4. Проблемні питання періодизації історії української
літературної мови (огляд головних концепцій).
Тривалий час серед мовознавців точилася гостра дискусія щодо періодизації історії української мови. Чимало пропонованих схем періодизації виявилися суперечливими адже вони ґрунтувалися лише на принципі зміни суспільних формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така схема, звичайно, не могла відобразити всіх особливостей розвитку мови, оскільки остання розвивається і збагачується насамперед за рахунок нової лексики, разеології і парадигматики, що їх приносять новостворені або позичені стилі і жанри, вироблення чітких граматичних і правописних правил, розширення стилістичної структури, тощо.
Питання періодизації особливо гостро стало у часи появи перших програм і підручників з історії української мови. Хоча окремі питання періодизації розв”язуалися, починаючи із роботи П.Житецького.
Уже в перших програмах курсу „ІУЛМ” виділяли 5 періодів, зокрема Михайло Левченко пропонував такий поділ:
1. Літературна мова Київської Русі і феодальних князівств ХІ-ХІІІст;
2.Стара книжна мова ХІУ-Іпол. ХУІІІст.;
3.Стара книжна українська мова ІІпол.ХУІІ-ХУІІІст.
4.Нова українська літературна мова ХІХ-поч.ХХст.;
5.Українська літературна мова після Жовтневої революції.
З виходом у світ в 1957 році „Курсу історії української мови” була запропонована розгорнута подібна періодизація із чотирьох періодів із півперіодами:
1. Літературна мова Київської Русі-вихідна основа утворення і розвитку літературних мов східних слов’ян;
2. Літературна мова української народності(із півперіодами);
3. Розвиток української літературної мови на основі живої національної мови(із підперіодами);
4. Українська літературна мова радянського періоду.
Протягом 1958-1959 років розгорілася дискусія навколо питання періодизації історії української літературної мови, в які брали участь П. Плющ, П.Тимошенко, А.Москаленко, М. Жовтобрюх, І.Грицютенко. Оглядові цієї дискусії П.Плющ присвятив статтю „Про справжню, а не уявну періодизацію історії української літературної мови”, в які здійснюється спроба обґрунтувати схему періодизації, що знашла втілення в ого підручнику для вузів. За ого схемою в історії історії української літературної мови виділяється всього 3 періоди (із підперіодами):
1.Літературно-писемна мова давньоруської народності;
2.староукраїнська літературна мова;
3. Нова українська літературна мова(із півперіодами).
Наведені періодизації ґрунтуються на дослідженнях І.І.Срезневського, здійснених ще в 50-х роках ХІХст., в яких вчений писав, що ХІІІ-ХІУст. були часом утворення „великорусского и малорусского наречий”( робота„О древнем русском языке”). Особливого розвитку обґрунтування ця теорія здобула у працях лінгвіста О.Шахматова, який виділяє два періоди в історії мови давніх східних слов’ян:
Перший період - спільноруський, або праруський існував від виділення східних слов’ян із праслов’янської єдності до ХІст.
Другий період - спільне мовне життя східних слов’ян продовжується і в ХІІ-ХІІІст.
У принципі періодизацію Срезневського - Шахматова прийняли А.Кримський та Л.Булаховський, а згодом і всі лінгвісти ІІпол.ХХст. АЛЕ зазначена періодизація початкового періоду розрізнення і виділення східнослов’янських мов у радянському мовознавстві підносилася як єдиноможлива і правильна і завуальовано використовувалась для заперечення споконвічної оригінальності українців та їхнього права на власну державу, через неї провадилося також маніпулювання назвою Русь та її дериватами; українцям прищеплювався комплекс „меншого брата”. Нині ця періодизація є об’єктом нападок і заперечень з боку українських мовознавців.
Останнім часом на позиції невизнання давньоруської та давньосхіднослов”янської мовної єдності пристають дедалі більше українських вчених. Тим більше, що з настанням незалежності, а відтак вільного доступу до наукових набутків української діаспори виникла можливість оцінити альтернативну періодизацію української літературної мови.
Концептуальна основа іншого погляду на періодизацію полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української, як і всіх інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої розпочинається в УІ-УІІст. Першим запропонував цю теорію С.Смаль-Стоцький, якого згодом підтримав Є.Тимченко. На основі їх поглядів Ю.Шевельов в ІІпол.ХХст. запропонував свою схему періодизації української літературної мови:
1.Протоукраїнська мова(з УІІст- до сер. ХІст);
2.Староукраїнська мова(сер.ХІ-к.ХІУст.);
3.Середньоукраїнська мова (к.ХІУ-к.ХУІІІст.);
а)ранній період(ХУ-сер. ХУІст.)
