Тема 2. Культура та природа

Природа як сукупність об'єктивних умов існування люд­ства. Історичне буття людей як феномен культури. Глобальні взаємозв'язки та взаємодія між людиною і природним середо­вищем. Протистояння понять "природа - культура", "людина - культура", '"суспільство - культура". Людина як головна скла­дова культури. Особливий характер існування людини у світі,

подвійність сутності людини. Культурна єдність людини і природи (фетишизм, ритуал, вірування, міфи).

Культура як процес. Стале і змінне в культурі. Динаміка традицій та інновацій. Культура як баланс поєднання безперер­вної модернізації з закономірним наслідуванням.

Процес інтеграції культури, взаємозалежність і взаємодія вірувань, традицій, норм, форм виробництва і розподілу.

Студенти повинні:

знати особливості буття людини у світі природи, взаємозв'язок складових компонентів системи природа - лю­дина - культура; особливості балансу між культурними тради­ціями та інноваціями.

Методичні рекомендації

З цієї теми для контрольної роботи визначено 3 питання (6 - 8).

Питання 6. Природа як сукупність об’єктивних умов існування людства

Література: 21, ст. 5 - 21.

Пояснити етимологію терміну «природа» (при родах – при народженні, адже природа породжує людину). Природа – це все те, що існує, все суще. Це все натуральне. Природа не має ні початку, ні кінця, вона безкінечна у просторі і часі, перебуває у безперервному русі, змінах. Але найбільш поширеним є розуміння природи як сукупності об’єктивних умов існування людства, його навколишнього середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. Саме в цьому розумінні поняття “природа” вживається для характеристики її місця та ролі в системі відносин людини і суспільства та об’єктивної дійсності.

Отже, природа – об’єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально – культурному існуванню, навіть і в самій людині, як її організм чи антропологічні характери.

Довести, що між людиною і природним середовищем існують взаємозв’язки тому що, природа є тією першоосновою на якій розвинулася людина. Вона знаходиться не лише “поряд”, а становить саме її буття. Творячи культуру, людина постійно стає силою розвитку природи. Природа є необхідною передумовою функціонування та розвитку суспільства. При цьому природні умови можуть або сприяти розвитку суспільства, або певною мірою гальмувати його..

Зовнішні природні передумови поділяють на загальні, які діють протягом усієї історії на всі покоління ( наприклад, космічні явища, геологічні та кліматичні чинники), та специфічні, до яких можна віднести запаси мінералів, корисних копалин, палива, природні засоби комунікації, які діють у різні періоди історії людства з різною силою і справляють неоднаковий вплив на народи. Природні умови впливають на суспільство передусім своїми процесами, явищами, силами, як постійними (наприклад, атмосфера і склад води, припливи і відпливи), так і тимчасовими, поодинокими (метеорити, зміна географічних і магнітних полюсів та ін.), які діють і безпосередньо, й опосередковано, тобто самі собою і за участю людей.

Природа є загальною умовою і предметом людської праці, продуктивною силою суспільства, тобто природні умови справляють вплив на розвиток продуктивних сил, їхні напрям і темпи.

Природні умови багато в чому визначають побут людини. Адже і характер помешкання, і форми розселення залежать передусім від природних умов: клімату, ландшафту тощо.

Природні чинники відіграють значну роль і в соціальній сфері суспільства. Оскільки людина є природною істотою, то і весь світ соціальних спільнот як світ зв’язків, відносин, контактів тощо теж має відбиток природного. Навіть поза усвідомленням своїх обов’язків як носія величезної творчої, але водночас і руйнівної сили, людина пов’язана з природою у своєму фізичному існуванні, що потребує гарантій стабільності і надійності у стихії природного середовища. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси.

Поняття “природа - культура”, “людина – культура”, “суспільство – культура” перебувають у протистоянні. Поняття “культура” обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), що несе в собі людське начало. Під культурою розуміють щось створене людиною, і в цьому значенні - штучне; під природою – все те натуральне, що існує за не залежними від людини законами. Але ж в дійсному, об’єктивно-історичному існуванні природа, культура, суспільство являють собою нерозривну єдність, цілісність, розвиваючись як природно-історичний та культуротворчий процес життєдіяльності суспільства.

