Тема 6. Україна на початку XX ст.

Мета семінару: висвітлити найважливіші економічні та соціальні процеси в Україні в період революційної кризи та першої світової війни; розглянути цілі та особливості Столипінської реформи; проаналізувати профамні документи дію­чих в Україні політичних партій, а також їх вплив на різні прошарки населення.

Заняття 1

План

1. Революція 1905 - 1907 pp. в Україні. Зміни в суспільно-політичному ладі

2. Російської імперії 2. Виникнення та діяльність в Україні політичних партій.

Висвітлюючи перше питання, необхідно звернути увагу на виникнення на початку XX ст. у Російській імперії, до складу якої входила на той час переважна більшість українських земель, політичної кризи. Обумовили ії неврегульовані ЗВ'ЯЗКИ між працею й капіталом, існування великого поміщицького землеволодін­ня й відповідно безземелля та малоземелля більшості селян, відсутність політич­ної свободи, національне гноблення. Основні верстви населення, пролетаріат, бу­ржуазія, селянство, жадали реформ. Отже, країна відчувала гостру необхідність у модернізації всіх сфер житгя. Суспільне невдоволення породжувало численні страйки робітників (загальний політичний страйк 1903 p.), повстання селян (на Полтавщині та Харківщині в 1902 p.), демонстрації та виступи студентства Украї­ни. Розвиток революційної кризи прискорила російсько-японська війна 1904 - 1905 pp., яка загострила протиріччя в суспільстві, погіршила матеріальне стано­вище трудящих. Свофідним силовим варіантом назрілої в країні модернізації і стала буржуазно-демократична революція 1905 - 1907рр.

' Початком революційних подій став розстріл робітників урядовими війська­ми під час мирної демонстрації 9 січня 1905 р. у Петербурзі, коли тільки за офі­ційними даними загинуло близько ста чоловік. А вже через декілька днів застрай­кували робітники Києва, Катеринослава, Одеси, Горлівки, Юзівки та інших про­мислових центрів України. Розпочався селянський рух, який протягом першого півріччя 1905 р. охопив 64% всіх повітів Наддніпрянщини. Серед причин бороть­би трудящих необхідно відзначити перевагу соціального фактора, що однак не заперечувало висування й національних вимог (надання Україні автономії, впро­вадження української мови в школі, церкві та суді тощо).

Треба зупинитися на таких важливих подіях революції в українських зем­лях, як повстання матросів на броненосці "ГІотьомкін" під проводом Г. Вакулен- чука та О.Матюшенка (червень 1905 p.), загальний жовтневий політичний страйк (1905 p.), повстання моряків-чорноморців і солдатів севастопольського гарнізону на чолі з лейтенантом П.І. Шмідтом (11 - 15 листопада 1905 p.), збройний виступ саперного батальйону в Києві, очолений підпоручиком Б. Жаданівським (^8 лис- топада 1905 р.). Слід підкреслити, що кульмінацією революційних подій були збройні виступи пролетаріату України в Горлівці, Харкові, Олександрівську в грудні 1905 р. Як і попередні повстання, вони зазнали поразки, але уряд змуше­ний був піти на поступки. Ще 17 жовтня 1905 р. з'явився царський маніфест, який проголошував недоторканість особи, політичну свободу (слова, друку, зборів, спілок), обіцяв скликати законодавчий представницький орган - Думу.

Надалі необхідно висвітлити діяльність І та II Державних дум, зупинитися на створенні Української парламентської громади та її друкованого органу «Украинского вестника» під редакцією М. Грушевського, який підготував декла­рацію щодо автономії України. Революція викликала пожвавлення національного руху на українських землях. У різних містах, виникають культурно-просвітницькі організації «Просвіти»; участь у їх роботі брали такі відомі діячі, як Б.Грінченко, Леся Українка, М.Лисенко, М. Коцюбинський, Панас Мирний, Д.Яворницький, М.Аркас. Як зазначали сучасники, «Просвіти» підняли дух українства, почуття їхньої національної та людської гідності, підвищили інтерес до свого народу, до своєї культури і літератури. З'являється в той час і українська періодична преса - у 1906 р. виходило 18 україномовних газет і журналів.

Після розпуску П Думи З червня 1907 р. революція вважається завершеною. Хоча в її ході не було вирішено багато гострих питань (аграрного, робітничого), але вона стала поштовхом для перетворення Росії на конституційну монархію. Було створено законодавчу Думу, легалізовано партії, профспілки, скасовано по­передню цензуру щодо друкованих видань, дозволено економічні страйки, мітин­ги та де.лонстрації. Уряд під тиском мас був вимушений скасувати йикупні пла­тежі сёлян, зменшити робочий день на підприємствах до 10 год. У середньому на 15% зросла заробітна плата. Дещо послабився в цей час і національний гніт. Але правовою державою Російська імперія так і не стала.

