69.Особливості карпатського культурного регіону.

15 – 16 ст. основним фактором українського заселення дикого поля було козацтво і запорізька Січ..Запорізька січ стала опорою укр.. колонізаційного просування у пд.. степи, що не припинилося незважаючи на постійні татарські наскоки і спустошливі війни. Інтенсивний розвиток на пд.. україни землеробського капіталізму поява робітничого класу зумовила вплив на місцеву традиційно побутову культуру. Це виразилось у витісненні етнічних складових професійно урбанізованими елементами. За певними локальними особливостями цей регіон поділяється на 5 підрайонів : Приазовський, Нижньоподніпровський, Нижньопобозький, Буджак, Таврія. ІІ. Українське полісся цей етнографічний регіон простягається зі сх.. за зх.. усім пн.. краєм України і разом із суміжним Білоруським Поліссям, та Люблінським Поліссям у Польщі нал. До однієї із саме своєрідних географічних та історико етнографічних областей словянського світу. Смисл самої назви Полісся споріднений з поняттям ліс на литовській і латинській мовах означає в перекладі Болотистий ландшафт, заболочений ліс. Залежно від положення щодо Дніпра Укр. Полісся поділ. На Правобереж. і Лівобережну відповідно поширені і назви Східне і Західне Полісся. Зх. Називається Припятським , а сх.. – Наддеснянським. ІІІ. Західний (Пд. Зх. ) регіон. З етнографічного погляду вн є самим складним. В межах сучасних державних територій України – це Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Івано – Франківська, Чернівецька, Закарпатська, Пд. Райони Волинської і Рівненської областей а також частина Вінницької.Цей край заселений досить давно і має відносно стабільний склад аборигенного населення. В давнину входив до складу давньоруської держави, Галицького, Володимир Волинського і Галицько – Волинського князівства. Наприкінці ХІ ст.. укр.. Закарпаття захопила Угорщина. Пн. Буковина в середині___ ст.. потрапила під владу Молдовського князівства яке на поч. 16 ст. захопили польські феодали. Ними же напри. 14 ст. була захоплена вся зх.. частина Волині, а сх.. опинилася під владою Литви.

Після Люблінської унії 1569 року під владу польської корони попала уся Волинь, Поділля, Подніпров’я. На поч.. 18 ст Укр. Закарпаття разом з Угорщиною потрапило під владу Австрії.

71.Етнографічне районування України.

Етнографія - це наука, яка вивчає (описує) етногенез, культуру і побут народів світу, їх національний характер, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки. Крім етнографії, вживається ще і термін етнологія (від етнос - народ, логос ~ наука, вчення). Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія — теоретичну, яка вирішує загальні суспільно-філософські народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовуй методи опису.

Безпосередні спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу - це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології. Географії, фольклористки, мовознавства.Перші описи давніх народів. їх характеристики наявні у Велесовій Книзі (про готів, греків, римлян та ін.). Спроби описати етнографічні особливості племен і народів давньої України с також у "Повісті времяних літ". Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу, іноді подаючи їхні культурно-побутові особливості, а також описує староукраїнські племена Київської Русі, вказуючи місця їхнього розселення, відмінності у звичаях, обрядах тощо. Такі спроби етнографічних описів наявні і у деяких інших писемних пам'ятках. Наприклад, у Галицько-Волинському літописі згадуються народи, які межують із Руссю: ляхи, литовці, угри, чехи, половці, жмудь, яншян, татари, німці, ізраїльтяни. До цінних етнографічних джерел можна віднести стародавні малюнки, ілюстрації до книжок, фрески, скульптурні чи рельєфні зображення людей, споруд, предметів побуту тощо.Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося у середині XIX ст. її розвиток тісно повязаний з іменами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Павла Чубинського. Миколи Сумцова, Володимира Шухевича, Федора Вовка, Дмитра Яворницького та багатьох інших видатних діячів української культури. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили також письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та ін. Провідну роль у дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство ім. Т.Г Шевченка, при якому в 1898 р. була створена Етнографічна комісія, яка видавала "етнографічний вісник". - Матеріали до українсько-руської етнології" тощо.Сьогодні ж дослідженнями з етнографії займаються інститути Академії наук України, етноцентри, музеї, навчальні заклали, які видають наукові записки, монографії, науково-популярні журнали та методичні посібники.У кінці XX ст.. коли процес занепаду традиційної культури наблизився до критичної межі, виразно постала проблема відродження саме регіональних етнографічних особливостей, народних промислів, фольклорних, мовних, звичаєвих перлин українського народу. У цьому зв'язку перед народознавцями неодноразово поставало питання етнографічного районування України.Етнографічне районування — це умовний поділ території па локальні культурно-побутові групи, населення яких має спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками з сусідніми народами.Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння, і, об'єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Пізніше замість плем'яних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо) з'являються географічио-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани та іп. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах.Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в Густинському літописі: Волинь, Подоли, Украйна, Подгоря — все це, як зазначав автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський па території "Малої Руссії" виділяє ще і Покуття.Після приєднання України до Московії (1654 р.) у росіян зароджується думка, нібито українці (малоросіяни) - це етнографічна група росіян. Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, доки не виріс до уявлення українців як "молодшого брата". Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йожеф Шафарик. який досліджував слов'янські, в тому числі іі українські старожитності. фольклор та література. Серед східних слов'ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці, білоруси, новгородці та росіяни. Погляди Павла Шафарика були надзвичайно професивними: він уперше довів неприродність роздрібнення українських земель між різними державами (Росією, Австро-Угорщиною, Польщею).Сьогодні прийнято виділяти в Україні шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак, слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Нині серед етнографів також існує певний різнобій щодо етнографічного районування, який має свої як об'єктивні, так і суб'єктивні причини.