б)середній(сер.ХУІ-п.ХУІІІст.
4.Новоукраїнська мова (від к.ХУІІІст.)
Дослідник пов’язує періодизацію з характером писемних джерел, культурними, соціальними, політичними чинниками, проте не абсолютизує цю схему.
Юрій Шевельов
Дещо по-різному розглядають тепер і період нової української літературної мови:
Курс історії української літературної мови. Т.1.-К.;1958.
І період. Від І.Котляренвського до Т.Шевченка.
ІІперіод. подальший розвиток традицій Т.Шевченка.
ІІІ період. Українська літературна мова радянського часу.
Русанівський В.М. пропонує таку розгорнуту періодизаціє підперіоду нової української літературної мови:
І. К.ХУІІІ-до часівТ. Шевченка
ІІ . Післяшевченкова доба до к.ХІХст.
ІІІ. К.ХІХ-поч.ХХст.
ІУ.- Підрадянський період
4.1. двадцяті роки 4.1. доба українізації(1922-1930рр.)
4.2. тридцяті роки 4.2. доба русифікації (1930-1990рр.)
4.3. період війни АБО
4.4. шістдесяті-сімдесяті роки
4.5. вісімдесяті роки.
У. Доба державності.
Разом з тим були відверті спроби підмінити історичні свідчення абстрактними міркуваннями. Так, ще в сер.ХІХст. академік І.Срезневський, досліджуючи співвідношення народно розмовної і книжної мов у пам’ятках Київської Русі, висловив необґрунтоване твердження про тотожність книжної та живої мов у стародавньому Києві. Ці міркування розвинув російський політик, журналіст, історик М.Погодін, побудувавши на них свою шовіністську теорію. Хід його міркувань був такий: якщо книжна і жива мова у стародавньому Києві були тотожні, а давньоруська мова, зазнавши сильного церковнослов’янського впливу виявляє схожість з російською мовою, то це означає, що у стародавньому Києві в часи існування руської державності жили росіяни чи їх предки. Українці ж за його гіпотезою прийшли на Наддніпрянщину з Прикарпаття, де вони і формувалися як етнос, та заселили нинішні українські землі тільки після спустошення України татаро-монголами, тобто не раніше ХУст., і по суті своїй є чужинцями на своїй землі. Цю „теорію” М.Погодін виклав у формі лиса до І.Срезневського та опублікував в „Известиях Отделения русского языка и словесности».(1856р.). На цю псевдонаукову теорію відгукнувся український мовознавець та етнограф М.Максимович статтею „Филологмческие письма» у московському журналі „Русская беседа”(1856р.), після чого розпочалася тривала дискусія. М.Максимович довів автохтонність українського населення на своїх землях, відзначивши, що українська мова формувалась на території південної Русі ще в Х-ХІст.
Позицію Погодіна підтримали П.Лавровський. Проти нього виступили славісти О.Котляревський(стаття ”Были ли малоросы иссконными обивателями Полянской земли или пришли из-за Карпат в ХІУв?” ж.”Основа” 1862) та відомий історик М.Костомарів, яки порушував дискутоване питання у ряді статей( „Две русские народности”, „Черты народной южнорусской истории” в ж.”Основа” 1861-1862рр.).
Полеміка між М.Погодіним та М.Максимовичем завершилась у 1863р. публікацією в газеті „День” статті М.Максимовича „Новые письма к П.П.Погодину. О самобытности малороссийского наречия”.
Через 20 років(у1883р.) дискусія про автохтонність українців спалахнула знову, але на це раз між російським академіком О.Соболевським та українським філологом П.Житецьким. Пізніше між О.Соболевським та А.Кримським.
Такі прямо протилежні і ненаукові погляди про час і місце східнослов’янських народі та їх мов пояснюється як мовною політикою, провадженою Російською імперією по відношенню до українців, так і відсутністю в ХІХст. переконливих мовних та історичних фактів, які були здобуті здебільшого після вивчення великого масиву пам’яток і узагальнення історичного матеріалу в ХХст., коли і з’явилися спроби досягти єдності поглядів на історію слов’янських народів та їх мов.