Отже, революція виявилася слабкою, щоб істотно підірвати монархічно- бюрократичну систему, не виправдалися, пов'язані з нею надії на здобуття Украї­ною бодай деяких ознак автономії. До того ж треба зважити на те, що революція розхитувала основи цивілізованого співжиття, «освячувала» насильство, одурю­вала примарною легкістю здобуття «всього і відразу».

Розглядаючи друге питання, слід зауважити, що проявом пожвавлення сус­пільно-політичного руху Наддніпрянщини було виникнення численних політич­них партій як загальноросійських, що мали свої відділення в Україні, так і націо­нальних українських організацій. Усього на початку XX ст. в Україні діяла ЗІ по­літична партія, причому 15 із них презентували національно-визвольний рух.

Серед загальноросійських партій найбільш впливовою на українських зем­лях була РСДРП, створена в 1898 р., а з 1903 р. розділена на дві фракції - більшо­виків і меншовиків. Додамо, що радикалізм більшовицької програми в соціально­му питанні, експлуатація ленінцши модних інтернаціоналістських гасел, підтри­мували інтерес до їх діяльності з боку чималої частини робітництва України, що дозволило створити на місцях мережу організацій, які могли реально впливати на перебіг подій. Окрім того на Наддніпрянщині діяла партія сеціалістів- революціонерів, вплив якої головним чином поширювався на селянство.

Серед ліберальних організацій досить авторитетними були партії кадетів та октябристів, чисельність яких в Україні становила 8-10 тис. чоловік. Зокрема, чимало представників української інтелігенції пристало до загальноросійської партії кадетів, вбачаючи в ній ефективну силу в боротьбі з царизмом.

Першою суто українською партією, яка виникла на Наддніпрянщині, була РУП - Революційна українська партія (Харків, 1900 р.). Її керівники (Д. Антоно­вич та ін.) дотримувалися соціалістичних поглядів. Соціальна строкатість складу й нечіткість політичних поглядів згодом зумовили відокремлення від неї інших організацій. Так, у 1902 р. частина членів РУП на чолі з М. Міхновським утвори­ли Народну українську партію (НУП), що стояла на самостійницьких позиціях. У 1904 р. від РУП відокремилася «Спілка». Лідером її був М. Меленевський.

Необхідно звернути увагу на появу в той час українських буржуазних пар­тій. Так, у 1904 р. були створені Українська демократична партія (лідери - Є.Чикаленко, О.Лотоцький) і Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Сфремов). Вони дотримувалися ліберальних поглядів, проголошували ідею встановлення в Російській державі конституційної монархії, яка б надала Україні автономію з окремим сеймом. У 1905 р, обидві партії об'єдналися, утворивши Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Зауважимо, що виняткова гострота боротьби з бюрократично-деспотичним режимом сприяла непримиренності й догматизму в політичному житті країни, зу­мовлювала надмірну поляризацію поглядів і дій. У Російській імперії не було ви­разної традиції щодо боротьби за права людини, демократичний устрій суспільст­ва, а середній клас був нечисельним і малоактивним. Звідси позиції поміркованих сил зазвичай були досить слабкими. Невипадково, що вживане тоді слово «лібе­рал» набуло іронічного звучання у зв'язку з властивими саме російському полі­тичному життю переважанням різких гонів і крайніх оцінок. Ці натяки на безпо­радність лібералізму відображали радше радикальні настанови, ніж існуючу реа­льність.

Дійсно ліберали не були схильні до рішучих політичних дій і фундамента­льних зрушень і віддавали перевагу поступовій еволюції в бік конституціоналіз­му, що, врешті-решт, допомогло б уникнути зайвих жертв та страждань. Але в умовах Російської імперії такий класичний лібералізм, репрезентований кадетами та октябристами, означав надзвичайно реакційні та праві позиції і як результат не міг бути підтриманий суспільством. Подібне ставлення мас спостерігалося й щодо українських лібералів. Саме тому УРДП була нечисельною й не користувалась особливою підтримкою робітників та селянства.

