7.Чотири трактати Давнього Китаю.

Вивчення кит. граматики почалося з остаточного становл. кит. писемності. Результатом грамат. досліджень були 4 трактати: «Ер’я», «Фаньянь», «Шовень цзенцзи» та «Шимін».

«Ер’я» ( 3-1 ст. до н.е.) - сукупний орфограм., енциклопедичних та ідеологічних норматив знань у вигляді словника, в якому подано 19 тематичних розділів. Кожен розділ – тлумачення однієї категорії світу. Подає філософ. картину світу та дає кількісний склад тематичних угрупувань, порядок розгортання містичних чисел. Для читання і тлумачення канонічних текстів.

«Фаньянь» («Місцеві речення», на рубежі нашої ери) – початок кит. діалектології. Витлумачує народні слова в літературній мові з вказівкою на місце походження слова.

«Шовень цзенцзи» - автор – Сю Шень, закінчив в 100 р. н.е., нагадує словник за алфавітом. 9353 ієрогліфічних укладань в результаті різних комбінацій540 елементів. Перша праця, де описано кит. мову як предмет граматичного мистецтва. Описана Теорія 6-ти категорій ієрогліфів:зображальна, вказівна, ідеограматична, фонографічна, видозмінна і категорія запозичених ієрогл. Ієрогл. поділ. на прості і складні, утв. з простих.

«Шимін» («Тлумачення імен») – етимол. словн. Лю Си створенний у 2 ст. н.е. Включає в себе етимологію кожного імені. Становлять основу кит. філології.

10.Особливості греко-римської лінгвістичної традиції. Її періодизація.

Греки запозичили своє письмо у фінікійців, які мали консонантне письмо. Греки його вдосконалили, створили алфавіт, внесли голосні зв. і почали записувати їх поряд з приг. звуками. Грамат. вчення розвивалось у філософських школах, тому і проблеми мови досліджували філософи. Певні досягнення пов’яз. не з одним іменем, а з багатьма. Проблеми вивчення групою авторів, щодо неї велися дискусії і суперечки. Філософія давніх греків – це не окрема,галузь людських знань; це всеохоплююча нерозчленована наука, складові частини якої були мовознавчими уявленнями та поглядами.

Періодизація:

1) філософський (5-3 ст. до н.е.): вивч. проблеми зв’язку внутр. і зовн. сторони слова, аналогії та аноммалії, питання походж. мови. Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель, школа стоїків.

2) александрійський (3 ст. до н.е. – 4 ст. н.е.): мовозн. виокр. від філософії і стало самост. розділом. В цей період мовозн. мало виконати такі завд.:

1) філологічно роз тлум. незрозумілі слова у творах;

2) унормувати загальну літ. мову (коіне). Арістарх Самофракійський, Діонісій Фракійський, Аполоній Діскол, Донат, Прісціан.

Якщо в 1й період проблеми розв. грец. філософи, то в 2й – александрійські граматисти.

11.Філософський період мовознавства в Давній Греції(дискусія давньогрецьких учених про правильність імен; проблема аналогії й аномалії; теорії походження мови).

У цей період предметом на­укових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлю­ється людьми за умовною згодою, свідомо.

Так, Геракліт (VI—V ст. до н. є.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі.

Проти­лежну думку висловив філософ Демокріт (V—IV ст. до н. є.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповід­ності між словом і річчю:

1) одне слово може назива­ти декілька різних речей (багатозначність);

2) одна річ може називатися різними словами (синонімія);

3) різ­ні слова можуть збігатися за формою і звучати одна­ково (омонімія);

4) значення слів можуть змінювати­ся;

5) існують поняття без однослівної назви.

Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427—347 рр. до н. є.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний харак­тер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що наз­ви встановлюються законом. Сам Платон не підтри­мує жодної з цих точок зору, а лише резюмує.

Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово.

Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 рр. до н. є.) у своїх творах «Пое­тика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Арістотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з преди­катами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядко­вував логічним категоріям. Його якоюсь мірою мож­на вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.Арістотелю мовознавство завдячує також введен­ням поняття початкової форми (для імен — форма на­зивного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і гра­матичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і серед­ній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови.

Подальша робота з уточнення мовних категорій по­в'язана з філософською школою стоїків (від назви пор­тика Зіоа в Афінах, де збиралися представники цієї школи) — однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. є., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні при­страстей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі.

Стоїки уточнили й розширили класи­фікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні наз­ви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмін­ків і виділили прямий і непрямий відмінки. Вступив­ши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильни­ми, істинними», вони стимулювали розвиток етимоло­гії. Однак, не маючи наукових принципів етимологізу­вання, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології.

Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокреми­лись аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономір­ностей. Ця дискусія мала важливе значення для ство­рення нормативної граматики, де поряд із граматични­ми правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й аномалістами була настільки популярною, що привер­нула увагу до проблеми і далеких від філософії та мо­вознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію.

Теорію вигукового або афективного походження мови пов'язують з іменем Епікура, погляди якого через брак фактич­них матеріалів відтворені не досить чітко. І винятково важливим джерелом не тільки для розуміння філософії Епікура, а й для харак­теристики римського мовознавства є поема Тіта Лукреція Кара (99—55 pp. до н. е.) «Про природу речей», у п'ятій книжці якої, окреслюючи хід розвитку первісної культури, Лукрецій визнає мову за витвір самих людей і пов'язує її початки, ідучи, очевидно, за Епікуром, з криками тварин та інстинктивними виявленнями по­чуттів людини в звуках і жестах.

Вважається, що за античних часів теорію звуконаслідувального походження мови розгорнули ще стоїки. А погляди стоїків на латин­ському мовному матеріалі найповніше виклав римський учений Августін Аврелій (354—430 pp. н. е.). Він наводить латин­ські приклади на схожість між звучаниям слова і річчю, як-от tinni­tus — дзвін (міді), hinnitus — іржання (коня), balatus — мекання (вівці), clangor — звучання (сурми), stridor — скрип (ланцюга). Стої­ки були свідомі того, що не всім речам властиве звучання, яке могло б бути покладене в основу значення слова.