65.Розмаїтість українського культурного ландшафту.

Розмаїтість українського культурного ландшафту зумовлюється специфічністю історичної долі українського народу що включало зокрема міждержавне членування України на окремі частини. Цей факт зумовлений особливостями традиційної етнокультурної основи, котра навіть біля своїх витоків не була цінною, а складалася з різних етноплемінних утворень. Формування в їхніх межах окремих земель та інших етнотериторіальних утворень заклало основу для історикоетнографічного районування. Цей процес сягає сивої давнини. Ще давньоруські літописи вирізняли такі райони як: Рустія, Галицька земля, Холмщина(Червона Русь), Подол, Покуття, Сівера, Волинь,Чернігівщина, а звідси і вкраїна Запоріжжя Мала Русь. Процес районування України включав кілька етапів:6 – 10 ст. – це формрування племінних утворень зафіксованих у самоназвах населення: поялни, сіверяни, древляни, дуліби, тиверці…..10 – 14 ст. характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницеюрайонування стала земля. Територіальнро політичне утворення, що підлягало центральній владі, а пізніше набувало незалежності. Основним прикладом таких земель можуть слугувати: Київщина, Переяславщина, Галичина, Прикарпатська РусьРусь тощо.Самостійність земель була відносною оскільки їхнє політичне управління регулювавв Київ, який часто змінював місцеви володарів, князів та дідичів. Через слабку ізольованість земель на цьому етапі формування регіональної своєрідності культури їхньоого населення було не сособливо визначеним, хоча процес районування уцілому йшов. Він помітно поширюється на 3 етапі районування. 15 – 19 ст. у звязку з колонізацією окремих частин України з сусідніми державами Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією. Ця колонізація територіально розєднуючи укр. Народ стримувала його етнокультурну колонізацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури, адже ………. Держава яка захопила певну землю України відрізнялась політичним устроєм і соціально економічним розвитком і конфесійною ситуацією.

Межі локальних етнокультурних зон утворюються на цьому етапі як правило не збігалися між певними землями і князівствами хоч поодиноку випадки були.Прикарпатська Русь і Буковина у більшості ж випадків, контури даввніх земельних утворень не збігалися з колонізованими районами котрі зазвичай були значно більші за територію і включали декілька земель. У напростішому виді всю систему регіонального членування України можна подати у такому вигляді: історико – етнографічні області, (супер регіони), які в свою чергу включали історико етнографічні регіони, а ті в свою чергу – історичні зони на терені яких формувалися етнографічні райони. Первісною одиницею всіх цих формувань була земля.

66.Культурні ознаки етнографічних регіонів України:

