2.5. Оцінка і самооцінка у вихованні дітей

Провідним елементом змісту виховання в сім'ї може і повинно стати формування у дитини адекватної самооцінки, образу «я», «я-концепції».

Реакція батьків на різні події обумовлює зміни у самосвідомості дитини, розвиваючи її «я-концепцію» в тому чи іншому напрямі, тому вона має бути адекватною і глибоко продуманою. Адже успіх виховання значною мірою залежить від уявлення людини про свої здібності, ніж від самих цих здібностей. За таких умов дитина усвідомлює, що вона може стати розвиненою особистістю лише через свої добродійні вчинки. Вправляючись у них, вона переконується, що ніякого власного особистісного розвитку без значущого іншого не може бути, так само як його не може бути поза значущістю себе для іншого. У такому разі, моральна поведінка дитини будується з неодмінним урахуванням можливих ЇЇ впливів на інших людей. Така здібність у дитини може виникнути і розвинутися, якщо дорослі «чують» її, постійно виявляють до неї та один до одного співчуття, співпереживання, прагнення допомогти. Тобто, секрет формування високої самооцінки дитини, як відмічає Е. Берн, полягає в доброзичливому ставленні до неї, готовності прийняти її такою, якою вона є, але водночас і в умінні встановлювати при цьому відповідні межі. Головне завдання батьків полягає в тому, щоб зуміти подивитись на світ очима своїх дітей, спробувати зрозуміти «із середини» їхню поведінку і почуття, в кінцевому рахунку - допомогти їм досягти повноти самовдосконалення і самоздійснення.

2.6. Вимоги у сімейному вихованні

Сімейне виховання не можна уявити без висунення до дітей певних вимог як методу виховання.

Вимога - це висловлювання, обов'язкове для виконання. У сім'ї до дітей можуть висуватися різні вимоги. До найбільш поширених відносяться: підтримання порядку у квартирі, добросовісне й якісне виконання домашніх обов'язків, дотримання санітарно-гігієнічних правил, турбота про інших членів сім'ї, акуратність, дотримання сімейних традицій, повага до старших тощо.

Вимогливість виявляється у систематичному, планомірному підпорядкуванні певній меті, яка пред'являється дитині. Саме систематичність і послідовність, а не ситуативна епізодичність характерні для правильної вимогливості. Якщо батьки тільки епізодично цікавляться шкільними або іншими справами дитини, якщо вимоги виконати ту чи іншу справу звучать від випадку до випадку, якщо у дорослих не вистачає терплячості дочекатись виконання дитиною пред'явленої вимоги - це не є вимогливістю у педагогічному розумінні цього слова. І ще одне - вимогливість не повинна обмежуватись тільки колом сім'ї чи певними ситуаціями (у сім'ї можна робити одне, а на людях - інше).

Вимогливість до дитини має починатися з вимогливості батьків до самих себе, в іншому випадку можна одержати протилежний запланованому результат. Того, чого дорослі не хочуть бачити в дитині, вони мають позбутися у власному характері, поведінці, життєвій спрямованості. Це одне з найголовніших і водночас найскладніших правил для будь-якого вихователя, в тому числі і для батьків.

Вимогливість має поєднуватися з повагою до особистості дитини, ґрунтуватися на розумному й гармонійному поєднанні різноманітних виховних методів (заохочення й покарання, довіра і контроль, показ, вправляння, підтримка та ін.).

У кожній сім'ї батьки по-різному домагаються виконання своїх вимог, застосовують різні стилі вимогливості. Найяскравіше це виявляється у відтінках мови. Досить часто батьки не замислюються на тим, яким тоном вони розмовляють з дітьми, як пред'являють вимоги до них, як реагують на їхні успіхи чи виражають своє невдоволення. В одному випадку, це просто суворий тон словесної вимоги, підкріплений відповідним виразом обличчя, мімікою; в іншому - багаторазове повторення одних і тих самих розпоряджень або прохань, що не має емоційного забарвлення. І батьки переходять на істеричний тон, який супроводжується криками, погрозами тощо. У деяких сім'ях у пред'явленні вимог превалює прохальне забарвлення мови, своєрідне приниження дорослого перед дитиною.

Вказані чотири тони мовленнєвого впливу на дитину (назвемо їх суворий, істеричний, байдужий, прохальний) мають суттєве значення для формування в неї ставлення до вимог взагалі, розуміння доцільності їх виконання і, природно, для виховання в цілому. Схарактеризуємо коротко кожний з названих стилів словесного пред'явлення вимог.

Суворий тон пред'явлення вимог дитина починає розуміти (вірніше сказати, відчувати) вже у трьох-чотирьохмісячному віці. Цей тон характеризується небагатослівністю, стислістю, але водночас переконаністю фраз. Багатослів'я порушує суворість виразу. Темп мови при цьому, зазвичай, має бути уповільненим, із відповідним інтонаційним забарвленням. Відмінною особливістю суворого тону пред'явлення вимоги є доброзичливість. Злість, ворожнеча стосовно дитини у даному випадку не повинні мати місця. Деякі батьки вбачають суворість тону у крикливості. Однак крикливість знижує суворість, наближається до істеричності.

Саме істеричному топу спілкування характерна невитриманість, крикливість, нелогічність і непослідовність вираження. У цьому випадку мова супроводжується підвищеною роздратованістю, недоброзичливістю. Якщо такий стиль спілкування стає системою, різко знижується авторитет батьків, а істерія, як властивість психіки, поступово стає властивістю характеру у самої дитини.

Досить поширеним у сім'ях є байдужий тон пред'явлення вимог. Для нього характерна відсутність будь-якої емоційності. Одні й ті самі вимоги повторюються по кілька разів, але через стиль висловлювання (розповідність, беземоційність) дитина на них просто не реагує. Тривала відсутність реакції дитини на подібні «веління» врешті-решт призводить до вибуху, пов'язаного з «подоланням межі» терплячості батьків, і тон вимог, як правило, переростає в істеричний.

У практиці сімейного виховання доволі часто зустрічається прохальний тон пред'явлення вимог до дітей, для якого характерна невпевненість у тому, що висловлена вимога буде виконана. Зрозуміло, що саме по собі прохання до дитини не може розглядатись як негативне явище. Як елемент спілкування, прохання може сприяти встановленню довіри, щирості, відвертості та взаємної поваги. Проте неприпустимо, щоб прохальний тон у спілкуванні батьків і дітей перетворювався на систему і єдиний спосіб пред'явлення вимог. Адже у майбутньому, дорослому житті, людину будуть не тільки просити; від неї будуть і вимагати. А до цього дитину треба готувати.

Якому ж з розглянутих стилів пред'явлення вимог у сім'ї бажано надати перевагу?

Відповісти на це запитання однозначно неможливо. Будь-яка батьківська вимога обов'язково наштовхується на протидію дитини, на зустрічну вимогу відмінити її. Виникає своєрідна боротьба вимог. Якщо вимоги дитини пересилюють або у батьків не вистачає терплячості у категоричній формі досягти своєї мети, суворий тон переходить в істеричний або прохальний. Як єдиний засіб пред'явлення вимог, кожний з названих стилів не може вважатися повноцінним. Але треба підкреслити, що істеричний тон має бути зведений до мінімуму і ні в якому разі не треба допускати узвичаєння застосування байдужого тону.