2.8. Сімейні конфлікти: шляхи й умови подолання

Конфлікт можна вважати звичайним явищем, що супроводжує людські взаємини. Конфлікт має велике значення у сімейному житті. Існує думка, що конфлікт - це невід'ємний компонент сімейного життя, незалежно від того, наскільки щасливими відчувають себе у шлюбі подружжя, адже завжди існує зіткнення інтересів, бажань, протиставлень одне одному. Разом з тим, конфлікти в успішних і неуспішних сім'ях відрізняються: за позитивного внутрішньосімейного мікроклімату серйозні конфлікти виникають набагато рідше, тривають менше часу і закінчуються не з'ясуванням стосунків, а розв'язанням проблеми.

Виділяють різні типи конфліктів - внутрішні й зовнішні, конструктивні й деструктивні. Зовнішні конфлікти - це відкрите зіткнення інтересів, потреб, поглядів у взаємодії з партнером, внутрішні - це суперечності, незадоволення, які переживає один з партнерів, проте не виражає їх відкрито. Внутрішні конфлікти при позірному благополуччі є більш небезпечними для сім'ї, оскільки заганяються у середину, не вирішуються активно й конструктивно. Ознаками конструктивного конфлікту є виникнення в результаті конфліктної взаємодії взаємоприйнятного рішення та відчуття задоволеності. Навпаки, ознакою деструктивного конфлікту є незадоволення результатом зіткнення, відчуття неминучості нових конфліктів, емоційна напруга. Такі конфлікти зменшують задоволеність сімейним життям, викликають негативні почуття одне до одного, які можуть з часом закріплюватися.

Всі батьки бажають своїм дітям добра. Чому ж тоді виникають конфлікти між старшими і молодшими членами сім'ї? Справа, мабуть, у тому, як саме реалізуються батьківські добрі наміри. Конфліктні ситуації у сімейному житті неминучі. І проблема не в тому, як часто вони виникають, а в тому, якими шляхами розв'язуються, з якими почуттями виходять із ситуації, що створилася, і батьки, і діти.

На основі розроблених у психології типів поведінки, що найчастіше зустрічаються у конфліктних ситуаціях, було виокремлено п'ять стратегій поведінки сторін під час конфлікту (К. Томас), а саме: поступатися (жертвувати) своїми інтересами пристосування; активно відстоювати свої позиції (боротьба або суперництво); знаходити частково прийнятне рішення для обох (компроміс); уникнення конфлікту (відмова від спілкування, ігнорування конфлікту); співпраця задоволення інтересів і потреб усіх сторін.

Вважається, що кожен з варіантів поведінки може бути доцільним у різних ситуаціях: добре, коли людина може поводитися по-різному залежно від обставин. Проте, як правило, людина схильна використовувати якийсь один стиль, що найбільш відповідає її характеру, установкам тощо. Цей стиль може бути характерним для поведінки людини в цілому чи щодо окремих людей. Для конструктивного вирішення сімейних конфліктів найкращою є компромісна поведінка (бо вона дозволяє враховувати інтереси обох сторін) і здатність до самоконтролю. У певних ситуаціях доцільними можуть бути й інші поведінкові реакції, але вони не є конструктивними, бо, як правило, ведуть до загострення конфліктної, ситуації. Вчинки, особливо постійні, однобічні, призводять до накопичення внутрішнього незадоволення, «несамореалізації», породжують внутрішній конфлікт і формують позицію жертви. Уникнення конфліктної взаємодії не дає змоги обговорити і знайти відповідне розв'язання проблеми, викликає роздратування у партнера і зменшує взаємну задоволеність стосунками. Прагнення за будь-яку ціну уникнути конфлікту схоже на прагнення ; уникнути реальності. Від того, що ми будемо робити вигляд, ніби-то суперечностей і різниці у поглядах не існує, вони не зникнуть.

У деяких сім'ях так багато сил і часу витрачається на те, щоб уникнути конфлікту, що коли він все-таки проривається, члени сім'ї опиняються зовсім беззбройними перед цим вибухом. Часто люди сердяться один на одного роками, спричинюючи біль не лише собі, а й іншим членам родини. Більшість конфліктів виникає через дрібниці й у тих, хто посварився в нам'яті навіть не залишається подробиць. Усе, що залишається, - це уперте небажання сторін зробити перший крок до примирення.