Треба згадати, що значна частина населення українських губерній не сприймала також профамних настанов та поглядів монархічних організацій, які діяли на Наддніпрянщині, запропонованих ними заходів боротьби. Так, більшість робітників уникала співробітництва з чорносотенцями, остерігалася й навіть по­боювалася їх. Одночасно треба відзначити, що окремі робітничі осередки діяли в складі «Союзу руського народу», Союзу «Михаила Архангела» та подібних угрупувань. Иеі аіивний досвід внутрішньої соціальної політики царизму зумові^в ради- капізпцію робіт иичого та селянського ручік імперії, набу ггя ним політичного ха- зо

рактеру, штовхав у обійми прибічників соціалістичних поглядів. На думку бага­тьох реальність соціалізму грунтувалася на ідеї можливого «стрибка» країни з од­ного історичного часу в інший, який дозволить минути обумовлений об'єктивними законами розвитку цивілізації етап капіталізму. Треба також указа­ти, що слово «соціаліст» у XIX - на початку XX ст. часто не відносили до певного соціально-політичного вчення, «соціалізм» розумівся широко, як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із «простого люду». Отже, не випадково, що найбільш впливовими та масовими серед українських на­ціональних політичних організацій у роки ретолюції були партії соціалістичного спрямування - УСДРП (виникла в грудні 1905 р.) під проводом В.Винниченка й С.Петлюри та «Спілка». Студенти повинні звернути увагу на їх кількісний і соціа­льний склад, розкрити особливості політичних програм, методи та форми їх дія­льності.

Те, що майже всі українські політичні партії займали «ліву» частину полі­тичного спектра, не додавало монолітності українському руху, в якому панувала атмосфера гострої конфронтаційності, різке неприйняття поглядів представників інших течій. Поляризоване в ставленні до уроків революції 1905 - 1907 pp., вирі­шення національного питання, українське суспільство швидко еволюціонувало в напрямку національного розколу, фактично до громадянської війни.

Список рекомендованої лгтераіуіри

Болдирев О.В. Перша спроба організації української політичної партії // Укр. іст. журн. - 1995. - № 6 . - С.47-55.

Демченко Т.П. І.Л.Шраг-"славний український діяч"/Т.П. Демченко, Г.М. Курас //Там же - 1993. - 10.-С.95-10а.

Каппелер А. Структура українського національного руху в Російській імперії // Су­часність. - 1992. - № 7. - С . 48 - 56.

Коник О.О. Селянські депутати з України в І та II Державних думах Російської ім­перії//Укр. іст. журн. - 1995.-№ 1.-С .58 - 66.

Курас І.Ф. Міхновський: Постать на тлі епохи Л.Ф. Курас, Ф.Г. Турченко, Т.С. Ге­ращенко // Там же. - 1992 - №9. - С. 76-91; № 10-11. - С,63-79. „. _ Лебеденко О.М. Анархісти на Україні в 1903 - 1908 рр. /7 Там' же.- 1991. - № 11.-С.36-43.

Лещенко М.Н. Українське село в революції 1905-1907 рр. -К.: Наук, думка, 1977. - 242 с.

Лось Ф.Є. Революція 1905 -1907 рр. в Україні. - К.: Вид-во АН УРСР,1955. -102 с. Подольський А.Ю. Антисемітська політика російського царизму в Україні на почат­ку ст.//Укр. іст. журн. -1995-№ 6.-С.61-65. Политические пчяии России. Конец XIX - первая треть XX века // :^циклопедая. -М.:'РОССПЗН, 1996.-8720.

Реент О.П. Україна в імперську добу (XIX - початок XX ст.). - К.: 1н-т історії України НАН України, 2003. - 340 с.

Самарцев І.Г. Чорносотенці на Україні (1905-1917 рр.) // Укр. іст. журн. - 1992. - № 1 -С.90-97.

Самостійна Україна: 36. прогр. укр. політ, партій початку XX ст. / За ред Б.І,Мельника.-Т.: РВВ управління з преси, 1991 - 81с.

Стаї^инець ОТ. Виникнення організацій конституційно-демократичної партії в Україні (жовтень 1905-лютий 1906рр.) // Укр. іст. журн. - 1995. - № 6 - С 37 - 47.

Черненко А.М. П.М.Матюшенко (Життя й революційна діяльність в еміграції у 1905-1907рр./А.М.Черенеко,О.Б.Шляхов// Там же,- 1989.-№10 - С.136 -141.

Шляхов О.Б. Тероризм в Україні на початку XX ст. // Бористен. - 2002. - № З (129).-С.26-27.

ІІІморгун П.М. Більшовицькі організації України в революції 1905 - 1907 рр. - К: Політвидав Україгіи, 1975. -181 с.

