51.Український кубофутуризм;

Термін “кубофутуризм” виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на “аналітичній” стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири — рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Предмет для кубофутуриста — не інертна матерія. Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддає перевагу урбаністичним сюжетам (“Потяг”, “Базар”, “Київ. Гончарка”), але на відміну від італійського футуриста Марінетті, що з гіркотою ганьбив свою Венецію (“ринок лахмітників”), від інших, хто трактував тему міста як місця, де руйнується і гине особистість, він вважав, що “… місто б´є особистість, але воно таки може і викувати її”. Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості — кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич. Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О. Хвостенко-Хвостов, В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати, інтер´єри). Українські і російські парижани принесли у світ кубізму східну барвистість, мелодійну і всерадісну, почерпнуту з надр колективної творчості — з кераміки, лубків, ікон, вишивок, ляльок, килимів, писанок, де збереглася близькість до таємничих стихій життя, де не вщухала надія на золотий вік, де буяють ритми безсмертя, а гармонію розуміють як злиття людей з космосом у єдиному танку юності, у сакральному рухові свободи.

52.Монументальне мистецтво Бойчука.

З іменем Михайла Бойчука пов'язане виникнення творчого об'єднання художників-монументалістів, відомих як «бойчукісті». Саме завдяки бойчукістам Україна у 20-30-х роках вийшла на широкий обшир світової культури, про що свідчать численні виставки, у яких брали участь послідовники й учні Михайла Бойчука, велика кількість публікацій, присвячена бойчукізму як мистецькому явищу. Творча програма Михайла Бойчука полягала у послідовному вивченні й використанні візантійського та давньоукраїнського церковного монументального малярства, мистецтва італійського проторенесансу, української книжкової гравюри та народної картини. Пройшовши тернистий шлях науки у Віденській, Краківській академіях, тривалий час перебуваючи в Парижі серед розмаїття течій, напрямів та стилів, що вирували в столиці європейського культурного життя початку ХХ століття, Михайло Бойчук прагнув витворити новий монументальний стиль, в якому б органічно поєднувалися ці засади. У своїх лекціях студентам Київського художнього інституту 1922 року Бойчук так висловив свою орієнтацію й мистецьке кредо: «Хоча померли старі майстри, але живе їхнє вічно молоде мистецтво, і помиляється той художник, котрий розглядає творчість минулого як археологію. Довершений твір мистецтва не археологія, а вічно жива правда ». Михайло Бойчук як професор і відомий вже у той час художник європейського рівня, який виставлявся в Парижі, утверджував необхідність для молодих художників вивчати усталені закони пластичного мистецтва, втілені у старовинних зразках, і непохитно дотримуватися їх у творчості, водночас наповнюючи свої твори новим змістом. До найвизначніших робіт українського монументального мистецтва 1920 - початку 1930-х років належать розписи Луцький казарм у Києві ,Селянського санаторію ВУЦВК в Одесі (М. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, М. Рокіцькій, О. Мізін, М . Шехтман, , у Соціальному музеї в Харкові (Б. Косарєв, Г. Цапок, 1925), у клубі Одеської артшколи (Л. Мучник, 1922-1923), в комсомольських клубах у Києві), у Червонозаводському театрі в Харкові (М. Бойчук, В. Седляр, О. Павленко, І. Падалка.М. Бойчук виробив концепцію монументального стилю, в якому органічно сплавлено орнаментально площінність, притаманну фрескового візантійському живопису, із строгою й врівноваженою рітмічною і колірною гармонією народного іконопису та української народної картини. Простота рисунка, вишукане тло, граційна ритмічність композицій, досконале розуміння площини й кольору, раціональне розташування мас і ліній у творі - саме цього домагався Бойчук як у власній творчості, так і в творчості своїх учнів і послідовників. Він учив, що монументальне - це не просто велике чи площину. Монументалізм у його розумінні - це гранична сконденсованість усіх художніх засобів, уникнення усього зайвого, випадкового. Він вважав, що слід не сліпо використовувати стиль давньоукраїнського живопису, а творчо інтерпретувати його принципи в умовах нових завдань, підпорядковувати їх виявленню глибокого внутрішнього змісту твору.