2. Системи страхування

У страховій справі застосовують кілька систем страхування.

У майновому страхуванні найбільш поширеною є система страхування за дійсною вартістю майна, що визначається як фактична на день підписання договору. За цією системою страхове забезпечення дорівнює величині збитків, тобто має місце повне покриття збитків страхувальника страховиком.

Страхування за системою пропорційної відповідальності передбачає виплату страхового відшкодування, яке розраховується за формулою

Q = T S / W, (1)

де Q — страхове відшкодування;

S — страхова сума за угодою (договором);

W — вартісна оцінка об’єкта страхування;

T — фактична сума збитків.

Пропорційна система передбачає участь страхувальника у відшкодуванні збитків. Міра повноти відповідальності страховика в покритті збитків застрахованої тим вища, чим менша різниця між вартісною оцінкою об’єкта страхування та страховою сумою.

Страхування за системою першого ризику передбачає виплату страхового відшкодування у розмірі збитків, але в межах страхової суми. Під “першим ризиком” у страховій справі розуміють ризик, вартісна оцінка якого не перевищу страхової суми. При страхуванні за цією системою всі збитки у межах страхової суми (перший ризик) відшкодовуються повністю, а збитки, що перевищують страхову суму (другий ризик), страховиком не відшкодовуються зовсім.

Страхування за системою “дробової частини” передбачає встановлення двох страхових сум, одна яких називається показаною вартістю. За показаною вартістю страхувальникові, як правило, відшкодуються збитки від ризику у вигляді дробу або відсотка. Відповідальність страховика за цією системою обмежується розмірами дробу. Отже, страхова сума буде меншою показаної вартості та її дробової частини. Страхове відшкодування дорівнюватиме збиткам у межах страхової суми. Якщо показана вартість дорівнює дійсній вартості, то система страхування за дробовою частиною тотожна системі страхування за першим ризиком. Якщо показана вартість менша від дійсної вартості, страхове відшкодування розраховується за формулою

Q=T S / W, (2)

де Q— страхове відшкодування;

S — показана вартість;

W— вартісна оцінка об’єкта страхування;

Т — фактична сума збитку.

Страхування за відновною вартістю означає, що відшкодування страховиком збитків за застрахований за цією системою об’єкт дорівнює ціні нового майна відповідного виду. Зношування майна не враховується . Ця система забезпечує повний страховий захист інтересів страхувальника.

З метою підвищення відповідальності страхувальника за дбайливе ставлення до об’єктів страхування в страховій справі практикують розподіл відповідальності між страховиком та страхувальником у покритті збитків.

2.3. Функції та принципи страхування

Економічна категорія страхування є складовою частиною фінансів. Однак, якщо фінанси в цілому зв’язані з розподілом і перерозподілом доходів і накопичень, то страхування охоплює тільки сферу перерозподільчих відносин. Суть страхування, як і інших фінансових категорій, розкривається в його функціях, які дають змогу виявити особливості страхування як ланки фінансової системи.

Ризикова функція страхування відіграє основну роль, оскільки страховий ризик як ймовірність збитку безпосередньо пов’язаний з основним призначенням страхування – надавати грошове відшкодування потерпілим суб’єктам, або застрахованим громадянам. Ця функція полягає в передаванні за певну плату страховикові матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачений чинним законодавством або договором зі страхувальником. Саме в рамках реалізації ризикової функції відбувається перерозподіл грошової форми вартості серед учасників страхування у зв’язку з наслідками випадкових страхових подій.

Функція створення і використання страхових резервів (фондів) або превентивна функція. Зміст цієї функції полягає у фінансуванні за рахунок частини коштів страхового фонду на зменшення наслідків страхового ризику. З метою забезпечення покриття збитків, заподіяних страхувальникові страховою подією, кожним страховиком створюється система страхових резервів. Формування страхових резервів – це спосіб концентрації та використання коштів, необхідних для розподілу між усіма страхувальниками не лише збитків, зумовлених страховими випадками поточного періоду, а й для покриття таким шляхом можливих масштабних збитків у наступних періодах.

