6. Роль елінської колонізації Пн.Причорноморя…

Велика Грецька колонізація, яка розпочалась у VIII ст. до н.е. і тривала до VI ст. до н.е. набуває широкого розвитку. Причиною її стала гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом. Колонії стали центром торгівлі греків з варварами. Засновані колонії були незалежні від своїх метрополій, тобто від грецьких міст, з яких походили переселенці. Відносини між місцевими племенами і метрополіями були мирними, базувалися на рівноправних договірних засадах.

Впродовж усього часу тривали тісні культурні та економічні зв’язки з грецьким світом – містами Середземномор’я, а згодом і північного узбережжя Чорного моря – та з навколишніми племенами.

Із V ст. до н.е. починається класичний етап історії античних міст. У цей час еллінський світ переживає період небаченого розквіту грецької культури: створюється багато величних пам’яток архітектури і мистецтва, розвиваються наука, література, які залишилися назавжди в скарбниці людських цінностей.

Істотну роль зіграла колонізація і для історичного розвитку корінної території Греції. Прискорений колонізацією зрістремісничого виробництва і торгівлі посилював в метрополіях ремісничо-торговельні прошарки демосу, які боролися з родовою аристократією.

Таким чином, колонізація VIII-VI ст. до н. е. була одним з важливих чинників у процесі остаточної ліквідації пережитків родового ладу і повної перемоги рабовласницького способу виробництва в Греції. Не зважаючи на те, що про внутрішні події соціально-політичного життя грецьких колоній в перший період їх існування відомо не багато, можна сказати, що вже в VII-VI ст. тут йшла запекла класова боротьба.

Із появою греків, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинулася міська цивілізація. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною українського середовища.

8. 1. Особливості візантійського християнства та його…

Християнство прийшло на Русь з Візантії вже сформованим, зі своїми принципами, зі своїми характерними рисами. Догматичні та обрядові особливості православ'я оформилися у Візантії. До IVв. християнство зазнало вже значну трансформацію. З релігії знедолених і пригноблених християнська релігія перетворилася на панівну ідеологію Римської імперії. У момент свого виникнення християнство було релігією трудящих мас, які зазнали поразки у боротьбі з гнобителями і примирилися з цим. У 325 р. імператор Костянтин, переконавшись у великих можливостях християнської релігії, на Нікейському соборі встановлює офіційний союз між імператорською владою і християнською церквою. Християнство з гнаної і переслідуваної релігії перетворюється на панівну релігію Римської імперії. Ставши панівною релігією імперії, воно рішуче і енергійно починає переслідувати інші релігії. Але християнство чекають великі випробування, тому що настає захід Римської імперії. Відцентрові сили розривають рабовласницьку державу, вона наближається до катастрофи. У 395 р. Римська імперія розколюється на дві частини - Західну і Східну (пізніше-Візантія). Розвиток східних і західних областей колись єдиної держави пішов різними шляхами. Поділ Римської імперії, своєрідність історичних процесів на Заході і на Сході наклало свій незгладимий відбиток на подальшу долю християнства в кожній з частин колишньої рабовласницької держави. Так під впливом цілком конкретних історичних обставин сформувалися дві характерні особливості західного і східного християнства. У західної церкви - гнучкість, швидка пристосованість, у східній - консерватизм, тяжіння до традиції, до звичаїв, овіяних і освяченим старовиною. Східна церква посіла панівне становище в державах, в яких перебіг соціальних змін був уповільнений під впливом тих чи інших історичних причин. Наприклад, на розвитку соціального життя болгарського, румунського, грецького, югославських народів значною мірою позначилося турецьке завоювання.

До моменту поділу імперії на Заході діяв тільки один великий релігійний центр, а на Сході їх було чотири = після поділу Східні патріархати нерідко ворогували між собою, боролися за першість, кожен прагнув зміцнити свій вплив. Константинопольський патріарх, по суті, був міністром у релігійних справах. Іноді східні патріархи намагалися підняти голос на захист власної самостійності. Християнські ідеологи Візантії переконували віруючих, що земна імперія є прообразом небесної імперії, а імператор-"світлим образом самого Бога ", виконавцем і провідником божественної волі.

Розвиваючись в різних соціальних умовах, західна і східна християнські церкви все більше відходили один від одного. У 1054 р. розкол остаточно оформився. Західна церква з часом отримала назву католицької (вселенської). За східною християнською церквою закріпилася назва православної. Таким чином, православ'я, як і католицизм, сформувалося на базі християнства, що вже стала панівною ідеологією Римської імперії.