Зазвичай конфлікт викликається незгодою дітей з думкою, оцінкою, діями, вимогами батьків, що виявляється у висловлюванні невдоволення, різких репліках, жалобах. Нерідко дорослі не докладають жодних зусиль, щоб розв'язати суперечність, що виникла і може призвести до конфлікту з дітьми. Так, заява дитини «Мені це не подобається» ігнорується, її думка типу «Я так не вважаю» - відкидається, відчайдушне «Не хочу!» не береться до уваги.

Ранній дитячий вік, підлітковість і юність наповнені помилками, які спричинені незнанням багатьох речей, невмінням виявляти певні почуття, зумовлені пошуками оригінальності в поведінці. Тому пряме засудження, різка заборона не дають належного ефекту і не мають позитивної перспективи. Такі методи лише руйнують взаємини батьків із дітьми.

Розв'язання конфлікту - справа творча: необхідно врахувати і проаналізувати значну кількість компонентів ситуації. Дитячі «не хочу», «не буду», «мені не подобається» треба брати до уваги, адже в цих словах волевиявлення дітей, яке не можна придушувати, принижувати, вони можуть бути показниками якихось помилок, допущених батьками. І якщо дорослі не знають, яких саме, - краще піти на поступку: «Добре! Давай зробимо інакше». Батьки, які не бояться йти на компроміс, найчастіше легко виходять з конфлікту. І, навпаки, конфлікт затягується, якщо дорослі не спроможні або не хочуть зробити цей крок назустріч дитині.

Несподівана оригінальна реакція на конфлікт також допоможе його розв'язанню. В такому випадку установка на опір, на боротьбу втрачає сенс, і дитина зазвичай погоджується з дорослими.

Причиною конфлікту часто стає неврахування особливостей дитячого психологічного розвитку. І дорослим важко відразу переключатися з одного на інше, особливо, якщо це різнополюсні дії. Що ж уже казати про дітей? Тому, як правило, будь-яка різко висунута вимога породжує у них невдоволення й опір. З'являється напруга. Це легко перевірити на таких рольових ситуаціях:

«Ходімо зі мною! Допоможеш мені!» - звертається батько до сина, який зосереджено розв'язує важку задачу.

«Помий, будь ласка, підлогу в кухні!» - просить мати дочку, яка збирається до театру.

Навіть на цих ситуаціях можна побачити, як нелегко дитині здійснити перехід від одного психологічного стану до іншого. Тому дорослі, звертаючись до дітей, вступаючи з ними у спілкування, мають це враховувати і надавати час для такого переходу. «Скоро будемо лягати спати!» — попереджує уважна мати свого сина, захопленого грою.

У спілкуванні з дитиною, особливо в оцінці якихось її дій, краще застосовувати описові слова - вони пропонують дитині знайти власне вирішення проблеми. Наприклад, донька перекинула чашку з кавою. Не треба поспішати висловлювати обурення. Краще сказати: «Я бачу, кава пролилася», а потім дати їй ганчірку. У такий спосіб можна уникнути проблеми вини і закцентувати увагу на іншому, на тому, що треба зробити - витерти стіл.

У взаєминах з дітьми дорослі часто бувають непослідовними. Про це їм іноді важко зізнатися навіть самим собі. Спробуємо поглянути на цю проблему якомога об'єктивніше. Якщо сьогодні батько або мати каже одне, а завтра - друге, вчора робив так, а післязавтра по-іншому, то діти відразу зрозуміють головне: порядку в сім'ї немає і перестануть слухатися. Якщо судження і вимоги часто змінюються, то будь-яка людина, а не тільки дитина, рано чи пізно перестає їх сприймати. Тому, якщо все ж таки в силу якихось обставин доводиться міняти вимоги, неодмінно треба (пояснити дітям: чому?

Чи треба вимагати незаперечливої покори і виконання батьківських вимог? Ні, це стосується лише тих із них, які є принциповими або мають ;^:дуже важливе значення з погляду виховання. Приховувати своє роздратування, негативні емоції, категоричну незгоду не можна, та й не вдасться, коли діти поводять себе погано. Але треба пам'ятати, що гнів не повинен ставати головним виховним засобом. Гнів неефективно і руйнівно впливає на взаємини батьків і дітей. Якщо піти цим шляхом, то, можлива, і можна розв'язати якісь сьогочасні проблеми, але втрати будуть значно серйозніші - повага дітей. Роздратування може непомітно стати звичкою, а потім і невід'ємною рисою характеру. Суперечок, критичних ситуацій не стане менше з роками, але діти стануть більш самостійними і критичними, тому вже змалечку треба вчитися розмовляти спокійно один з одним за будь-яких обставин.

