1. Поняття правоутворення

Правоутворення — це поняття, що охоплює різні форми та спо­соби виникнення і буття права, його упорядкування і розвитку, зокрема:

а) його зовнішнє відображення в правових письмових доку­ментах (нормативних актах, угодах, судових прецедентах та ін.);

б) існування в ненормативному виді (правосвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини тощо);

в) процеси виникнення правових моделей поведінки та їх фактичної реалізації.

Сучасне розуміння сутності правоутворення базується:

1) на концепції спільності й відмінності права і закону, згідно з якою право може існувати й поза своєю інституційною формою (законодавством) у виді рівного та справедливого масштабу сво­боди, що знаходить своє відображення в правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах тощо;

2) на теоріях правової держави і громадянського суспільства, згід­но з якими домінуюче значення має громадянське суспільство — спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають громадянами. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право у формі типових конкретних право­відносин, зумовлених соціальними чинниками, емпіричною правосвідомістю населення. Держава формулює це "право суспіль­ного життя" у формалізованих правилах поведінки загального характеру, зовнішньо відображених у законодавстві — системі нормативно-правових документів. Крім цього, держава за допо­могою примусу й інших форм державного впливу забезпечує реалізацію правових приписів усіма суб'єктами і охорону їх від порушень;

3) на принципі поділу влади, який по суті є розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами і посадовими особами держави, так і громадянським суспільст­вом. У найбільш загальному плані для представницьких органів держави характерне формування правил поведінки у виді зако­нів, які регламентують найважливіші суспільні відносини.

Виконавчі органи самостійно утворюють норми права в основно­му у сфері відомчої діяльності. Судова влада специфічна як за предметом впливу, так і за роллю в утворенні права. Предметом її впливу є переважно та сфера відносин, де суб'єкти неспро­можні самостійно вирішити справи чи усунути протиріччя, що виникають. Ці конкретні правові ситуації розв'язує суд на ос­нові відповідної норми права, а за відсутністю такої — в порядку судового прецеденту. Тому судова влада, на відміну від інших, утворює право у казуальному порядку.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів:

1) формування конкретних правових відносин безпосередньо в громадському житті та їх самоврегулювання на основі ма­теріальних умов існування суспільства й емпіричної правосвідо­мості учасників цих відносин;

2) узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення в нормативно-правових актах чи в інших правових документах;

3) втілення формалізованих правових норм знову-таки в кон­кретні суспільні відносини, але вже більш упорядковані, ста­більні, захищені.

Виходячи з того, що право існує не тільки у виді правових норм, а й у виді правосвідомості, правовідносин, правомірної по­ведінки, доцільно виділити такі рівні правоутворення:

а) гносеологічний рівень, який відображує процес виникнен­ня і становлення права у формі правосвідомості;

б) матеріальний, на якому право формується у виді конкрет­них правовідносин — правового зв'язку суб'єктивних прав і обо­в'язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки;

в) інституціональний, якому притаманне існування права як системи правових норм.