Теми рефератів

1. Виборчі кампанії в українських губерніях у Державну думу, їх характер та особливості.

2. ДецуіатазКагфинослашцинивД^ржавнійдумі.

3. Діяльність загальноросійських політичних партій на українських землях у 1905 - 1907рр. '

4. Діяльність катеринославської «Просвіти» на початку XX ст.

5. Діяльність українських національних партій Наддніпрянської України в період революції 1905 - 1907 рр.

6. Доля учасників повстання на броненосці «Потьомкін».

7. Політичний портрет О. Матюшенка.

8. Політичний портрет М.Міхно9ського.

9. Революційний терор в Україні на початку XX ст.

10. Севастопольське збройне повстання 1905 р.

11. Украінськадумськагромадатаїїдіяльністьу 1906-1907 рр.

12. Чорносотенні погроми під час революційних подій в Україні 1905 - 1907 рр.

Заняття 2

План

1. Особливості суспільно-політичної ситуації в Україні в післяреволюційні часи. Столипінська аграрна реформа, ії причини та наслідки.

2. Події Першої світової війни на українських землях. Ставлення до війни різних політичних сил.

Розглядаючи перше питання, перш за все необхідно дати аналіз політично­му становищу в Наддніпрянській Україні після третьочервневого державного пе­ревороту. Цей період дістав назву столипінської реакції. У багатьох губерніях бу­ло впроваджено воєнний стан або стан посиленої охорони. Це означало заборону будь-яких зборів. Поліція без рішення суду могла припиняти вихід друкованих видань, арештовувати та висилати людей. Було закрито багато профспілок, пішли в підпілля революційні партії. Треба підкреслити, що в цей час знову посилився національний гніт: значно зменшується кількість українських періодичних ви- дань, закриваються деякі «Просвіти», політичні партії («Спілка», Українська ра­дикально-демократична партія) були вимушені припинити свою діяльність, на те­риторії Київського генерал-губернаторства було заборонено святкування 100- річч'я з дня народження Т.Г. Шевченка тощо.

Царський уряд розумів, що самими репресіями не можна зупинити револю­ційний та національно-визвольний рухи. Ініціатором аграрної реформи (закон від 9 листопада 1906 р.) став голова Ради міністрів Петро Столипін. Дозволяючи се­лянам закріплювати в приватну власність ділянки общинної землі, цар розрахову­вав створити для себе нову опору на селі в особі «міцних і сильних» господарів, а також підняти продуктивність сільськогосподарської праці. За часи реформи (1906 - 1916 pp.) в Україні вийшло з общини на хутори та відруби 226 тис. селян­ських родин: на Правобережжі - близько 50% від загальної кількості, на Півдні - 42%, на Лівобережжі - 16,5%. Цьому сприяла діяльність Селянського поземель­ного банку, який скуповував землю у великих землевласників, надавав селянам кредити. Унаслідок реформи в сільському господарстві України значно збільши­лася кількість фермерсько-капіталістичних господарств, підвищилася врожайність зернових культур. Але збереження поміщицького землеволодіння не дало можливо­сті повністю вирішити афарне питання, переважна більшість селян і надалі залиша­лися в скрутному становищі, потерпаючи від безземелля.

Необхідно звернути увагу на той факт, що під час Столипінської реформи близько 1 млн. селян із України (у першу чергу з Полтавщини та Чернігівщини) міфувало до Сибіру, Казахстану, на Далекий Схід. Але не всім удалося присто­суватися до нових умов життя. Майже четверта частина переселенців згодом пове­ртається в Україну, що загострює земельну проблему, збільшуючи кількість неза- доволених. Разом із тим треба відзначити, що реформа П.Столипіна, попри всю її незавершеність і непослідовність, відкривала простір для економічної свободи, підприємництва, формування прошарку «міцних господарів».

Розглядаючи друге питання, слід звернути увагу на те, що українські землі стали ареною військових дій двох протиборствуючих сил - Антанти (Англії, Франції, РосГО та Четвертного союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії). Понад 3,5 мли українців у складі російської армії і 250 тис. у австро- угорській були змушені вбювати за чужі інтереси один проти одіюго. Необхідно визначити позиції, які зайняли українські політичні організації щодо війни в Росії і Австро-Угорщині. У Росії чимало українських діячів підтримали царський уряд, зайнявши позицію оборонства. Це, зокрема, С. Петлюра, Д. Дорошенко. Товарис­тво українських поступовців (створене в Києві в 1908 р. із представників лібера­льних кіл) на чолі з М. Грущевським пропонувало дотримуватися нейтралітету. Проти війни висловилася фупа діячів УСДРП (В. Винниченко).

