33.Романтизм як світоглядна основа української культури.

Відродження української культури С. Єфремов називає 1798 p., коли вийшла поема І. Котляревського (1769—1838) «Енеїда», яка, на його думку, завершила попередню еволюцію національного життя в Україні, стала вихідним пунктом подальшого його розвитку. З неї в українському письменстві починається поступ демократизму і людяності, боротьби за права людини і нації, прагнення до волі й добра. Котляревський довів, що український народ має власну багату мову, історію й культуру. Звернувшись до класичної спадщини (поеми Вергілія), І. Котляревський змалював картину української дійсності свого часу. Засудження хижацтва, здирництва, розпусти, паразитизму, байдужості до життя простого люду поєдналися у нього з глибоким гуманізмом, любов'ю до свого народу, повагою до нього, його героїчної історії, вболіванням за його долю, моральним осудом кріпацтва. Він захоплювався духовною величчю народу, його моральною перевагою над привілейованими верствами суспільства, стверджуючи, що героїчні діяння, дух патріотизму притаманні саме простим людям. Такими пост.ають троянці. Світогляд І. Котляревського, оснований на сприйнятті реального земного буття з усіма його суперечностями і внутрішніми колізіями, набував глибокого філософського змісту в утвердженні духовних сил народу, життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей у їх нелегкій буденній справі, справжнього, а не уявного, сенсу людського існування. Чільне місце серед українських романтиків належить Михайлу Максимовичу (1804—1873). Постійно усвідомлюючи свою національну належність, він добре знав українську літературу, історичні джерела XVII—XVIII ст., польську і російську літератури. У своїй збірці «Малоросійські пісні» (1827) Максимович ставив завданням віднайти «емблеми стану духу» українського народу, а через них і феномен українського характеру. За його словами, українські народні пісні є найвищим типом мистецтва, яке має стати зразком для письменства. Український народ є носієм і володарем такого мистецтва, яке по праву можна поставити поряд з найкращими зразками народної культури Європи. Наприкінці 30-х років XIX ст. розпочався романтичний рух у Галичині. З основними засадами світогляду романтизму тут пов'язані пошуки шляхів до національного самоусвідомлення українського народу культурно-освітнім діячем «Руської трійці» — Маркіяном Шашкевичем (1811—1843), який одним із перших об'днав філософські засади естетики романтизму державних народів із принципами романтизму народів бездержавних, яким був український народ. Романтизм літератури і культури державних народів, наголошуючи на індивідуальній творчості природи людської діяльності. На перше місце у своїй творчості М. Шашкевич ставив мову, вважаючи її найважливішою зовнішньою і внутрішньою ознакою національної самобутності. На початку своєї літературної творчості М. Гоголь звертався до народного життя, його побуту, історичного минулого, черпаючи в них матеріал для своїх творів. Гоголю, як і іншим романтикам, властиві закоханість у природу, обоження її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності й усвідомлення останньої межі у світі, через які лежить шлях до самого світу. Призначення людини полягає в тому, щоб привносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, що є найдорожчим для неї, завдяки чому вона знаходить своє місце в житті.Звертаючись до природного і людського буття, Гоголь показував, що в природі все відбувається мудро, гармонійно, тоді як у суспільстві (світі) панують безладдя, безглуздя, душа запущена, занедбана.