3. Вживання двох типів літературної мови у пам”ятках хі-хіУст.

3.1.Світсько- літературний тип у староукраїнських пам”ятках (світська літературно-писемна мова);

Світські твори епохи Київської Русі представляють велике багатство жанрів і стилів: донговори руських князів із греками, офіційно-ділові збірники, грамоти, літописи, повчання і похвальні слова церковного змісту, писані староукраїнською мовою, літературно-художні твори, побутове листування.

ЮРИДИЧНО-ДІЛОВА ПИСЕМНІСТЬ. Найдавнішими пам”ятками руської юридично- ділової писемності, з яких починається її історія, слід вважати договори київських князів із греками 907, 911, 944, 971 років. Є вагомі підстави вважати, що у 860 році після походу Аскольда на Царгород(Константинополь) був підписаний договор „миру й любові”. Але текст того договору не зберігся. Його сліди проступають у першому русько-візантійському пакті 907 року, укладеному після успішної облоги Константинополя військом київського князя Олега. Через чотири роки ( у 911р.) ним же було підписано мирний договір, що чітко реґламентував політичні, дипломатичні та торговельні взаємини між Київською Руссю та Візантією. Текст цієї угоди навів Нестор Літописець у „Повісті минулих літ”. Сюди ж літописець включив і копії договорів з Візантією наступника Олега на Київському престолі Ігоря(944) та Святослава(971). Усі чоири документи знаменують початки дипломатичних стосунків Київської Русі. Щодо мови договорів, то у зв”язку із відсутністю оригіналів, говорити про тип мови досить складно. Існує кілька поглядів. На думку С.Обнорського „не залишається сумніву у тому, що оригінали пам”яток були складені руською мовою і бббули сучасні самим договірним актам”. Проте не всі дослідники погоджуються із таким твердженням. Л.П.Якубинський вважав, що мова всіх договорів Х ст. була церковнослов”янською. На думку І.Сенціцького, договори 907 і 911рр. були написані старослов”янською мовою з давньоруськими елементами, а договори 944, 971рр. - переважно давньоруською мовою із старослов”янськими вкрапленнями. Мабуть, найближче до істини підішов Б.Ларін, відзначивши, що мова цих договорів не була ні чисто руською, ні староболгарською; їх мовна основа - місцева руська з багатьма староболгарськими елеменнтами. На використання усного мовлення вказують простота і ясність синтаксичної структури мови найдавнішого договору 907 року, ого словникові та деякі граматичні елементи. Для мови цього договору характерні повноголосся( городъ, вороты, Переаславля, поволоки, поволочити, узорочье та ін), руські форми дієприслівників на -чи( приходячи, хотечи, поидучи, платячи).У договорі 944р. згадується про золоті і і срібні печатки, якими засвідчувались особи київської купців, грамоти від київських князів, письмові заповіти київських купців. Важко припустити, щоб усі ці документи писалися лише грецькою мовою. Навірогідніше, існували паралельні руські тексти, складені київськими писарями, інакше у відомих нам договорах не було б такої великої кількості суто східнослов”янських слів, форм і зворотів, відсутніх у старослов”янські мові: поидучи Русь на ся, поздоров, купля.

На основі традиції східнослов”янського звичаєвого права з пережитками язичництва й писемних договорів Русі із греками, у 30-х роках ХІст. при Ярославі Мудрому оформлюється оригінальний звід світських законів -„Руська правда”, що дішла до нас у сотнях пізніших списків різних редакцій(найдавніши - Синодальни 1282р.). Цими списками користувалися на Русі, а потім і в Росії аж до середини ХУІІст., доки „Руська правда” не була замінена „Уложением” Олексія Михайловича 1649р.

Мова „Руської правди” в своїй основі цілком східнослов”янська. Як відзначав Ю.Карський, ця пам”ятка „створює враження твору, написаного чистою народною мовою” Наприклад, у списку 1282р. переважають такі фонетичні особливості:

А) Повноголосні форми типу болото, волога, ворохъ, голова, городъ, дерево, золото, корова, молоко, солодъ, холопъ, хорошъ і т.ін.Ужито тільки три неповноголосі форми (вражда, срhда, чрево) 40 повноголосих

Б) Слова із східнослов”янськими шиплячими Ч, Ж а не ШТ, ЖД: дочеръ, хочетъ;

В) Слова з початковим О а не Е :один, оже;

Г) Шиплячі Ж, Ч замість сполук ЖД, ШТ: нужа, чюжь, межю;

Ґ) сполучення ро-,ло- (роба, локоть) і лише один раз -ра: разбой.

