2. Правотворчість: поняття, ознаки, стадії, принципи

Правотворчість розглядається у двох аспектах. У вузькому розумінні Правотворчість — це процес створення норм права компетентними суб'єктами. У широкому трактуванні право-творчість — це процес, що починається з моменту виникнення ідеї про необхідність створення певної норми права і закінчуєть­ся реалізацією її приписів у фактичних суспільних відносинах.

У більшості випадків теорії та на практиці виходять з того, що Правотворчість — це форма владної діяльності народу, органів держави, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування або інших суб'єктів, спрямована на створення нормативно-пра­вових актів, з допомогою яких встановлюються, змінюються чи скасовуються правові норми.

Правотворчість, як форма владної соціальної діяльності, має такі основні ознаки:

1) здійснюється в установленому порядку компетентними (уповноваженими) суб'єктами;

2) спрямована на регламентацію поведінки суб'єктів суспіль­них відносин;

3) полягає в підготовці і прийнятті нормативно-иравових актів, якими встановлюються, змінюються або скасовуються норми права;

4) породжує правові наслідки у виді виникнення, зміни або припинення прав і обов'язків суб'єктів права.

Процес правотворчості включає три основні стадії:

1) усвідомлення необхідності й можливості правової регла­ментації певних суспільних відносин;

2) визначення бажаних зразків суспільних відносин у виді загальнообов'язкової поведінки (норм права) та їх закріплення в нормативно-правових актах;

3) прийняття і набуття нормами права юридичної сили шля­хом набуття чинності нормативно-правовими актами, в яких вони закріплені.

Розглядаючи процес правотворчості з більш широких, загаль-носоціальних позицій, можна говорити про існування більшої кількості його стадій, а саме:

1) аналіз певних суспільних відносин і встановлення потреби в їх правовій регламентації;

2) визначення суб'єкта правотворчості, юридичної сили і виду нормативно-правового акта;

3) прийняття рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;

4) розробка концепції та основних ідей норм права, що будуть утворювати зміст нормативно-правового акта;

5) підготовка змісту проекту нормативно-правового акта (роз­робником, робочою групою, правотворчим органом);

6) попередній розгляд проекту нормативно-правового акта;

7) громадське обговорення проекту нормативно-правового акта (провадиться в разі потреби);

8) офіційний розгляд проекту нормативно-правового акта від­повідним суб'єктом правотворчості з додержанням встановлених процедур;

9) прийняття нормативно-правового акта;

10) опублікування й оприлюднення нормативно-правового акта;

11) набуття нормативно-правовим актом чинності.

У сучасних демократичних країнах правотворча діяльність виходить з принципів:

1) гуманізму, згідно з яким зміст норм права, що містяться в нормативно-правових актах, повинен відповідати загальнолюдсь­ким цінностям, створювати умови й механізми забезпечення реалізації і захисту прав людини й громадянина тощо;

2) демократизму, який вимагає виразу в нормативно-право­вих актах волі народу та безпосередньої його участі в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

3) науковості, який полягає у використанні досягнень юридич­ної та інших наук при створенні нормативно-правових актів та проведення незалежної наукової експертизи проектів таких актів;

4) законності, який забезпечує підготовку і прийняття нор­мативно-правових актів виключно компетентними суб'єктами з безумовним дотриманням встановлених процедур, тобто їх підготовку і прийняття у повній відповідності з правовими нор­мами, що регламентують процес правотворчості;

5) плановості, який дозволяє уникнути дублювання у право-творчій діяльності, вірно визначити доцільну форму правотвор­чості, створити умови для підготовки нормативно-правових актів необхідної якості тощо.

На підставі різних критеріїв правотворчість поділяють на пев­ні види. Так, за суб'єктами правотворчості розрізняють:

а) безпосередню правотворчість народу або його частини (за­гальнодержавні або місцеві референдуми);

6) правотворчість державних органів та їх посадових осіб. До цього виду відносять правотворчу діяльність, яку провадить парламент, глава держави, уряд, міністерства тощо;

в) правотворчість органів місцевого самоврядування та гро­мадських об'єднань;

г) укладання нормативних договорів між суб'єктами права. За способами формування норм права розрізняють:

• формулювання (встановлення) нових правил поведінки;

• санкціонування (надання загальнообов'язковості) правил поведінки, які сформувались як приписи інших соціальних норм (звичаї, релігійні або корпоративні норми тощо).