43/2. Зародження семасіології в працях молодограматиків.

В історії порівняльно-історичного мовознавства починається ІІ період з 70р. ХІХ ст. до кінця століття. Розвивається порівняльно-історичний метод не лише в Європі, а й у Пн. Америці. Молодограматизм пов'язаний з діяльністю молодих німецьких вчених Лейпцігського університету. Молодограматизм – напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, мета – дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими законами, що не мають винятків. Вчені молодограматики саме Лейпцігського університету: Август Лєскін, Йоганн Шмідт, Герман Остгоф, Карл Бругман, Бертольд Дельбрюк, Герман Паоль. Московська школа під керівництвом П.Фортунатова і його учень Шахматов. У Данії – Карл Вернер, у Франції – Мішель Бреаль, в Америці – Уїльям Уїтні. На їх думку, найбільшим недоліком у вивченні мови представниками порівняльно-історичного методу попередніх років були: відсутність уявлення про розвиток і функціонування людської мови взагалі; про фактори, що діють у процесі мовлення; нехтування психологічними особливостями мовця; прийняття винятків у звукових законах.

Молодограматики вперше звернули увагу на те, що індивід особливо впливає на значення слів. Вони розрізняли:

• узуальне значення слова – відоме всім;

• оказіональне значення слова – авторське слово.

Досліджуючи власне (своє) мовлення, молодограматики визначили різні шляхи семантичних змін:

1.спеціалізація – явище, яке закріплюється за словом, коли воно регулярно використовується в якій-небудь синтаксичній функції.

2. перехід загальних назв у власні (наприклад, любов, віра, шарик - Любов, Віра, Шарик).

3. перехід власних назв у загальні (Наполеон – торт «Наполеон», Олів’є – салат «Олів’є»).

4. ексемія – розширення значення слова (наприклад, рос. «комната» - там, де є камін, зараз же це значення будь-якого приміщення).

5. вперше почали говорити про метафору, метонімію, гіперболу, літоту.

Молодограматики заклали основи у розвиток семасіології – науки, про значення слова.

Роль молодограматичних ідей у розвитку мовознавства:

- приділяють значну увагу мовленню, що стає предметом їх дослідження;

- сформували певні фонетичні закони;

- відкинули думку про існування винятків;

- створили свої граматики;

- визначили 5 основних індоєвропейських голосних (до цього Шлейхер визначив лише 3);

- було вичерпано дані усіх відомих на той час мов.

44. Полеміка з молодограматиками й нові лінгвістичні західноєвропейські школи кінця хіх – початку хх ст.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у мовознавстві обговорювалися питання пов’язані: з методикою лінгвістичного аналізу; з визначенням об’єкту лінгвістичного дослідження; із сутністю мовних законів; Робилися спроби знайти нові підходи до вивчення мовного матеріалу. Ігнорування молодограматиками загального значення (напроти індивідуалізму). Відбувалася критика молодограматиків за перебільшення ролі аналогії. Серйозною вадою молодограматиків є їх методологічна основа – позитивізм, з якої випливає неправильне розуміння взаємозв’язку індивіда і суспільства. Цей період знаменувався появою нових лінгвістичних західноєвропейських шкіл.

Школа «слів і речей» - мовознавчий напрям, який висунув принципи вивчення лексики у зв’язку з культурою і розвитком народу. Сформувалась у 1928 році, коли в Австрії почав виходити журнал «Слова і речі». Засновник – Гюго Шухардт. Школа «слів і речей» поставила перед собою завдання вивчати історію слів, залучаючи не лише лінгвістичний аналіз слова, але й історію названої словом речі. Програмна праця «Речі та слова», автор – Шухардт. Під річчю він розумів і предмет, і дії, і стани, і тварин, реального і нереального світу. Шухардт висуває твердження про співвідношення історії позначення і значення: річ може змінюватися за незмінності позначення; річ залишається незмінною, але змінюється позначення. Шухардт розвинув методику дослідження історичної лексичної семантики і його праці вплинули на виокремлення в мовознавстві ономасіології. Шухардт наголошує на суспільному характері мови. Причиною мовного розвитку є мовне змішування, тобто схрещування. Шухардт доводив, що ніяких суворих законів не існує, а є лише спорадичні звукові зміни, тому він відкидав теорію «родовідного дерева» Шлейхера. Шухардт є автором теорії мовної безперервності – у мовах постійно має місце процес географічного вирівнювання, тому не має чітких меж між діалектами і мовами, а є поступовий перехід з однієї мови в іншу. Це положення з часом стало провідним у фр. лінгвогеографії (розділ діалектології). Здобутки школи «слів і речей»: лінгвістична спадщина Шухардта є неоднозначною, в ній є новий підхід до вивчення мови; зародження лінгвогеографії, розуміння мови як соціального явища. Недоліком є відмова від поняття мовного закону.

Школа естетичного ідеалізму – це мовознавчий напрям, який характеризує мову з так званої естетичної позиції мови, а представники розглядали мову, як творчу діяльність індивіда. Засновник – Карл Фосллер. Його концепція ґрунтується на філософії мови Гумбольдта, ідеалістичній філософії Гегеля. Фосллер визначав мову як «вираження духу». У своїх працях стверджував, що нове мовознавство повинно забезпечити естетичний і естетико-історичний розгляд мови. Критикує молодограматиків, але в той же час і закликає вивчати говоріння. За Фосллером, у процесі розвитку мови діють дві сили: творча особистість;та інертна маса, яка наслідує і повторює створене особистістю. Фосллер вперше після Аристотеля досліджує стилістику. Він поставив нові завдання у мовознавстві: лінгвістичне вивчення стилістики; дослідження співвідношення мови письменників і загальнонародної мови. Недоліком було перебільшення естетичної функції мови, недооцінка суспільного чинника, ототожнення розвитку мови з історією мистецтва.

У 20р. ХХст. формується неолінгвістика – опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позиції ідеалізму та естетизму. Представниками були італійські вчені: М.Бартолій, Дж. Бертоні, В.Пізані, Дж.Бонфанте. Неолінгвістичний характер – поєднання несумісних теорій. Їх принципи ґрунтуються на ідеях Гумбольдта, Кроче, Шухардта. Неолінгвісти вважали, що єдиної мови е існує, а є лише сукупність різних ізоглосів. (Ізоглос – лінія, якою на географічній карті позначали ареал поширення того чи іншого мовного явища). Виділяли ізоглоси: зв’язані (демонстрували мовні явища генетично-споріднених мов певного регіону) і конвергентні (свідчать про тривалі мовні контакти на відповідній території або паралельний розвиток територіально-ізольованих одна від одної мов).