8. 2. Феномен двовір’я

постає як складне, суперечливе, неоднозначне явище релігійного життя українського народу. Вперше термін двовір'я був ужитий в XI ст. Феодосієм Печерським для характеристики нового на той час явища — мирного поєднання обох вір (язичництва й християнського православ'я) у свідомості народу. Давньоруське двовір’я втілює, з одного боку, “роздвоєність” релігійно-культурного простору Київської Русі, а з іншого – “двоєдність”, як гармонічне співіснування двох різноманітних релігійних систем. Слід відзначити, що християнство прийшло на Русь уже в двовірському вигляді візантійського походження. Культ Ісуса Христа на українському ґрунті став зрозумілим тільки через власну язичницьку інтерпретацію його, тобто через поєднання культу Ісуса з культом бога-сонця Дажбога. Взаємопроникненість двох релігій виявилась чи не найбільшою мірою в побутовій обрядовості, яка в науці отримала назву "побутового православ'я", або "православного язичництва". Двовір’я дозволило русичам ввійти в родину християнських народів з національним, породженим у процесі релігійної творчості, варіантом православ’я. Але період двовір’я не завершується в XII – XIII ст..

(Історіографія) За останні два століття накопичений значний фактичний матеріал з проблем двовір'я українців, розв'язнню яких приділяли увагу такі науковці XX ст.: М. Грушевський, Б. Рибаков, М. Попович. А. Глушак у своїй  роботі "Світоглядні особливості переходу від язичництва до християнства" довів, що на побутовому конкретно-чуттєвому рівні язичницькі уявлення не вмирали ніколи, більше того, вони часом ще й сьогодні сприяють підтримці порядку та життєвого ладу слов'янських народів. Чимало питань проблеми так і залишилися поза увагою дослідників, зокрема: вплив традиційних релігійних вірувань на розвиток нових релігійних уявлень у нових умовах, роль релігійного синкретизму у збереженні окремих світоглядних і обрядово-звичаєвих формах традиційної місцевої релігії (язичництва). Недостатньо дослідженими залишаються механізми формування і функціонування двовір'я на особистісному і суспільному рівнях, ставлення самих віруючих та церкви до двовір'я. Сьогодні в Україні можна знайти безліч ознак двовір'я, як у церковних обрядах, так і в церковному мистецтві. Це, передусім, включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво, в оздоблення храмів. Отже, українське побутове двовір'я є нині одним із джерел відродження рідної віри українців. Перенесення на побутовий рівень язичницьких світоглядних орієнтирів багато в чому зумовило збереження багатьох архаїчних уявлень про навколишній світ, а поступова адаптація християнської церкви до народної звичаєвості спонукала до синкретизації насамперед культів, обрядовості і, меншою мірою, світогляду.

14. Культура укр.. Земель доби першого націон. Відродж.

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федорович. У1573 році Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий «Апостол» (збірник описів життя святих). Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства. У 1586 була відкрита перша братська школа у Львові. Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII столітті. Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл.

Архітектура

В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI століття виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складністьархітектурної конструкції. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі, Троїцький собор - у Чернігові. Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий Стефан Ковнір. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів. Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі.

Образотворче мистецтво

У XVI—XVII століття в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI столітті в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень — ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII століття музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Театр. Крім церковної і шкільної драматургії, народжується народний ляльковий театр — вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Вифлеємській печері. Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому — гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі. В навчальних закладах ставилися спектаклі. Таким чином, XVI — перша половина XVIII століття були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648—1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII століття знову створили важку ситуацію для української культури.