Серед найхарактерніших морфологічних рис відзначимо такі:

А) Закінчення -У в іменниках чоловічого роду родового відмінка однини, властиве живому руському мовленню і сучасній українські мові: гороху, торгу, своду;

Б) Маловживаний аорист;

В) Форма перфекта в 3-ій особі без зв”язки( єсмь): совокупилъ, оуставилъ, оубили;

Г) Форми мабутнього часу з допоміжним дієсловом начьну: начьнетъ лежати,начhнетъхотhти; ҐҐҐ) частка -ся у препозиції.

Прикметно, що в „Руські правді” багато живої народної лексики і фразеології, відбитої у пам”ятках інших жанрі.Тут простежуються явні українізми: теля, тынъ, наиметъ бчелы, гостинець(шлях), пакощи, батогъ око, пуща, осподарь, волога. Є підстави вважати, що мова пам”ятки відбиває наддіалектне койне.

___________________________________________________________________

 Дослідник „Руської правди” Є.Карський „Русская правда по древнейшему списку”(1930р.).

Особливий різновид юридично-ділової писемності Київської Русі становили руські грамоти. Найдавніші з них, що збереглися до нашого часу, відносяться до поч. ХІІст.: „Грамота Великого князя Мстислава Володимировича”(1130р.) дішла до нас в оригіналі і написані східнослов”янською мовою. Зокрема грамотам властиві повноголосся

( серебра, серебрьно, городъ, корова), закінчення дієслів на -ть у 3-й особі однини і множини ( состоить, отимаєть), орми перфекта із зв”язкою без неї ( повелhлъ есмь, я далъ есмь, велhлъ есмь, уздумалъ, прислалъ).

Лексика руських грамот включає хліборобські й суспільно-політичні поняття, географічні назви назви реалій навколишньої природи тощо: божьница( церква), ловище, пожня, рhлъ, нива, челядь, скотина, дhвъка.

Разом із тим у мові руських грамот є окремі церковнослов”янські елементи: початкова, болгарська за походженням ормула грамот се азъ, яка зберігалася в російській діловій писемності аж до ХУІІст.; сполучники еже, аще, префікс раз- (замість роз-) та ін.

Таким чином ділове письменство в Україні-Русі характеризувалось високою і разом з тим самобутньою культурою, заснованою на давній оригінальній традиції складання юридичних документів.

1.Мова ділових пам”яток ХІ-ХІІІст. у своїй основі східнослов”янська;

2.Старослов”янські елементи виступають або як терміни, або як стилістични варіант до староукраїнського слова.

Берестяна грамота

МОВА КИЄВОРУСЬКИХ ЛІТОПИСІВ. У формуванні староукраїнської писемно-літературної мови особливу роль відіграли літописи. Це величезні за обсягом, різні за змістом і походженням збірки записів, які дішли до нас у сотнях списків. За своїм змістом літописи станолять досить складні тори. У них подаються релігійні тексти, ділові документи, самостійні твори на світські теми.Тому єдності стилю годі шукати.

Літописи складалися на основі різних джерел. Перше з них -власні спостереження літописців, усні перекази, різні відомості, почуті з інших джерел, легенди, факти із народної творчості. Цей матеріал надавав літописам рис живої староукраїнської мови( на території майбутньої Росії- староросійської мови). Другим джерелом були писані документи і уривки із церковної літератури. Це джерело вносило в літописи чимало церковнослов”янських елементів. Але в цілому мова літописів - проста, староукраїнська, а не церковнослов”янська.

Найвидатнішою пам”яткою руського літописання є, без сумніву, „Повість минулих літ”(оригінал не зберігся, але відома у двох редакціях- Лаврентієвому списку 1116р. та Іпатіївському 1118р.). Історія створення: найдавніший київський літописний звід до 1039р.  переробка ого Никоном у 1073р. у 1095р. звід Никона отримав назву „Початковий літопис”  у 1110р. перероблений Нестором у „Повість временних літ”(розкладений по роках довів до 1112року.

