Тема 7. Середньоукраїнська літера-турна мова (іІпол.Хуі -поч.ХуііІст.)

Питання:

1.Києво-Могилянська академія в історії східнослов’янських літера-турних мов.

2.Характеристика пам’яток актової мови та дипломатичної епістолярії ХУІІ-ХУІІІст.

3.Мовно-стилістичні особливості козацьких літописів.

4.Правописна реформа Петра І.

5.Початки утисків правлячої Російської імперії щодо української мови.

??????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????.

?????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????стої.

Самійло Величко належав до української адміністративної еліти. Навчався в Києво-Могилянській академії, де оволодів німецькою, польською, латино. У 1690р. почав служити канцеляристом у генерального писаря В.Кочубея. Служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії, мав доступ до секретних документів уряду гетьмана І.Мазепи. Після звинувачень у зраді був учителем у родині Кочубеїв. Мав свою бібліотеку і зібрання документів.

Самійло Величко – автор наймонументальнішого козацького літопису, опублікованого в Києві більш як через 100 років після смерті автора. Писати цю працю його спонукало патріотичне почуття й усвідомлення, що українці не мають систематичного викладу своєї історії.. Працюючи над літописом, він творчо і критично використав багато національних та іноземних історичних джерел і дав глибоке пояснення подіям і фактам козацької історії за період 1647 – 1700рр. Характерною рисою літопису є те, що в його центрі автор свідомо поставив етнічно-історичні поняття «український народ» і «Українська держава» як самостійні суспільно-політичні структури, що історично склалися і повинні далі розвиватися. Історію України він подає на широкому тлі політичного життя Польщі, Росії, Туреччини, Криму, Молдавії, Швеції, Угорщини та інших держав.

Стиль літопису бароковий, героїчний, піднесений, іноді ораторський, часто строкатий, написаний книжною українською мовою поч.ХУІІІст. Літопис Величка – велична пам'ятка, що разом з «Літописом Самовидця», Літописом Григорія Грабянки та «Історією русів» складає корпус козацької історіографії.

Вихованець Києво-Могилянки, Григорій Грабянка був освіченою людиною, володів польською,німецькою, латинською мовами. Його літопис «Дєйсвія презєльной…брані…» – один з найважливіших і найпопулярніших у ХУІІІст. Історико-літератрних творів. У ньому Грабянка дав опис української історії з найдавніших часів до 1709р.

Оригінал не зберігся, літопис існує у списках. Його публікували 1793 (Петербург) та 1854(Київ) роках. Написати цей твір спонукали політичні обставини поч..ХУІІІст., що призвели до ліквідації автономних прав Української держави. Для написання твору використано багато українського і чужоземного матеріалу, більшість з яких названо. Тисячолітню історію України автор подає як безперервні козацькі подвиги. Перші сім сказаній розповідають про князів Київської держави, звеличується Святослав, Володимир та ін.. З-поміж козацьких гетьманів автор славить І.Підкову, С.Наливайко, П.Сагайдачний. У цьому літописі Грабянка відстоює автономію України у складі Російської імперії, виступає як патріот.

?????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????

МОВА ТВОРІВ Г.С. СКОВОРОДИ

Свого часу І.Я.Франко сказав про Г.С.Сковороду: „Доля поставила його на розграні двох великих епох - на грані старої і нової епохи в історії розвитку української літературної мови і літератури. Одні порівнюють його із Сократом, другі із Спінозою, одні бачать в його писаннях пантеїзм, другі чисте християнство, а в кінці інші не бачать нічого крім дивацтва, темноти, запутаного стилю та застарілої бесіди. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, вдача, мова, форма писання - все має отой двоїстий характер, є мішаниною старої традиції з новим духом” (І.Франко).

Мову творів Сковороди як різнокомпонентну суміш кількох старокнижних та діалектних елементів української та російської мов справедливо визнає І.К.Білодід. Дослідник П.А.Моргун („Місце Г.С.Сковороди в історії розвитку укр.літер. мови”(стаття)) слушно стверджує, „Що на мові філософа „...тяжіла стара книжна традиція. У примхливо строкатій имовній суміші, на тлі традиційно-книжних, церковнослов’янських, російських та інших мовних компонентів автор показує „елементи живої народної української мови” в лексичному її складі та фразеології.

Лексичні українізми”

1) загальновживана, найчастіше побутова лексика(батько, мати, хата, грунт,стебло).

2)суспільно-політична: воля, вольность, право.

3)зменшено-пестливі слова(часточка, пhсенька, лhсок, хатка)

4)просторічна та експресивна лексика(звhряка,стерво, дурень, дурость).

Тим часом П.П.Плющ вказує на те, що „ ...в цілому мова філософсько-дидактичних трактатів(Алфавит, или букварь мира” та ін.), як і мова художніх творів(„Басні харьковские,”Сад Божественніх песен”), становить або наближається до чистої тогочасної російської літературної мови, або являє собою примхливу суміш церковнослов”янізмів, українізмів, русизмів, а також песевдоукраїнізмів і псевдорусизмів”.

Що саме автор підручника має на увазі під двома принаймні останніми, не вказує. Тим часом знаходимо у творах, особливо художніх такі фонетичні риси , що їх можна кваліфікувати виключно як елементи живої або книжної української мови:

1) змішування написання h та и(і): вить - вhть, повлизали-повлhзали, щільний, помедлhв.

