3.Періодизація історії мовознавства.

Історія лінгвістичних навчань може бути розглянута з урахуванням періодизації, що відбиває найбільш важливі віхи на шляху вдосконалювання знань про мову. Мовознавство у своєму розвитку пройшло пять етапів і переживає зараз черговий етап, шостий:

1) Початковий (античний) – 6 ст. до н. е. – 18 ст.н.е. :

а) мовознавство античного світу - формування лінгвістичних традицій (6 ст. – 476 р.);

б) мовознавство середніх віків ( кін. 5 ст. – серед. 14 ст.)

в) епоха відродження ( 2га пол.. 14 ст. – 16 ст.);

г) мовознавство нового часу (17 – 18 ст.).

У цей час були сформульовані найважливіші проблеми мовознавства, закладені основи лінгвістичної термінології, накопичений величезний фактичний матеріал по вивченню самих різних мов світу.

2) Виникнення порівн..- іст. мовозн. та філософія мови. Кін.18-поч19ст. На цьому етапі мовознавство визначило свій обєкт і свій предмет дослідження, виробило спеціальний метод аналізу мовного матеріалу й виділилося в самостійну науку.

-безпосереднє виникнення порівняльно-історичного методу;

-створення типологічного мовознавства.

3) Розквіт порівн..-іст. мовозн., 50ті рр.. 19 ст.( діяльність натуралістичного, логіко-грамат. та психолог. напрямків).

4) Неограматизм та соціологія мови, 70-ті роки 19 – поч.. 20 ст. – критика порівн..-іст. методу, діяльність молодограматиків,Ф. де Сосюра. Даний етап можна вважати кризовим, що підготували ґрунт для формування структурального методу у світовому мовознавстві.

5) Структуралізм, 1920 – 1960 рр. У цей період всі структуральні школи на різних континентах досягають значних успіхів при вивченні мови в його синхронному стані як системного явища.

6) Сучасне мовознавство, 1970 – поч.21 ст. Більшість лінгвістичних шкіл кінця XX -і початку XXІ ст., критикуючи структуралізм за формальний підхід до мови, за ігнорування людського фактора, за звуження предмета мовознавства, будує свої теорії, ґрунтуючись на принципі антропоцентризму, і розширює границі лінгвістичних досліджень за рахунок інтеграції з іншими науками.

5.Індійська лінгвістична традиція.(фонет.Вчення в роботі Панніні; словотвір і морфологія в працях давньоіндійських учених).

Найдавніша наук. трад. – 3000 років. Виникнення зумовлене практичними потребами:

-прагнули зберегти точність Вед (найдавніша літ. памятка) і забезпечити їх розуміння,

-уберегти від впливу розмовних варіантів давньоінд. мови та здійснити нормалізацію санскриту, який прості люди не розуміли.

Уже в самих Ведах розкриваються питання фонетики, орфографії, граматики і лексики.

Багато мовознавців працювало над укладанням списків незрозумілих слів у ведах, над укладанням коментарів до вед, вивченням фонетики, граматики, словотвору, етимології санскритської мови, але найвидатнішим серед них був Паніні ( IV ст. до н.е.), Паніні створив працю «Аштадгяї», тобто «складену з восьми частин». «Аштадгяї» складається з восьми книг і містить у собі 3996 коротких віршованих правил, або сутр, розрахованих на легке запамятовування й усне передавання. Сутри охоплюють фонетику, морфологію, словотвір, етимологію і синтаксис класичного санскриту, без поділу всього мовного матеріалу на відповідні підрозділи. Основа викладу - індукція, аналіз, але сам виклад здійснюється дедуктивно, синтетично. Це стислий, точний і старанний аналіз морфологічного ладу, словотвірної будови і фонетичої системи санскриту, зрідка Паніні звертає увагу і на говіркові риси Східної Індії, на своєрідності усного мовлення, вказує на особливості ведійської мови. Майже два тисячоліття була зразком опису класичного санскриту. Ввів поняття морфеми та нульової морфеми.

Інші: Яска, Вараручі, Катьяяна, Патанджолі, Бхатріхарі, лексикограф Амарусіпх, Хемачандра, Вопадева та ін.розвивають учення Паніні.

Основною одиницею мови - речення, бо тільки воно спроможне виражати думку. Слово не має цієї властивості і поза реченням не існує.

Найвищі досягнення - аналіз морфологічних, словотвірних та фонетичних явищ. Звичайно виділяють 4 частини мови: імя, дієслово, прийменник і частку. У відм. – 7 відмінків без назв, описувалося діэвідм.

Всі слова утворені від дієслівних, далі неподільних коренів-основ. Виділяли основу і закінчення.

Паніні такі корені-основи:

а)прості;

б) корені - твірні елементи;

в) корені похідні.

Увага суфіксам - первинним і вторинним. Точні правила для всіх видів зміни звуків, для всіх випадків наголошування і чергування і - е - аі.

Розрізняють активний орган, або артикулятор (корінь язика, середину язика і кінчик язика) і місце артикуляції (мяке піднебіння, піднебіння, зуби або альвеоли). Нижня губа - артикулятор, верхня - місце артикуляції. Вперше виділяють голосні і приголосні. Серед голосних уже розрізняють довгі й короткі, а серед приголосних - проривні і фрикативні. Досл. філософські проблеми: співвідн. речення і судження, роль слова у мові.