„Повість” складається з двох частин: вступної без дат і датованої від 852 року до 1112р. Ця пам”ятка є альманахом або компіляцією, де зібрані різні матеріали - фольклорні, авторські, різні за змістом і часом.

У „Повісті” широко представлена старослов”янська і староболгарська мова, оскілька у текст включені уривки із Біблії(легенда про потоп), „Хроніки Григорія Арматола”, розповіді про хрещення, Ольги у Цареграді, хрещення Володимира, Символ віри переписані церковнослов”янізмами. З іншого боку „Повість” заснована на достовірному історичному матеріалі і на фольклорному матеріалі. У ній простежується дві тенденції - книжно-літературна і уснопоетична. Легендарний характер має більшість оповідей початкової частини літопису.

Компілятивно-поєднувальний характер „Повісті” спричинився до того, що в ній наявні різні жанри і відбиті мовні елементи різних діалектів. Але редактори і переписувачі намагалися згладити строкатість матеріалів і надати збірнику єдності. Цим зумовлена досягнута у деяких частинах нетральність мови, вільної від діалектних і жанрових особливосте.Однак така єдність і нейтральність мови була досягнута не всюди. Наприклад, окрім зазначених старослов”янських уривків, навпаки, простою, загальнонародною мовою у „Повісті” описані побутові сцени життя князів, змальовуються стихіні лиха. Таким чином, мова „Повісті” контрастна: від простонародної, поетичної до епічно-піднесеної із вживанням церковнослов”янізмів. Між цими двома крайніми стилістичними типами можна виділити нейтральний тип мови.

Аналізуючи мову „Повісті” неважко помітити, що соєрідності їй надавали 3 елементи: лексика, фразеологія і синтаксис. Через те, що провідними темами твору є церковна і воєнна історія Русі, причому друга тема помітно переважає над першою, в літописі багата й різноманітна спеціальна лексика - військова: дати, датися(здатися), взяти(захопити в полон), идти(вести військови похід), блюсти (вести воєнну оборону), поиде, шедъ(пішов у похід). „Поість” відзначається й іншою спеціальною лексикою, скажімо, коли йдеться про слов”ян, Русь, місцеве життя, широко вживаються східнослов”янські особові імена, етнічні й географічні назви, назви сільськогосподарських знарядь,,, культур, спеціальна сільськогосподарська лексика( хліборобська, скотарська, бджільницька, мисливська, рибальська). Наведемо кілька прикладів:

Скотарська лексика: повhле коупити собh козелъ; конь єєежєg hздити на ним; за кобылоу 60 кун, а за волъ гривну; придем пасоми стаада конь,Wвца и волове.

Хліборобська та садоводська лексика: от грекъ вина и Wвощеве, горох, боб, тыквь, макъ, сочєвица; єлико камєнь начнеть плавати, а хмель почнет тонути; нос#ща в приполh цвhтки, иже глаголется лhпокъ; и ста на оболоньи за Wгороды; видим ниви поростоше; Казарам по шелягу и Wт рала даєєgм ; се некто землю розореть, другыи же насhєть, ини же пожинають.

Бортницька лексика: медъ въ бчелках возити; ту сходятся из Руси же скора и воскъ и медъ.

Рибальська лексика та лексика мисливська: приде же Давид и с ним акы нhкакъ оуловъ оуловивъ; Ловъ дhюща гна звъhри в лhсh; Всеволоду ловы дhющу звhрины" и кличаномъ кликнувшим; заметавшим тенета; перевhсище бh бо внh града ; дhтища выволокша рыболовh в неводи.

Велика група побутоої лексики:

Назви житла і споруд: и єсть село єє Ольжичи; Въжгоша монастырh и деревнh; о вы плотницы соуще; "нь же Wборота топор оудари; строєнь~ банноє; приставимъ хоромомъ рубити нашим; Wнъ же пережьгоша истопку и влhзоша Деревляне, начаша с# мыти; бh бо ту терем камен; устави на дворh въ гридницh пир творити(кімната для прийомів); ид#ше в поварьницю, приготовиша Wгнь, воду, дрова.

Назви посуду: судина мала; и почерпоша вhдромъ; да нам ясти дерев#ными лъжицами; взяша меду лукно; кадъ наль"ти цежа.