Українські політичні партії, які діяли в Галичині (національно- демократична, радажальна, соціал-демократична), створили під керівництвом К.Левицького Головну українську раду (ГУР). Цей осередок підтримав «свій уряд», доклавши багато зусиль для мобілізації україїгства під гаслами австро- німецького блоку. Військовою організацією ГУР став створений для боротьби з російською армією Легіон українських січових стрільців (налічував 2,5 тис. чо­ловік).

На увагу також заслуговує Союз визволення України (СВУ), який був створений у Львові 4 серпня 1914 р. із представників українських партій Росії. До ЇЇ сг<!(іаду ввійшли діячі «Спілки» - М. Меленевський та О. Скоропис, колишні чле­ни УСДРП - А.Жук, В. Дорошенко, Д. Донцов. СВУ головну ставку робив па ні­мецьку армію, вбачаючи в ній силу, здатну подолати Російську імперію, таким чином сприявши утворенню самостійної Української держави. У Австро- Угорщині також діяли політичні сили проросійської орієнтації, що заснували в Києві «Карпатсько-руський визвольний комітет» на чолі з В. Дудикевичем.

Районом найбільш жорстоких бойових дій під час війни стали Галичина, Волинь, Буковина. Під час Галицької битви (серпень - вересень 1914 р.) австро- угорська армія зазнала поразки, а російські війська досягли Карпат. Шовіністична політика царськоГ адміністрації в окупованій Галичині, яку проводив генерал- губернатор Г. Бобринський була спрямована на ліквідацію на цій території мережі українських культурно-освітніх установ, усунення греко-катшицької церкви (ц гххло- ва митрополит А. Шешицький був засланий до Суздаля). Однак унаслідок котрнасгу- пу в 1915 р. військ Четвертного союзу російська армія залишила Буковину та більшу часгану Галичини. Повернення австрійської влади викликало нову хвилю репресій щодо українців, яких підозрювали в русофільстві.

Навесні 1916 р. відбувся новий наступ військ Півдешю-Західного фронту під командуванням генерала О.Брусилова, в результаті якого російська армія повернула свої позиції в Західній УкраЗИ. Необхідно висвітлити участь у бойових діях 1915 - 1916 рр. українських січових стрільців (бої за гори Маківка та Лисоня).

Бойові дії, коли територія Галичини та Буковини перехоила з від одніаі ворогуго- чої ст^ни до ішшї, негативно вплинули на економічне становище населення регіо­ну. Аналізуючи наслідки війни, треба навести дані, які свідчать про глибоку еко­номічну та політичну кризи як в українських губерніях Росії, так і Австро-Угорщині, що з часом і призвело до революцій в обох імперіях.

Список рекомендованої літератури

Горєлов М.Є. Дмитро Донцов: штрихи до політичного портрета // Уко. іст жуон - 19?4.-№5-6.-С.78-85. . '

Гр>щіевський М. Новий період історії Украши за роки від 1914 до 1919. - К • Либідь 1992.-46 с.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918) // Укр. іст жуон - 1992 -№6.-С.130-142.

Полонська-Василенко Н. Історія України. 1900-1923 рр. -К.: Ві;фодження, 1991. — С. 34,- 46.

Реєнт О.П. Перша світова війна і Україна. /О.П. Реєнг, О.В. Сердюк. - К.: Генеза, 2004. -4Шс.

Уіфаі'нські січові стрільці. 1914- 1920.: Репринт, відтворенім з вид.: - Л : Слово, 199іГ г 160 с. • - -

ЙЖР Ф^Г ГУвдегша У^іна^юдернізація, світова війна, революція (кінець

яІмІ^ЇЇ -Ф.Г.Турченко, Г^ТурГенко -ІОГенеза. 2(Ю1-304с. лрмыш А.н. НаОлюдагь неотсгупно: AANniHHcrparnBHO-rro.TnneiiCKiiH аппішаг царизма и органи политтічмкото сыска в Украине в конце XIX - начате XX в - К Юринформ; IW2~-l92c ■

Теми рефератів

1. Бойові дії в Галичині в1914-1916рр.

2. Катеринославщина в роки Пфшої світоюї війни.

3. Йаціонально-визвальний рух у західноукраїнських землях на початку XX ст.

4. Політичний портрет П.Столипіна.

5. Столипінська аграрна реформа на Катеринославщині.

6. Українські січові стрільці під час Першої світової війни.

7. Українська діаспсфа в Канаді й США на початку XX ст.