І.) Центрально Східний регіон охоплює велику територію центральної та пд. східної України. До нього належать сучасні: Київська (крім пн.), Черкаська, кіровоградська, Полтавська, харківська, Дп. Райони Чернігівської і Сумської областей вся пд. Степова частина України(донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська, Одеська), Пд.Сх. райони Житомирської, пн. Райони АРКрим. У складі цього етнографічного регіону виділяють 3 райони: Середньоподніпровя, Слабідська Україна (Слобожанщина), Пд степова частина.1. Середнє подніпровя (більша частина київської та Полтавської, черкаська, Пд. Частина Чернігівської, Пд. Східна Житомирської, Пд. Зх. Сумської, Сх. Вінницької , Пн. Кіровоградської пн.зх. Дніпропетровської областей) – один із найдавніше хаселених районів укр. Землі.Осередком для інтенсивного процесу, формування русько українського етносу в минулому вся ця територія була місцем розселення Східно-словянського племені полян.ВставкаДо ХІХ ст поч ХХ ст тут збереглися безколісний плуг, давні ознаки планування і будівництва житла, та господарських споруд. Зокрема характерний тип обмазаної та побіленої хати. В одязі – багатовишита додільна усанкова жіноча сорочка, плахта, запаска, тканий пояс, святка, переважаюча світла колористика тощо. При наявності багатьох спільних рис якими славиться традиційна культура корінного насеелення цьогоь етнографічного району йому властиві певні локальні властивості, це видно з поділу подніпровя на правобережжя і лівобережжя. 2. Слобожанщина охплює сх. Частину України: теперішні: Харківську, пд. Сх. Частину Сумської, Пн.сх. райони Дніпропетровської, сх. Полтавської, Луганської областей, та суміжні зх. Райони Белгородської і Вороненської областей що нині входять до складу Росії. Назва цього історико етнографічного району походить від того, що в період його інтенсивного заселення 17 – 18 ст. Переселенці з лівобережжя до правобережжя України з Росії отримавши тут на пвений час пільги, слободи, засновували поселення слободи. 3. До південного етнографічного району належать Запорізька, Херсонська, Миколаївська, південь Дніпропетровської та Одеської областей, а також Крим. Південь, або Степовий етнографічний район можна поділити на три групи: південно-східна (Приазов'я), нижньоподніпровська та південно-західна. Етнографи переважно описують історію Півдня України і майже не досліджують власне етнографічні особливості цього регіону.Історичний розвиток південних теренів України, як і Слобожанщини, зумовив яскравий вияв різних культур — і кочових народів, і еллінської Середземноморської цивілізації, і кавказців, і слов'ян. Тут поруч з українцями, білорусами, росіянами живуть болгари, серби, молдавани, греки, німці, вірмени, татари та ін. Проте переважає все ж українська традиція. Хати майже до середини XX ст. будувалися із товстими стінами, глибокими амбразурами для вікон і дверей, вкривалися високими дахами з соломи або очерету. Причілки хат виходили на вулицю, тому вони найкраще оздоблювалися розписом. На фронтонах встановлювався дерев'яний кінь (вершило) або голуб, в деяких районах — різьблене зображення змії, що є дуже архаїчним елементом у культурі південних українців. Подвір'я обгороджувалося кам'яними мурами, за якими було видно всі господарські будівлі: погріб із високим накриттям і дверима, плита (кабиця), на якій готували їжу влітку. Біля причілку хати обов'язково є квітник — палісадник, де ростуть мальви, нагідки, матіола, чорнобривці, бузок.Для одягу південного регіону України характерне поєднання найкращих рис народного вбрання з елементами міської моди. Так, для пошиття одягу як чоловічого, так і жіночого, тут використовували переважно фабричні тканини, адже в цих районах не вирощувався ні льон, ні коноплі. Жінки носили приталені кофти з вузенькими комірцями або традиційні українські сорочки з пишно зібраною горловиною, дуже рясні й довгі спідниці з нашитими на подолі декоративними смугами з плису, оксамиту чи атласу. Носили також вишиті або кольорові фартухи з фабричних тканин, безрукавки. Чоловічі сорочки були вишиті спереду, їх, як правило, заправляли в штани, тільки в Криму була поширена чоловіча тунікоподібна сорочка, шо носилася поверх штанів. Верхнім одягом для чоловіків і жінок були паїьта різного крою, з хутряними комірами, хоча також побутували й традиційні свитки, кожушки. Типовим чоловічим одягом у XVIII—XIX ст. був піджак, який тут називати твиичиком. Жінки також носили й плахти, aie переважно як святкове вбрання, головним убором був шовковий очіпок, на який вдягалася намітка, а пізні е —ще хустка.Чоловіки носили смушкові або з іншого хутра шапки, а весною й восени — картузи. Типовим взуттям для холодної пори року були жіночі й чоловічі шиті на ваті "валянки", які взувалися у гумові калоші.Господарство півдня переважно землеробське. Тут була поширена молотьба котком за допомогою диканів та гарманування. Садівництво займало значну частину південних земель, займалися також виноградарством, особливо на Миколаївщині й Одещині. Скотарство південних районів мало багато спільних рис зі східними регіонами: шкіряний одяг чабанів, гирлига, гаман, де зберігалися лікувальні інструменти, ножі, ріжки тощо. З сільськогосподарського транспорту тут були поширені вози — підводи, а також гарба з високими бортами, що використовувалася для перевезення сіна або соломи, інших громіздких сільськогосподарських продуктів.

Через відсутність у степах прісної води тут було маю криниць. Тому в південних районах населення будує на кожному подвір'ї спеціальні ями для збирання дощової води, яка використовується для поливання городини. Дно і стінки таких басин (місцева назва), звичайно, цементується. Це дає змогу зберігати чисту питну воду, яку привозять з інших районів. Досить часто в одному подвір'ї є по дві басини: для дощової та для питної води. Південь в українській етнографічній літературі відносно мачодосліджений (я описана переважно власні спостереження над побутом своєї мачої Батьківщини, які запам'ятана з дитинства. — Г. Л.)