Назви їжі, напої, кухонних процесів та осіб, що пов”язані з приготуванням стравв: именью не щадяше ни питья ни hдень" браняше; не бh оу них брашна; помога поча поваром вар#; у хозар свинины не "сти ни заичатины; реч Святополк да заутрокаи.

Як наслідок зв”язку літопису з живою народною моою маємо фразеологію:Аще с# въвадить волкъ въ Wвцh, то Wтносить по єдинои все стадо”, Своєго никто не хулить, но хвалить; ї да не похвалитс# силны силою своєю. Бог бо егда хочет показнити чоловика отниметь у него оумъ.

Аналізуючи мову „Повісті” неважко помітити, що своєрідності її надавали і синтаксичні риси: замість ускладнених старослов”янських побудов тут переважає нанизування простих речень, з”єднаних сполучником И: и налезоша волъ силенъ, и повелh раздражити вола, и побhже волъ мимо нь, и похвати вола рукою за бокъ, и вын# кожу с м#сы єлико єму рука ".

Дослідники відзначають велику кількість безособових речень, які зовсім не характерні і навіть не звичні для книжної мови: нельзя казати срама ради; бысть видhти всhмъ; уж нам нhкако ся дhти. Характерною рисою в „Повісті” є діалогічна форма викладу: рекоша древляни; рекоша дружина Ігорева.

У церковно-богословських частинах, а почасти і в історичних частинах представлена церковнослов”янська лексика, яку відрізняють такі риси:

- неповноголосся: град, страна.

-церковнослов”янські форми із Щ :ловяща, несведуще.

Морологічні риси: сполучник аще та флексія -аго( старейшаго).Наявність форми імперфекта(минула наближена в часі дія): зъвахъ, писахъ, бяхъ, бяше.

МОВА КИЇВСЬКОГО ЛІТОПИСУ

Вивчення Київського літопису, як зауважує дослідник О.Мельничук, велось недостатньо інтенсивно із причин невиділення його дослідниками як самостійного історіографічного твору. Тим часом значення Київського літопису для історії давньоукраїнської мови у тому, що ця пам”ятка набільш адекватно відображає світсько-літературний тип мови ХІІст. у її розповідному стилі. Київський літопис, за винятком незначної кількості невеликих вставок типу молитов, некрологів або записів на церковні теми, послідовно витриманий у власне давньоукраїнському літературно мовному оформленні, в якому церковнослов”янізми типу время, преставися, отвhца, изнемогающю зустрічаються як запозичення з близькоспорідненої мови.

Стосовно мови цього літопису, то більшість дослідників, починаючи із О.Шахматова, схильні вбачати у літописі відбиття так званого київського койне. Але аналізуючи твір, слід завжди пам”ятати тематику його- церковна та воєнна історія Києворуської держави у ХІІст. Насамперед привертає увагу група іншомовних слів. Здебільшого це запозичені із старослов”янської мови і загальновідомі києворуським книжникам грецизми, пов”язані із життям церкви і держави: аминъ, архистратигъ, оеуангелистъ, игуменъ, манастырь, цьркы, калоугеръ, трапеза, патрhарьшескыи. Групу слів грецького походження поповнює лексика, що не має відношення до церковного життя: талант, філософствувати, кюрь,аир(повітря). Зустрічаються в аналізованих текстах і слова латинського походження: це назви місяців иоуль, сентябрь, іменник цесар та похідні цесарство, цесарьськии.

Один із укладачів і редакторів літопису, а ним вважається ігумен Видубицького монастиря Мойсей, який написав передмову і післямову до літопису схильний до вживання складних слів, що надають тексту урочистості. Він вільно користується кальками з грецької мови, створені перекладачами релігійних творів: благолюбний, боголюбець, богомирний, немилосердье, маловірний, самовластний, христолюбець, правовіріє, целомудриє, іменний, животворящий і под.

Особливої урочистості надають твору абстрактні іменники, утворені поєднанням до основи дієприкметника на -н,-ен суфікса -ие: благодіяниє, воздіханиє, княжениє, посещениє, уряжениє, уничижениє, уражениє, созданиє, украшениє, поновлениє. Значно менше абстрактних іменників на -ость: благость, грубость, ліность, милдость, прав ость, скудость, скупость, кротость.