Функція заощадження коштів найкраще проявляється в особистому страхуванні (на дожиття, пенсій, ренти, тощо). Такі довгострокові види страхування є засобом накопичення населенням коштів до настання певної події в їх житті аж до закінчення терміну страхування. У такому разі виплати, пов’язані з втратою життя і здоров’я внаслідок нещасного випадку, становлять близько 10 %, а решту – заощадження. Збереження грошових сум за допомогою страхування на дожиття пов’язано з потребою у страховому захисті досягнутого рівня життя (в разі дожиття застрахованого до певного віку або події). Через розвиток заощаджу вальних видів страхування держава активно впливає на вирішення соціальних проблем, покращення стану грошового обігу, підвищення купівельної спроможності національної валюти, збільшення інвестиційних можливостей країни. Тому у багатьох країнах створюються пільгові умови оподаткування страхових виплат, спадщини, доходів компанії тощо.

Контролююча функція полягає у цільовому формуванні і використанні коштів страхового фонду. Властивість фінансів полягає в їх здатності кількісно відображати рух фінансових ресурсів, попереджувати про їх відхилення. Вона проявляється саме через контролюючу функцію, яка діє не ізольовано, а витікає з трьох попередніх і проявляється разом з ними в конкретних страхових випадках.

Страхування ґрунтується насамперед на таких специфічних прин­ципах:

• вільний вибір страхувальником страховика, а страховиком – ви­ду страхування;

• страховий ризик;

• страховий інтерес;

• максимальна сумлінність;

• відшкодування в межах реально завданих збитків;

• франшиза;

• суброгація;

• контрибуція;

• співстрахування і перестрахування;

• диверсифікація.

Розглянемо коротко зміст цих принципів.

Вільний вибір страховика і виду страхування. Цей принцип пов­ною мірою стосується лише добровільних видів страхування. Стра­хувальникові надається можливість обирати будь-якого страховика, що має ліцензію на даний вид страхування.

Страховий ризик — це ймовірна подія або сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування. Нерідко страховий ризик тлумачать як розподіл між стра­ховиком і страхувальником несприятливих економічних наслідків у разі настання страхового випадку. Загальновизнаним є таке положен­ня: не може бути предмета для страхової угоди, якщо її сторони не не­суть жодного ризику матеріальних чи фінансових втрат за несприятли­вого перебігу подій.

Страховий інтерес випливає з права власності або володіння тим чи іншим об'єктом. Кожний індивідуальний або асоційований власник будинку, автомашини, а тим більше складного виробничого техноло­гічного комплексу, зацікавлений у тому, щоб вкладені в цей об'єкт кошти не були втрачені через стихійне лихо, нещасний випадок, по­грабування тощо. Ще більший страховий інтерес мають фізичні (а нерідко і юридич­ні) особи в організації захисту на випадок втрати свого (або своїх пра­цівників) життя чи здоров'я.

Максимальна сумлінність. Надійне страхування можливе лише за умов високого довір'я між сторонами. Ні страхувальник, ні страхо­вик не мають права приховувати один від одного ту чи іншу інформа­цію, що стосується об'єкта страхування. На практиці особливо важли­во, щоб цього принципу додержував страхувальник. Адже саме він володіє інформацією про всі властивості, зокрема дефекти, манна, про стан здоров'я чи інші особливості об'єкта страхування. Здебільшого страховик наполегливо вимагає таких істотних відо­мостей: вік особи, яку є намір застрахувати, її професія, перенесені чи наявні хвороби. У практиці багатьох страховиків як суттєвий чинник розглядається те, курить чи ні страхувальник.

Страхові відшкодування та виплати не повинні приносити страхувальникові прибутку. З метою уникнути спроб використати страхування у спекулятивних цілях страховики додержують принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхо­вого випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування. Особливо далекими від названого ідеалу були резуль­тати страхування в роки гіперінфляції. Проте й нині багато підпри­ємств з метою економії на платежах занижують страхову суму. До то­го ж вона частково знецінюється через інфляцію. За деякими видами обов'язкового страхування визначається ліміт виплат. Українським страховикам ще належить подолати досить помітну дистанцію на шляху до забезпечення з допомогою страхування повного відновлення потенціалу постраждалого страхувальника.

