2.3. Сценарії життя та їх вплив на формування дитячої особистості

Сімейне життя складається із значної кількості типових моментів -«ситуацій»: сніданок, повернення з роботи, зі школи, сімейний перегляд телепередач, обговорення новин, сімейні свята, зустрічі друзів, спільна екскурсія, сімейний конфлікт тощо. Сучасна психологія (Б. Величковський) виявила наявність у свідомості людей своєрідних «типових сценаріїв», у тому числі й сімейних. Саме ці типові сценарії застосовуються членами сім'ї у конкретних ситуаціях (коли їм треба розібратися в чомусь - якійсь справі, в поведінці один одного, скласти уявлення про те, що відбувається в сім'ї та ін.).

Дослідження також свідчать про помилковість широко розповсюдженої думки, ніби уявлення індивіда про ту чи іншу ситуацію формується виключно в той самий момент, коли він з нею стикається. Навпаки: вже наявний до моменту виникнення такої ситуації сценарій її розвитку, значною мірою визначає те, як він сприйме, якими будуть його подальші дії і поведінка. У цьому плані заслуговує на увагу підхід, запропонований Е. Берном для пояснення цього феномена.

Звертаючись до вивчення означених явищ, американський психотерапевт зазначає, що індивідуальне планування займає в житті людини значне місце, і за певних умов може призвести до виникнення інцидентів. І хоча такі інциденти, на перший погляд, видаються випадковими (як їх найчастіше сприймають учасники ситуації), уважний погляд допомагає виявити їх відповідність певним схемам, котрі можна класифікувати, і які мають низку певних закономірностей [9, 10]. Ці закономірності не проявляються, поки відносини між людьми перебувають у стані розвитку. Однак, коли один із учасників цих відносин починає поводитися не за правилами, він викликає негативну реакцію, тобто виникнення інциденту. Таку послідовність трансакцій, засіюваних на індивідуальному плануванні, Е. Берн називає іграми, зазначаючи, що різні варіанти тієї самої гри можуть протягом кількох років бути основою і сімейного життя. При цьому підкреслюється: твердження про те, що суспільне життя значною мірою складається з ігор, зовсім не означає, що ці ігри досить веселі, а їх учасники не ставляться до них серйозно. З одного боку, наприклад футбол або інші спортивні ігри, можуть бути зовсім невеселими, а їх учасники цілком серйозними людьми. Крім того, такі ігри бувають почасти дуже небезпечними, іноді мають фатальний кінець. Тому застосування терміну «гра» стосовно таких трагічних форм поведінки, як самогубство, алкоголізм, наркоманія, злочинність, шизофренія не є безвідповідальним і легковажним [9, 10-11].

Суттєвою рисою ігор людей Е. Берн вважає не прояв нещирого характеру емоцій, а їх керованість. Це стає очевидним особливо в тих випадках, коли нестриманий прояв емоцій викликає покарання. З огляду на це, грою називається серія послідовних, прихованих додаткових трансакцій з чітко визначеним і передбачуваним результатом. Вона може містити набір однорідних трансакцій, які повторюються і зовнішньо виглядають цілком правдоподібно, але мають приховану мотивацію.

Спираючись на це, процес виховання дитини розуміється як навчання її тому, в які ігри треба грати і як саме у них треба грати. Від того, наскільки добре дитина навчиться грати, залежить те, як вона зможе скористатися наданими можливостями; від цього залежить і її поведінка у тих ситуаціях, в які вона може потрапити. Однак батьки практично не звертають увагу на проблему ігор, які складають основну структуру емоційної динаміки внутрішньосімейних взаємовідносин і яким діти навчаються вже з перших місяців життя на основі власних значущих переживань.

Досвід засвідчує, що маленькі діти можуть грати в ігри цілком усвідомлено. І тільки після того, як така діяльність перетворюється па фіксовану послідовність стимулів і реакцій, її походження і мотиви важко виявити.

Більшість людей, крім того, ще має у підсвідомості свій життєвий план, або, як його називає Е. Берн, «сценарій», згідно з яким вони структурують більш тривалі, ніж у грі проміжки часу. Сценарій - це життєвий план, який поступово розгортається, започаткувавшись у ранньому дитинстві, переважно під впливом батьків. Сприймання цього впливу (за Е. Берном, «батьківського програмування») обумовлено трьома основними причинами. По-перше, він дає життєву мету, яку інакше дитині довелося б шукати самій. Усе, що вона робить, найчастіше робиться для інших людей, зазвичай для батьків. По-друге, «батьківське програмування» дає дитині прийнятний засіб структурування свого часу (тобто, засіб, прийнятний для її батьків). По-третє, дитині треба показувати, як слід поводитися, як робити ті чи інші речі. Програмуючи життя дітей, батьки передають їм свій досвід, усе те, чому вони навчились (або вважають, що навчились). Але хоча за таких умов результат є певним чином передбачуваним, дитина може обрати власний сюжет життєвого сценарію [9, 178].

Відомо, що чимало дітей у ранньому віці обов'язково хочуть бути схожими на своїх батьків. Це бажання справляє вплив на їхні життєві сценарії, але іноді спричинює труднощі у взаєминах між дорослими і дітьми.