Характерною особливістю літопису, що ріднить його із старослов”янською писемність, є вживання великої кількості слів із Щ > tj.

Це дієприкметники: вірующии, глаголющии, держащии, изводящии, смотрящии, соущии. Дієприкметникові і дієприслівникові утворення на -ще, -щи: видюще, вируючи, привлачаще, свиршающи, ревнующе, имущи.

Дієслово тещи, іменник помощь(двічі). Продовжуючи аналіз, можна було б відзначити ще лексику з початковим е замість давньоукраїнського о: еден, елен. Початкове ра замість ро : робота, раб, растениє. Префікс пре-: преболе, непременно, пречистій, преподобній.

Київський літопис ХІІст. видається цілісним літературним твором, мова якого становить своєрідну складну стилістичну систему, спробу дослідження якої зробив ще академік Б.Рибаков.(„Русские летописцы и „Слово о полку Ігореве”) в Україні продовжила цю роботу київська дослідниця Віра Франчук у ряді статей („Образна мова Київського літопису”, „Книжна лексика у Київському літописі”).

Епітети. Близькістю до фольклорних джерел літопису пояснюється стилістична система твору, зокрема вживання мовних елементів оцінки і експресії у вигляді простих означень: Найчастіше як епітет виступає близький до простого означення прикметник великий( великая любов, великая мука. У подібні ролі виступають інші прикметники: дивний, красний(гарний):дивная великая церкви. Прикметники милий, любимий вживаються при словах на означення спорідненості. Особливої винахідливості виявляють автори літопису, підбираючи епітети для змалювання негативних персонажів: злий, пронирливий єпископ Федір, Але набільше дістається половцям: Того же літа місяця Августа придоша иноплеменници на Рискую землю, безбожнии, измалтяни, окаянии, агаряне, нечистии,ищадья ділом і правом сатаніним, именем Кончак.

Порівняння. Особливо часто київські літописці використовують для порівняння назви спорідненості: плакахуся, яко же діти по отцю или по матері, плакашет, яко по брату своєму.Як правило порівняння виражається сполученням іменника(яко дождь, яко разбоник), або іменника з прикметником( яко звириє дивии, аки місяць мал., яко женчужная зерна).

Гіпербола, літота: характерне вживання лексем множество, многоє множество, без числа, страшно зріти.

Багатим є і стилістичний синтаксис цієї пам”ятки. Автори часто використовують риторичні питання: мы же смирении что воздамъ ти, противу благодиянию ти? Або літописець прагне роз”яснити киянам, якого поганого правителя мають вони в особі Юрія Долгорукого. Устами Володимира Галицького він запитує: како же есть княжениэ свата мого, аже рать на ню из Володимира идеть, а како того не увидати, а ти син его сидиш в Пересопници, а други в Білгороди, како того не устережи?

Аналіз стилістичної системи показує, що на фоні ділової оповіді у творі яскраво виступають рису художнього стилю, тим то і називаємо його не хронікою, а саме літописом.

Важливою пам”яткою староукраїнської літератури є Галицько-Волинськи літопис, вміщений в Іпатіївському списку (п.ХУст). ( У ХІІІст. Київ став другорядним містом і події значного державно-політичного і культурологічного характеру здебільшого відбувались із цього часу у Галицьких і Волинських землях). Галицько-Волинський літопис охополює події на цих землях із 1201 до 1292 року, тобто сам літопис написаний очевидцями подій, що безпосередньо вплинуло на мову літопису, а також

живі народні легенди і перекази та свідчення очевидців (битва під Калкою, опис Батиєвого бойовища, оповідання про смерть Василька у 1288р.). Ці джерела підтримують києворуську традицію літописання із її опертям на фольклорні джерела та доводять зв”язок мови літопису із живою розмовною мовою.

Автори також користувалися і чужими джерелами: грецькими хронографами, грецькими і римськими літописами( хроніка Івана Малали), Святим Письмом. Ці джерела вносили в літопис візантіські та болгарські традиції.

