2.Основні джерела вивчення курсу„Історія української літературної мови”.

Головними джерелами для дослідження історії української мови є: мовознавчі та історичні наукові джерела.

Мовознавчі (філологічні) наукові джерела курсу:

 жива народна українська мова;

 писемні пам”ятки староукраїнської та української мови;

 діалектнв мова;

 індивідуальна творчість видатних письменників української нації;

 свідчення споріднених мов;

 топоніміка, ономастика.

Історичні джерела, які об”єднують свідчення стародавніх істориків, мандрівників, вчених про сучасні їм племена, союзи племен, держави,а також матеріали археологічних розкопок. У пошуках відомостей про походження, становлення, етнічні особливості мови слід спиратися на достовірні наукові дані, оскільки часом з”являються аматорські публікації, далекі від філологічної науки, не підтверджені науковими даними.

3. Огляд наукових праць з історії української літературної мови.

Різні проблеми, що стосуються походження слов’ян та їх мов уперше почали розроблятися лінгвістами ХІХст. і досягли успіху завдяки впровадженню відкритого на початку ХІХст. порівняльно-історичного методу дослідження мовних фактів. Особливу увагу лінгвістів привернули 3 періоди розвитку слов’янського та українського мовного світу: початкове розрізнення східнослов”янської єдності, києворуський(давньоруськи) період та період початку-середини ХУІІІст.(проблема мовної революції і переходу від старої до нової літературної мови українського народу). Ці питання а також окремі конкретні проблеми розвитку української літературної мови розглядалися у працях визначних українських, російських та польських вчених ХІХ-ХХст.: Ізмаїла Срезневського, Павла Лавровського, Михайла Погодіна, Михайла Максимовича, Михайла Левченка, Олександра Потебні, П.Житецького, Олександра Соболевського, Олексія Шахматова, Степана Смаль-Стоцького, Івана Свенціцького, Теодора Лер-Сплавінського, Володимира Ягіча, Бориса Ляпунова, Агатангела Кримського, Івана Огієнка, Андрія Москаленка, Івана Білодіда, Юрія Шевельова, Павла Плюща, Катерини Горшкової, Григорія Хабургаєва, Василя Німчука.

Втім безсумнівно авторитетних монографічних досліджень із проблем розвитку української літературної мови небагато: серед них відомі праці Агатангела Кримського(у співавторстві із О.Шахматовим) „Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам”ятників письменницької староукраїнщиниХІ-ХУІІІвв.”(К.: 1924),Леоніда Булаховського „Питання походження української мови”, Пилипа Філіна, Григорія Півторака „Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов //Міфи і правда про трьох братів слов”янських зі „спільної колиски”, Івана Огієнка” , Юрія Шевельва”

Першим ґрунтовним дослідженням з історичної фонетики української мови, де порушувалося питання про час її формування, була праця Павла Житецького „Очерк звуковой истории малорусского наречия”, надрукована у 1876р. у київських „Университетских известиях”. У роботі вчений дійшов висновку, що головні риси українського вокалізму визначились у ХІІ-ХІІІст.

Видатний український філолог Олександр Потебня у принаймні двох своїх роботах із десятків інших: „Очерк звуковой системы малорусского наречия”(1876) та „Из записок по русской грамматике” доводить, що українська мова функціонувала за часів Київської Русі пізнього періоду.

На поч.. ХХст.(1913р.) у Відні виходить книга чернівецьких учених Степана Смаль-Стоцького та Теодора Ґартнера „Grammatik der ruthenischen(ukrainischen) Sprache”, в одному з розділів якої Степен Смаль-Стоцький вперше заперечив існування безапеляційної для вчених-філологів ХІХст. гіпотези про давньоруську мовну єдність, яка буцімто існувала у часи Києворуської держави, виводячи українську мову безпосередньо із праслов’янської мови. Крім того автор доводить, що українська більш споріднена із сербською мовою, а не з російською, наводячи 11рис української мови, спільних із російською та 13 - із сербською. Звичайно орієнтація тільки на порівняльні дані, що лежать на поверхні, а не на глибокий філологічний аналіз давніх пам’яток, не дала автору можливості захистити свою наукову позицію, але С.Смаль-Стоцький уже самим тільки оприлюдненим сумнівом у правдивості загальноприйнятого в тогочасній славістиці канону про первісну єдність трьох східнослов’янських мов збурив дискусію з історії української мови. Осуд автора гіпотези був шалений: проти С.Смаль-Стоцького виступили Т.Лер-Сплавінський, В.Ягіч, О.Шахматов та ряд інших вчених. Самого ж автора граматики більше не вважали за авторитетного вченого, а роботи його майже не друкували.

Степан Йосипович Смаль-Стоцький

Втім гіпотеза ця (виведення української мови безпосередньо із праслов’янської, без проміжного спільносхіднослов”янського да давньоруського періодів) хоч і була затаврована, але з часом підтримана харківським професором філології Євгеном Тимченком („Курс історії українського язика”(1927).

Євген Костянтинович Тимченко

І хоча обидва прихильники революційної теорії переконливих мовно-історичних фактів не навели, гіпотеза ця залишилась обговорюваною принаймні в українській діаспорі і дала свої наслідки.