Якщо дитина захоплюється не тим, чим би хотілося батькам - не треба ; залишати її без батьківського благословення, відкрито критикувати, беззаперечно забороняти. Не слід дивитися на її захоплення виключно з ' погляду майбутньої професії. Нехай захоплюються і розчаровуються, змінюють заняття - це їхнє право. Не може бути, щоб батьки абсолютно не знали, ^; чому син і дочка не хочуть наслідувати їм. Хоча б одне припущення у них має бути. Не може дитина просто так, через випадковий каприз відмовлятися від того, що їй пропонується. Нерідко у дорослих не викликає цікавості те, що цікаво для сина чи доньки. За таких умов багато що стає зрозумілим.

Навіть малюку недостатньо категоричної відмови; він хоче знати, чому? Тим більше не зрозуміють батьків старші діти, якщо у відповідь на продумане прохання одержать коротке «ні». Важливе значення при висловленні відмови має інтонація, слова. Відмова не повинна сприйматися як примха, каприз, абсолютизм влади дорослого. Найчастіше ображає не сама заборона, а тон, яким вона проголошується. Не треба жалкувати часу на пояснення причин негативної відповіді: так діти легше приймуть відмову. При цьому слід як можна рідше казати: «ніколи». Незалежно від того, як дитина прореагує на відмову, не варто сваритися, погрожувати, застосовувати покарання. Примусити, звичайно, можна, і маленького, і великого. Він, навіть, може зробити те, про що просять. Але потім обов'язково винайде методи боротьби і навчиться усуватися від неприємних для нього дій, справ, доручень.

Багато сімей сьогодні стикаються з альтернативою: або робота до зносу, або життя за межею бідності. Дитина зустрічається з батьками перед школою і перед тим, як лягти спати, а протягом іншого часу вона перебуває з вихователем дитячого садка або групи подовженого дня, бабусею або нянею. Тому внутрішньосімейне спілкування має бути максимально інтенсивним. Не треба форсувати бесіду, краще спробувати вмістити в короткий проміжок часу безліч тем, навіть тих, які раніше здавалися неважливими. Цікавиться треба не стільки оцінками, скільки душевним станом дитини, її друзями, життєвими уявленнями.

Розглянемо деякі з найбільш типових ситуацій, які ведуть до порушення нормальних взаємин батьків і дітей, тобто спричинюють виникнення конфліктних ситуацій. Дочка починає щиро розповідати про щось своє, а реакція батьків виявляється у негативній формі: насмішки, повчання, моралізування. Якщо це відбувається неодноразово, то дитина замикається у собі й у майбутньому вже не намагатиметься щиро і відкрито поспілкуватись з батьками. І ніякі запитання типу «Що в тебе нового? Як справи?» не допоможуть подолати цю стіну відчуження, яка утворилася між старшими і молодшими.

У чому ж полягає суть конфлікту? В тому, що дорослі не бажають зрозуміти і прийняти смаки і погляди молодшого покоління. Хто винен? Відповідь може бути тільки одна - дорослі. І не тому, що в них є свої погляди на те чи інше явище, події. Це їх право. Помилка полягає в іншому. Висловлюючи свої думки, вони підспіль вкладають у свої слова жорстку вимогу: треба бути такими, як ми. Недоцільність цього очевидна. Підлітки, а тим більше юнаки, намагаються бути схожими на своїх однолітків, а не на батьків. І тому батьки не повинні протиставляти, наприклад, свої музичні уподобання і захоплення у цій сфері захопленням своїх дітей. Краще спробувати знайти позитивні сторони у нових віяннях, тоді і молодші більш уважно прислухатимуться до думок старших. Будь-яка інша позиція тільки сприяє формуванню опозиційності.

Може виникнути і протилежна ситуація, коли якась розповідь старших, якій вони надають певного значення, викликає неуважність і байдужість з боку дітей. У даному конфлікті треба визнати винними обидві сторони, а не тільки молодших, їм можна вибачити через їхню незрілість. А от старші повинні у даному разі замислитися над своїми виховними прийомами, які потребують переосмислення і перегляду.