Отже, можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати те, що природне не байдуже для тих форм, за якими живе культура. Свідчення такої залежності можна виявити на всіх рівнях існування різних культур: від виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльності до особливостей побуту та явищ духовного життя. Змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму й волі. Тому, перебуваючи в об’єктивному, від неї ж залежному зв’язку з природою, людина виробляє суб’єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв’язком. У цьому процесі виникає “друга природа”, створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних зв’язків, олюднена, соціалізована природа. Культура як спосіб людського буття – то вже позабіологічне, надприродне явище, котре, однак, свідчить, що людина є важливою рушійною силою багатьох процесів біосфери.

Культура не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регуляторів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням, людина є “світ людини”, то культура утворює “світ людського буття”, тобто ту сукупність умов і певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура – це не просто одна із специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна діяльність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Людина є головною складовою культури. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина не стала поза природою. Однак, саме культура стала чинником становлення людини як людини, тобто істоти, котра своєю діяльністю створює світ, насичений людськими визначеннями. “Дайте людині творчо змінитись у віках, і міста, держави, боги, мистецтво з’являться самі собою, як наслідок її дії...” (Б.Пастернак). Культура є засобом для самозбереження людини – перетворювача світу, засобом засвоєння й передачі творчого спадку від покоління до покоління, засобом і змістом людського саморозвитку.

Культура є предметом і продуктом творчості людини. І предметний світ, що оточує нас, і комплекс людських уявлень, визначень, ідей, норм, традицій, способів життя та світоглядних орієнтацій – все це цілком належить людині і поза нею не існує. Цей світ цілком належить людині і втрачає без неї будь – який сенс. Світ культури не є однорідним комфортним притулком людини. Він існує за своїми законами як певний Всесвіт, створений людиною.

Однак людина наділена від природи подвійною сутністю і тому вона творить не лише культуру за законами краси і гармонії, але й культуру, яка несе в собі зло – антикультуру, варварство. Поряд із засобами своєї творчості та вжитку, творами мистецтва і технологіями людина створює також і зброю, засоби масового знищення, катівні, концтабори, знаряддя тортур і багато іншого, що спрямоване на знищення самої людини і може будь – коли покласти край її існуванню: ядерна зброя, шкідливе й небезпечне виробництво тощо.

З приводу цього хочеться навести слова відомого вченого З.Фрейда:” Ми потребуємо, щоб культурна людина шанувала красу кожен раз, коли вона з нею зустрічається в природі, і щоб вона її створювала предметно, в міру можливостей праці своїх рук. Ми хочемо ще бачити ознаки чистоти і порядку”.

Зробити висновок про те, що культура у всіх своїх різновидах доводить необхідність гармонійного взаємозв’язку людського культурного буття з природним середовищем. Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються у культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами.

Культура як процес і результат суспільно – історичної діяльності людини функціонує через органічне поєднання минулого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.

Питання 7. Людина як складова культури. Особливий характер існування людини в світі. Культурна єдність людини і природи.

Література: 25, ст. 34 – 44.

Довести, що тріада «культура – людина – суспільство» є культурологічною проблемою. Носієм культури є людина. Природа є тим середовищем, де виникає культура. Культуру творить не людина як біологічне явище, а людина, яка є особистістю, а вона формується в суспільстві. Особистість – це поняття конкретно історичне, тому в ході розвитку історії кожне суспільство формувало притаманний йому тип особистості. Особистість – це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивід і включають його в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності. Особистість – це людина зі сформованим світоглядом, самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою оцінку людиною самої себе як суб’єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності. Вперше людина само усвідомила себе особистістю в добу ренесансу, коли з’явилося розуміння людини, рівної Богу, що прагне до знань і до творчості. Гуманістичні ідеї привнесли в культуру вільність суджень, творчу активність. Набули найвищої цінності такі якості особистості як індивідуалізм, ініціативність, що виявилось в заняттях мистецтвом, наукою, в торговельній діяльності, в служінні державі, сім’ї. З цього часу людина – особистість, що стала тією свідомо діючою силою світобудови, якою раніше виступав Бог. Особистість підкреслює в людині самостійність, характеризує людину як таку, що відповідає за свої вчинки, має свій духовний світ, здатна до спілкування.