2) на місці ненаголошеного о іноді з’являється у: кузуб, сумнительно(укр.сумнів).

3) за українською вимовою автор часто пише Щ у словах:щаслив, нещасноє.

4) за українською вимовою у писаннях Г.Сковороди твердий Ш у закінченнях дієслів 2 особи однини: можеш, держишся, морщиш, любиш, радиш, живеш.

5) епентичний Л у формі ловлят теж свідоцтво винятково говіркове українське.

6) губні приголосні за українськими орфоепіко-фонетичними правиламине пом”якшуються: голуб.

7)чергування у-в: впав-упав.

Крім лексичних і фонетичних елементів української мови вкажемо ще на органічне використання письменником народної фразеології( в дурні пошивсь, далеко свині до коня), пісенних елементів та фольклори змів:

О ти, птичко, жолтобоко,

Не клади гнhзда високо!

Клади на зеленой травкh,

На молоденькой муравкh...

........................................................

Стоит явор над горою,

Все киваєт головою.

Буйны вhтра повhвают,

Руки явору ламают.

А вербочки шумят низько,

Волокут мене до сна.

Тут течет поточек близько;

Видно воду аж до дна.

Як бачимо, суміш мов справді гримуча, однак і тут помічаємо морфологічні риси, які репрезентують українську мову:

1) Давальний однини іменників чоловічого роду на - ові, - еві: Христові, чоловhкови, дуракови, гостеви, птенцеві.

2) Яскравою українською особливістю у творах Г.С.Сковороди є форма кличного відмінка іменників: каменю, Адаме, моя от радо, смерте, косо, роде,мудросте, сину, муже, Богдане.

3) Українськими народними треба вважати займенники: мене, тебе, себе.

4)Інфінітив на - ти: умерти, коротати, жити, розмишляти, сhяти.

5) форми наказового способу: вискоч, будьмо ради, разбиваймо, поудержмо.

Що ж до синтаксису творів Г.Сковороди, то навіть на перший погляд відрізняємо дві діаметральні синтаксичні системи: книжно-риторична із ускладненими і складними конструкціями у філософських творах та фольклорні наслідування у художніх творах. Саме за синтаксичною будовою та лексичним наповненням філософських творів Г.Сковороди, йому віддана роль продовжувача риторичної школи Києво-Могилянської академії та інших письменників-представників риторичного жанру.

1) одним із характерних засобів ораторського стилю є риторичні питання: У творах Сковороди часто поєднуються риторичні питання з однослівними або кількаслівними відповідями, одночасно ускладнені ампліфікацією:

Кто есть мати сих бhсиков?

-Гордость.

Гордості кто же мати?

-Зависть!

Зависти кто же?

-Похоть!

Похоти кто же?

-Неблагодарность!

Неблагодарности кто же?

-Никто

Тут корень и адское тут дно.

2) Як бачимо, Сковорода є майстром діалогу, якими були Платон, Лукіан, Дені Дідро, творами яких укр.філософ захоплювався і наслідував, а отже це саме наслідування манери древніх та українських схоластів, полемістів і філософів, а не той діалог, що ми його бачимо в інтермедіях(”Сповідь”.)

3) Риторика вимагала специфічного яскравого синтаксису, а тому не видаються дивними у творах Сковороди риторичні оклики і питання, звертання до уявних слухачів: О лицеміри! Не по лицу судіте, но по сердцу.

4) Для синтаксису Сковороди характерна чітка побудова фрази, надфроазові єдності, розгорнені речення, однак така складна структура насичена розмовними елементами, народними чи фольклорними порівняннями, фразеологізмами, що рятує текст від схоластики:

Тулуб, одhт в велhколhпное и обширно с дорогими уборами одhяние, величался перед головою и упрекал ей тhм, что на нея ни десятая доля не исходит в сравнении его великолhпия.... Слушай, ти, дурак! Естли может поместиться ум в твоїм брюхh, то разсуждай, что сиє долається не по більшому твоєму достоїнству; но по тому, что нельзя тебе стоь малим обійтися, как мнh, сказала голова”(Басня).

Творчість Г.С. Сковороди суперечлива, як і суперечлива його мова. Так само суперечливе його значення для літ. мови.

1) Але мову Сковороди треба визнати продовженням і вдосконаленням книжної мови з елементами церковнослов”янськими, латино-грецькими, російськими та діалектними українськими.

2)Справедливо говорити не про систему української мови у творах Сковороди, а про окремі українізми, яких небагато і вони несистемні

3) Сковорода-продовжувач старої книжної мови, великий майстер староукраїнського ораторського стилю. Він останні письменник старої епохи - після Сковороди українські письменники такою мовою не писали.

Значення творчості Сковороди не мовному новаторстві, і не в підготовці розвитку літератури на народній основі, його значення у продовженні староукраїнської мовної традиції. Сила мовно-літературної діяльності письменника у стилістичному піднесенні на вищий щабель ораторського мистецтва риторичних засобів старокнижної мови. Він досягає цього тими мовностилістичними засобами, яких навчився у Цицерона, Плутарха, Горація., у такий спосіб показавши українцям висоти справжньої філософії і філософського стилю.