2.4. Організація діяльності дитини в сім'ї як засіб виховання

Виховання досягає мети, якщо вміє спрямовувати діяльність дитини. Адже, як справедливо відмічав С. Рубінштейн: «Будь-яка спроба вихователя-вчителя «внести» в дитину пізнання і моральні норми, минаючи власну діяльність дитини з оволодіння ними, підриває самі основи здорового розумового і морального розвитку дитини, виховання її особистісних властивостей і якостей» [109, 191].

Під діяльністю розуміється специфічна форма активного ставлення до навколишнього світу, зміст якого передбачає його доцільну зміну та перетворення. Діяльність — це «спосіб буття людини і суспільства, спосіб відтворення, перетворення і розвитку людської дійсності» [20].

Проте не кожна діяльність може бути визначена як сфера процесу виховання. Такими можуть вважатися лише ті її різновиди, у яких відбувається виховна взаємодія і, як результат вихованцями засвоюються ті чи інші елементи соціального досвіду, людської культури. При цьому «вихователь, вилучаючи соціальні ідеї з тих чи тих джерел, подумки обробляє їх, трансформує крізь власний соціальний досвід, надає їм необхідної педагогічної форми і включає їх в інформаційні потоки процесу виховання» [13, 135].

Відомий підхід, за якого фахівці значно звужують поняття діяльності, розуміючи під цим лише прояв активності людини у зовнішньому середовищі. Більш правомірним, на наш погляд, є твердження про те, що діяльність - це універсальне, всеохоплююче явище у житті індивіда. Вона «містить розумову діяльність і діяльність, пов'язану з емоційними переживаннями. Єдність свідомості та діяльності - один з основних принципів духовного розвитку особистості». Тобто, органічна єдність особистості та її діяльності становить «принципове для методики виховання положення: розвиток особистості є розвиток її діяльності» [117, 12—13].

Звідси рушійними силами формування особистості виступає «сутність тих змін, які відбуваються у самій субстанції, що змінюється». Рівень психічного розвитку дитини обумовлює і певний рівень її діяльності. Проте, психічні зміни, що відбуваються в процесі діяльності, кожного разу створюють нові умови для її здійснення, для перебігу психічних процесів на більш високому рівні [17]. Розвиток відбувається як процес постійного виникнення та розв'язання суперечностей між вимогами, що висуваються до особистості діяльністю, і готовністю особистості до їх виконання, між її особистісними прагненнями, «внутрішньою позицією» і завданнями, які постають перед нею. Педагогічне керівництво і має у своїй суті «послідовне розв'язання цієї суперечності на більш високому рівні - шляхом педагогічно доцільної зміни обставин діяльності» [117, 13].

З огляду на це, можна твердити, що завдання батьків полягає в тому, щоб забезпечити розвиток діяльності дитини як процесу поступового розв'язання означеної суперечності, тобто планомірної зміни обставин діяльності і формування на цій основі мислення, знань, умінь та соціальне обумовлених якостей. Тобто, виховний вплив передбачає включення дитини у діяльність, а точніше у самодіяльність, яка розгортається через дію цих виливів. При цьому дитина обов'язково повинна виступати як активний суб'єкт такої діяльності. З цією метою особистісно орієнтовані технології, наприклад, передбачають створення спеціальних ситуацій. Такі ситуації мають висувати перед дитиною зрозумілі й посильні для неї вимоги. В іншому випадку, не знаходячи адекватних форм виявлення для своїх вікових потреб, дитина буде шукати інші форми реалізації, не виключаючи й асоціальні. Отже, «виховання мусить ввібрати в себе реальне життя дитини, а не бути чимось зовнішнім, нав'язаним стосовно нього» [11].