Розкрити якості людини, які характеризують культуру особистості:

• здатність судження – основа інтелектуальної культури;

• совість як складова етичної культури;

• смак як здатність, що лежить в основі естетичної культури;

• пам'ять, традиції як умова міжособистісного спілкування;

Формуючись як особистість, людина відчуває на собі безліч культурних впливів:

• досвід загальнолюдської культури;

• конкретно-історичний час;

• національна культурна атмосфера;

Формування особистості включає три складові:

• індивідуалізацію – якості, які відрізняють одну людину від іншої;

• соціалізацію – освоєння досвіду та знань, які роблять людину здатню реалізувати себе в суспільстві;

• персоналізацію – становлення особистості;

Культура є тим життєвим середовищем, в якому особистість може себе реалізувати. Світ стає людським, а індивід отримує соціальну природу завдяки тому, що вступ у суспільство можливий лише шляхом культивування і перетворення культурних цінностей в особистий внутрішній світ. Виходячи в світ, людина перетворюється в розумну, культурну істоту, здатну до праці і творчості. Процес інкультурації здійснюється в суспільстві. Найвпливовішими його інструментами є традиції, звичаї, мистецтво, законодавство, мова. Культура, в свою чергу, задає передумови, на які опирається творча особистість. За ступенем відношення до культури розрізняють такі типи особистості, як

• талановита особистість;

• видатна особистість;

• історична особистість;

• геніальна особистість.

Зробити висновок про те, що людина особистістю не народжується, вона нею стає впродовж життя. Для цього людина має оволодіти світом культурних цінностей, який визначає і характеризує спосіб життя, формує особливості поведінки і мислення.

Питання 8. Культура як процес. Стале і змінне у культурі. Динаміка традицій та інновацій у культурі

Література: 23, ст. 125 – 128; 33, ст. 53 - 58.

Довести, що культура становить історично змінювану сукупність норм, ідеалів, цінностей, традицій, знань, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності. Динаміка культури досліджує соціокультурні зміни з позицій розрізнення типів культурного впливу і характеру культурних змін. Зміни у культурі та людині відображаються під впливом зовнішніх та внутрішніх сил.

Пояснити, що зміна, як невід’ємна властивість культури включає в себе як внутрішню трансформацію культурних явищ (нетотожність самим собі у часі) так і зовнішні зміни (взаємодія між собою). В культурології культурна динаміка характеризується трьома типами взаємодії:

1. фазова – цілеспрямований поступальний рух культурних форм, який розуміється як удосконалення людського роду, кожної людини зокрема та результатів її матеріальної і духовної діяльності. Основним критерієм змін є домінантний тип суспільних відносин (соціальність). Тип соціальності складається на основі переважання міжособистих відносних в до індустріальному суспільстві, товарно-грошових – в індустріальному або чинників, що формують масове суспільство в постіндустріальному суспільстві. Зміна характеру виробництва тягне за собою і зміни в культурі. Основними типами в культурі є первісна, рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична культури. Культурна динаміка людського суспільства проявляється як загальносвітовий процес зміни історичних епох (первісність старовина, середньовіччя, новий і новітній час). Динаміка оцінюється, як комплексне поступальне сходження людського суспільства сходинками історичного прогресу. Розрізняють три основних види перетворень:

• реформа – зміна певної частини соціокультурного життя, яка не зміщує основ існуючого порядку;

• трансформація – сукупність процесів, які приводять соціокультурну систему до принципово нової якості;

• революція – докорінна зміна найголовніших традиційних цінностей і стереотипів.

