батьків. Друга-12-18 років( швидка інтеграція емоційних компонентів з когнітивним змістом і формуванням закінчених політичних установок. Третя – весь період життя людини. Американські дослідники Істон і Денніс виділили 4 риси сприймання дітьми влади: Політизація – усвідомлення дітьми того,що крім батьківської влади, яка знаходиться поза сім’єю і над нею; Ідеалізація – тенденція дітей ідеалізувати політичну владу, яка пов’язується у них з позитивними оцінками; Інституціоналізація – усвідомлення існування її інститутів, тобто уряду парламенту… У юнацькому періоді відбувається вже не пасивне вбирання сімейних цінностей, а як самостійний вибір позиції. Політична соціалізація є складним процесом, детермінованим багатьма факторами, які входять в складну систему, що включає характер і тип державного устрою, політичний режим, політичні інститути і організації. На особистість впливають і неполітичні умови. Важливу роль на етапі первинної соціалізації відіграє сім’я, групи однолітків, друзі. Невтручання в процес політичної соціалізації з боку суспільства може спричинити такі негативні явища, як відсутність політичної культури; низький рівень політичної освіченості; відсутність інтересу до політичного життя країни; небажання в ній жити, які є небезпечним як для країни, так і для самої особистості. Форми політичної соціалізації : цілеспрямована і стихійна. Цілеспрямована ,організована форма пол.впливу на особистість-це політичне виховання.Політичне виховання-- цілеспрямована форма політичної соціалізації. Стихійні форми пол.соціалізації – це ті умови соц. оточення,які впливають на пол.позицію і політичну поведінку індивіда неплановано. Розуміння політичної соціалізації передбачає розглядати її як процес,що відображається в трьох сферах:когнітивній,афективній,поведінковій. Когнітивний компонент ,обєднує ті феномини щл пов із знаннями про політ.систему. Афективний компонент політ.соц.обєднує ті феномени що пов з емоційним становленням до політ.системи,уряду,політ.лідера. Конативний компонент політ.соц.обєднує ті феномени що пов з політ повед.індивідла,тобто з повед.що регулюється інтеріоризованими нормами та цінностями .

38. Економічна соціалізація

Економічна соціалізація – це процес входження підростаючої людини в економічну сферу суспільства , як формування у неї економічного мислення , як процес інтеріоризації нової реальності, що включає пізнання економічної дійсності, засвоєння економіч знань . головне її завдання – забезпечити включення людини в економічну сферу суспільства в якості суб*єкта економічної діяльності.

Процес економічної соціалізації індивіда пов*язано з його соціальними умовами різного рівня:

1. Соц-економічними проблемами суспільства

2. З повсякденним життям

3. З впливом різних засобів , що здійснюються різними агентами соціалізації.

Найважливішим засобом соціалізації на всіх вікових етапах є гроші. Гроші є фактором у сприйманні однієї людини іншою, у самосприйнятті, впливають на становлення Я-ОБРАЗУ. Вплвають на вибір професії , реалізацію особистісних інтересів.

Основи економічних знань починають закладатися у дошкільному дитинстві. Включення здійснюється через виділення дітьми грошей як особливо знако-символів у відносинах людей, «купівлі-продажу», а також виділення магазина як місця цих відносин. В підлітковому віці відбувається переорієнтація підлітка зі споживацькго використання грошей на їх виробничо-діяльнісну функцію.

Мірою економічної соціалізації є підприємливість як характеристика суб єкта економічної діяльності. Підприємливість – це комплекс особистісних якостей , що забезпечують здатність досягнення конкретних цілей в господарській, соціальній або інших сферах життя за рахунок своєї ініціативи , винахідливості, готовності до риизику.