Очевидно, саме тому лексика літопису має значну кількість церковнослов”янізмів, фонетично відбитих у неповноголоссі ( брань, град, злато, чрево, посредъ), у сполученнях жд, щ( пленища, одежда, хощем).Разом з тим у літописі з”являється новий лексичний матеріал, схожий на галицькі діалектизми(стюденець -колодязь, роскальє- грязь, бруд, ачесь-очевидно, днина-день, дівка-дочка, солізтися-зібратися, подошва-стопа, туто-тут, стряпати-баритися, у ВОЛИНСЬКІЙ частині: білчатий-білуватий, нелюбо-досадно, обзирати-оглядати, добиток-майно, туто,тута-тут, тепер, ліпше-краще). Наявність іншомовної лексики, яка могла в ті часи вживатися тільки у галицьких землях у народнообробленій формі : герцог, бискуп, пискуп, личина, оловир(рід шовку), ярик(лати). Народнорозмовна фразеологія: Не погнетше пчелъ, меду не їдатъ, единъ камень много горньцев избиваєтъ.

Фонетичні особливості пам”ятки, які впевнено відбивають українську орфоепію: змішування ы та і: Кыев, Киев; h передає звук, близький до и або і: половцh, полонили, татари, ігумени.

Синтаксис зумовлений використанням урочистого та риторичного стилю , тому уживаються окличні та питальні речення, порівняння, епітети, метафори(яко и лев, яко и коркодил, яко и орел). Віддана перевага сурядним і підрядним речеенням.

Давня українська літературна мова представлена важливим стилем,що зберіг ознаки і донині- дидактичним. Цей стиль представлений окремою важливою і на сьогодні єдиною (від того часу) пам”яткою - „Повчання Володимира Мономаха” 1096р. Пам”ятка збереглася у єдиному списку Лаврентіївського списку і дає найповніше уявлення про мову Київської Русі на межі ХІ-ХІІст. Академік Обнорський С., дослідивши мову пам”ятки відзначив, що мова „Повчання” така ж як і мова „Руської правди” або „Слова о полку Ігоревім”.

Це твір дидактично-повчального змісту, в якому Володимир подає поради дітям з приводу різних життєвих ситуацій: з релігії, приватного життя, воєнної справи, політики. Повчасльний характер пам”ятки зумовив мовну основу її - староукраїнська в усьому своєму складі мало відбиває церковнослов”янський вплив. Особливо відчутно відбито риси староукраїнської мови у лексиці та синтаксисі.

У лексичному складі пам”тки переважають староукраїнські елементи: дивуємся, ирей(птиця небесная із ирья идуть), допровадити, лагодити, жито, вдати. У пам”ятці трапляються церковнослов”янські елементи, але переважно у тих місцях, де йдеться про церковні правила чи події, або вживаються як цитати із релігійних творів.

У фонетиці переважають староукраїнські елементи: А) повноголосся(Володимиръ, волость, переступити, молодця);Б) слова із ж та ч на місці церковнослов”янізмів жд, щ (шт): тружатися, про читаюче, ночь.

У синтаксисі наявні такі переважні елементи:

А) повчасльний характер пам”ятки зумовив насичення її реченнями з наказовими формами дієслів: В дому своємь не лінитеся, но все видите; не зрите на отрока, встаньте.

Б) переважають складносурядні речення із вживанням сполучників а,и, да, ни, тим часом речення із підрядним зв”язком - рідкість.

В) Характерною рисою „Почання” є повторення тих самих слів, особливо прийменників та сполучників: То сам есмь створиль, дhла на воинh, и на ловах, ночь и день на зною и на зимh.

Отже в цілому мова цієї дидактичної пам”ятки - староукраїнська(світсько-літературний тип) із незначними вкрапленнями церковнослов”янізмів.

Певно поширеним жанром староукраїнської літературної мови був жанр молінь. На увагу заслуговує одна із відомих пам”яток цього жанру - „Моління Данила Заточника” ХУІІІст. Цей твір доводить, що у ХУІІІст світсько-літературний тип мови вкоренився і розвинувася настільки, що ним можна було писати твори на церковні теми. Тому „Моління” є своєрідним перехідним етапом від перекладного письменства до оригінального. Зміст твору - компіляція із різних візантійських і болгарських джерел(зб.”Плела”, Святого Письма, примудростей Соломона і Спраха та низка вибраних із різних джерел роздумів і висловів) Доповнюють такі вибірки народні притчі та приповідки(причта про злих жінок, причта про княжий двір) .Мова твору відбиває обидва типи і переважно є мішаниною церковнослов”янізмів і староукраїнських елементів( світсько-літературного типу).