Франшиза — це визначена договором страхування частина збит­ків, яка в разі страхового випадку не підлягає відшкодуванню страхо­виком. Вона може бути визначена в сумі або у відсотках до страхової суми. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання самост­рахування зі страхуванням. Підприємства, щоб забезпечити самостра­хування дрібних (а іноді й середніх) ризиків, створюють власні фонди ризику (резервні фонди). З огляду на наявність такого фонду страху­вальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик на страхування частково.

Суброгація. Не слід думати, що відшкодування страховиком стра­хувальникові (застрахованому) завданих збитків завжди означає уник­нення відповідальності справжніх їх винуватців. Адже це перешкод­жало б насамперед боротьбі зі злочинністю, тягло б за собою значне подорожчання страхових послуг. Суброгація — це передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах випла­ченої суми. На практиці це право використовується ще й до настання реальної виплати відшкодування. Наприклад, якщо через дорожньо-транспортну пригоду третя особа серйозно пошкодила автомобіль страхувальника і проти цієї особи порушено кримінальну справу, страховик ще до виплати страхового відшкодування може подати по­зов до суду на предмет стягнення з винного завданої шкоди в тій час­тині, яку страховик має сплатити страхувальникові. Це робиться для того, щоб суд мав змогу врахувати претензії страховика при винесенні рішення за справою.

Контрибуція. Обставини іноді складаються так, що один і той са­мий предмет стає об'єктом страхування більш як один раз. Наприклад, одяг може бути об'єктом страхування у складі полісу на домашнє майно, багаж — у складі автомобільного полісу чи полісу зі страху­вання туристських подорожей і т. ін. Таке дублювання стає ще вираз­нішим, коли йдеться про страхування комерційних ризиків, причому поліси, що тією чи іншою мірою дублюють відповідальність за збере­ження одних і тих самих матеріальних цінностей, видаються здебіль­шого різними страховими компаніями. Контрибуція — це право страховика звернутися до інших страхо­виків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків.

Співстрахування і перестрахування. Страховик може брати на своє утримання обмежені за розміром ризики. Ці межі визначаються наявністю в компанії страхових фондів. Згідно із Законом України “Про страхування” страховик може укласти страховий договір на су­му, що не перевищує 10 % сплаченого статутного фонду і сформова­них страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами доде­ржання достатньої платоспроможності компанії. Співстрахування — це страхування об'єкта за одним спільним до­говором кількома страховиками. При цьому в договорі мають місти­тись умови, що визначають права й обов'язки кожного страховика. Одному зі співстраховиків за його згодою може бути доручено предс­тавництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але за­лишено відповідальність перед останнім лише в розмірі відповідної частки. Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що компанії мають змогу об'єднати свої зусилля зі страхування ве­ликих ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією. Не­доліки співстрахування полягають в ускладненні процедури оформ­лення страхування і виплати відшкодування. Перестрахування — це страхування страховиком ризиків вико­нання всіх або частини своїх обов 'язків перед страхувальником у ін­шого страховика. Страховик, який уклав договір на перестрахування, лишається від­повідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з догово­ром страхування. Отже, різниця між співстрахуванням і перестрахуванням полягає в тому, що в першому випадку поділяється відповідальність за ризик між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за страховиком, так званим цедентом, який, у свою чергу, перестраховує частину цієї відповідальності в ін­шого страховика або професійного перестраховика. Страхувальник може й не знати про наявність договору на перестрахування

Диверсифікація. Законодавством багатьох країн світу можливо­сті диверсифікації, тобто поширення активності страхових това­риств за рамки основного бізнесу, обмежені. Закон України “Про страхування” передбачає, що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням і розміщенням страхових резер­вів, а також із управлінням ними. Водночас принцип диверсифікації має істотне значення всередині окресленої щойно діяльності. Ідеться про територіальне та галузеве розосередження взятих на страхування ризиків. Чим воно відчутніше, тим імовірність одночасного настання страхових подій, що можуть мати критичні наслідки для страховика, менша.