71. Культура як стабільна система складається з безлічі складних підсистем, елементи яких взаємодіють між собою, створюючи складний живий організм. В цілому кожний елемент системи є необхідною, але не достатньою умовою функціонування культури. Виключенням з цього правила є homo sapiens - творець культури, який виконує функції як необхідності, так і достатності. Зрозуміло, що вивчення складної системи передбачає застосування таких методів, які, не порушуючи фундаментальних взаємозв'язків, дозволяють вичленити окремі простіші блоки і виділити в них їх сутністні ознаки.Типологізація в культурології виступає певним методологічним прийомом (методом) її вивчення та аналізу.Типологізація культури вимагає системних знань про структуру її елементів, зв'язки, функції, відносини, рівні організації, систему пріоритетних векторів її висхідного розвитку, які і визначають особливості виділених об'єктів.Аналізуючи сучасні наукові дослідження, можна виділити чотири підходи до типологізації культури.Сучасні підходи до типологізації культури:І. Світоглядний;II. Формаційний;III. Локальний;IV. Перехідних епох.В розвитку людства виділяють безкласове, класове і сучасне демократичне суспільства.І. Світоглядний підхід. Кожному суспільству притаманний свій світогляд: міфологічний, релігійний, науковий. Цьому поділу відповідають типи культур: міфологічна, релігійна, "наукова".В основі кожної з них лежать, як правило, певні продуктивні сили і економічні відносини, а в якості рушійної енергії в більшості з них виступають класова боротьба і революції.ІІ. Формаційний підхід1. соціалістичне, а в перспективі комуністичне суспільство;2. буржуазне суспільство;3. феодальне суспільство;4. рабовласницьке суспільство;5. первісне суспільство.Кожній з цих формацій притаманний і свій тип культури, а саме: культура первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств, соціалістичного (комуністичного) суспільства.ІІІ. Локальний підхід актуальний тоді, коли культуру будь-якої суспільної спільноти розглядають обособлено, як самостійне детерміноване явище. Слід зазначити, що серед науковців існують різні точки зору на те, чи локальні культури у своєму розвитку є цілком автономними чи ні. IV. Найбільші теоретичні дискусії притаманні підходові, що впровадив поняття епохи перехідних типів культур. Між кожною з епох є проміжок часу, протягом якого змінюється тип культури, спосіб виробництва, світобачення. З цієї точки зору весь розвиток людства - це розвиток культур перехідних епох.

70

Букови́на — історична назва українських етнічних земель, розташованих між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина — Чернівецька область) та Румунії (Південна Буковина — обл. Сучава Румунії). Свою назву, яка вперше зустрічається у 1392, Буковина одержала від обширних букових лісів, що покривали значну частину її території.