2. циклічний тип культурної динаміки виходить з того, що зміни у світі підпорядковані закону повторюваності. Кожна культура проходить життєвий цикл від народження до смерті, - рухаючись по замкненому колу.

Зміни у рамках циклу виявляються повторюваними.

3. Інверсія – описує зміни у культурі, які відбуваються не по колу, а здійснюють маятникові рухи - від одного полюса культурних значень до іншого і назад. Цей тип культурних змін характерний для тих регіонів, де не склалося стійке культурне ядро. Чим менша ступінь стабільності суспільства, тим більшого розмаху набувають повороти в його духовному житті (перехід від язичництва до монотеїзму, від релігії до атеїзму).

Показати, як культурні зміни впливають на суспільство. З цієї точки зору розглядають зміни, що ведуть до збагачення культури, зміни, що ведуть до занепаду культури і зміни, що прирікають культуру на застій.

Збагачення культури – це процес поглиблення диференціації структури культури при збереження стійкості фундаментальних частин культурної спадщини. Позитивні зміни пов’язані з формуванням нових жанрів, стилів, напрямів, технологій, появою нових культурних центрів. Нове не завжди є прогресивним, а лише в тому випадку, коли воно сприяє духовному удосконаленню людини.

Культурний занепад пов’язаний з ослабленням значущості високих сфер культури. Занепад виражає себе як втома, реакція, розслаблення на попередній період розвитку культури або як незадоволення його результатами.

Культурна криза супроводжується різким ослабленням традиційних зв’язків між основними елементами і інститутами культури. Через кризу система зазнає розпаду. Криза може стати зародком нової культури.

Але жоден з названих варіантів культурних змін не охоплює культуру загалом. Відмінною особливістю будь-якої культури є її багатошаровий характер, внаслідок чого в ній можуть відбуватися одночасно зміни, направлені в різні сторони.

Рух до оновлення викликає накопичення тенденцій до стабілізації, що приводить до зміни орієнтацій. Різні компоненти культури змінюються з різною швидкістю. Найбільш стійкими є:

• міфологія (з гр. – оповідання, переказ) – це форма суспільної свідомості, зображення всього світу, наповненого живими істотами, наділеними чудесними і фантастичними якостями.

Міфологія базується на спорідненості людини і природи. Міфологію складали міфи – це фантастичні, символічні уявлення про світ, оповідання про богів і надприродних героїв. Міф не дає об’єктивної картини світу, а лише наділяє його певним смислом. Це була своєрідна проекція людської душі у космос і щоб вижити в ньому, людина шукала собі покровителів в особі одухотворених сил та явищ природи;

• релігія як історичне явище і форма культури – це те, що пов’язує людину з богом.

Більш мобільними є:

• художня культура – це сукупність процесів і явищ духовної і практичної діяльності, яка створює, розповсюджує і опановує твори мистецтва та матеріальні предмети, що наділені естетичною цінністю 9мистецтво, художня критика, дослідницька діяльність). Художніми є зразки культури, де у співзвучності з ідеальними нормами та вимогами теорії мистецтва реалізується професійний творчий процес;

• наука - це сфера культури, функціями якої є формування системи логічно впорядкованих знань, які з’являються внаслідок спеціально організованого теоретичного чи емпіричного вивчення реальності та побудова раціональних прогнозів;

• норми культури - це зразки, правила поведінки або дії. Які стали внутрішніми регуляторами людських дій. Нормативний бік культури виявляється в таких формах як обряд, ритуал, етикет, канон, стандарт.

Дати визначення нормативних форм культури:

• обряд – традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти життя людини ( весільний обряд);

• ритуал – впорядкована система дій, яка підкреслює особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин або процесів (урочистість військових ритуалів);

• етикет – це встановлений порядок поведінки людини в рамках певної соціальної групи ( придворний етикет);

• канон – зведення положень, які мають догматичний характер (церковні канони);

• стандарт – це певний зразок, який приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об’єктів (технічні стандарти);

Зробити висновок про те, що культура - це динамічний процес. Без динаміки культура не існує. Разом з культурою змін зазнає і людина як носій культури