Особливо критично ставився до гіпотези Смаль-Стоцького-Тимченка Олексій Шахматов, який у роботах „До питання про початок української мови”(ж.”Україна”,1914) та „Краткий очерк малоруского(украинского) языка”(1916) наполягав на існуванні давньоруської мовної єдності та виділяв у ній три групи говорів: південну(протоукраїнську), північну(проторосійську) та східну ( проторосійська та протобілоруська мови), які існували уже ІХст.

До розв’язання проблем походження східнослов’янських мов на поч..ХХст. приєднався польський славіст Т.Лер-Сплавінський(„Stosunki pokrewenstwa yazikow ruskix”). Цей вчений вважав, на кінець ХІст. давньоруський мовний ареал ділився не на три, як у О.Шахматова, а на два діалекти: північний та південний.

Докладно вивчав історію української мови Агатангел Кримський.

Агатангел Кримський

На підставі фонетичних досліджень вчений встановив, що „...жива мова Півдня ХІ віку стоїть посеред східного слов”янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ віку - це цілком рельєфна, ярко-індивідуальна одиниця”. Подібні наукові твердження вченого викладені у роботах: А.Кримський „Украинская грамматика”(1907) та А.Кримський, О.Шахматов „Нариси з історії української мови та хрестоматія пам”ячників письменницької староукраїнщини ХІ-ХУІІІвв.”(К.:1924).

У двадцятих роках минулого століття популярною була також робота Івана Свенціцького ”Нариси з історії української мови”(Львів, 1920).

В цей же час розробленням проблем історії української літературної мови займається Іван Огієнко.

Іван Огієнко (митрополит Іларіон)

Ряд його праць і нині актуальні: „Українська культура”(1914), „Повстання азбуки і літературної мови у слов’ян”(1937), „Історія української літературної мови”(1949).

У передвоєнний час побачила світ монографія М.Грунського, К.Коваліва „Нариси з історії української мови”(Львів,1941).

Активно розробляв питання походження української мови Леонід Арсенійович Булаховський „Питання походження української мови” (1959). Дослідник визнає існування давньоруської мови, але стверджує, що українська мова, принаймні її фонологічні особливості, засвідчуються у пам’ятках із ХІІст.

Із середини ХХст. починає роботу головним чином над питаннями історії українського правопису одеський учений Андрій Москаленко: „Нарис історії українського алфавіту і правопису”(1958). У 1965 р. у Львові виходить підручник Богдана Кобилянського „Лекції з курсу „Історія української літературної мови”(Львів, 1965).

Активним дослідником в галузі історичної діалектології був російський філолог Пилип Філін, який у монографії „Происхождение русского, украинского и белорусского языков”(1972) доводить, що монолітного давньоруського ареалу ніколи не було, а були дві східнослов’янські діалектні зони - північна та південна. Однак П.Філін не дає чіткого уявлення про час і етапи формування української мови.

Радянський дослідник Михайло Жовтобрюх, дослідивши фонетику староукраїнських пам’яток встаноив, що з ІІ пол. ХІІст. і в ХУІІІст. в межах єдиної давньоруської мови формуються зональні діалектні риси(південно-східні і південно-західні). Ці погляди вченого перегукуються із гіпотезою П.Філіна і вкладаються в усталену концепцію радянської історіографії, викладену у підручниках з історії української літературної мови: „Курс історії української літературної мови. Т.1-2.” за ред. І.К.Білодіда(1958), та „Історія української літературної мови” П.Плюща(1971). Дещо змінену згідно сучасних наукових уявлень про походження української мови концепцію подає у найновішому підручнику для вишів В.М.Русанівський „Історія української літературної мови”(К.: 2002).

Проблеми історії української мови висвітлені і в діаспорних виданнях, причому в силу неможливості материкових вчених через усілякі політичні перешкоди вільно висловлювати свої погляди в радянські часи, діаспорні вчені мали таку можливість, але були позбавлені повноцінної джерельної бази для досліджень. Тому можна із впевненістю констатувати той факт, що історія української та української літературної мови вповні недосліджена, що і не дозволяє видати прийнятний підручник бодай для студентів вишів, не говорячи вже про академічне видання.

Повертаючись до діаспорних видань, відзначимо, що саме вони вплинули на історичну лінгвістику кінця ХХст., продукувавши дискусії, і як наслідок- зміну поглядів на періодизацію української мови. Серед них: Іван Огієнко „Історія української літературної мови”(Вінніпеґ,1949), Олекса Горбач „Історія української мови”(Мюнхен,1992), Юрій Шерех „Нарис сучасної української літературної мови”(Мюнхен,1951), Юрій Шевельов „Українська мова в І пол. XX ст . (1900–1941). Стан і статус”(Нью-ЙоркХайдельберг, 1979).

Нині історією української мови займаються вчені: Василь,Німчук, Іван Русанівський, Юрій Карпенко, Григорій Півторак та ін., існують наукові школи у найбільших університетах України. Академічно галузь представлена відділом вчених Інституту української мови НАН України.