2.9. Опора на позитивне в дитині в сімейному вихованні

Відомо, що предметом спілкування соціального працівника з батьками часто виступають негативні прояви дитини (погана поведінка, низькі оцінки, грубощі, бійки тощо). Але якщо педагог прагне до дієвих контактів з членами сімей таких дітей, його розмови мають обов'язково починатися з позитивної оцінки дитини. Це забезпечує загальний психологічний фон позитивного ставлення до дитини, що завжди сприймається батьками з підвищеною увагою.

Педагог може застосовувати прийом опори на позитивне, який захищає від формування у батьків (особливо за несприятливого внутрішньосімейного мікроклімату) низької оцінки дитини і негативного до неї ставлення або безпорадного розпачу. Наприклад, хлопчик весь час насуплений, непривітний. Соціальний працівник не починає бесіду зі слів звинувачення батьків, а пояснює їм це так: «Він соромиться виявляти свої добрі почуття. Це з часом минеться».

Це передбачає позитивну оцінку дитини, яка дається неправомірно, без будь-якого підґрунтя. Але вона має велике значення. Зустрічаючи доброзичливе ставлення з боку педагога до своєї дитини, батьки більш відверто йдуть на контакт з ним і можна сподіватися, що їхнє спілкування принесе задоволення обом сторонам: буде виявлена причина подібної поведінки хлопчика, розроблені (і що головне — позитивно сприйняті) поради щодо її подолання.

У практиці непоодинокими є випадки серйозної педагогічної занедбаності дитини, коли педагогу важно відшукати її позитивні оцінки.

Але й ця ситуація не виключає такої можливості. Можна, наприклад, і позитивно оцінити гарні коси у дівчинки, велику фізичну силу хлопця, і веселий характер, акуратність тощо.

Ми розглянули основні методи і заходи сімейного виховання. Значна і кількість батьків, вдаючись до того чи іншого методу, обираючи засоби і його реалізації, не замислюються над цим, керуючись у своїх взаєминах із дітьми лише одним бажанням - довести свою владу, свою могутність, і примусити дитину викопати вимогу, не дати їй можливості для самовиразу. Таке становище потребує відповідної корекції, певна частка якої може і бути реалізована через надання батькам психолого-педагогічної допомоги як одного із важливих напрямів соціальної роботи з сім'єю.

Розділ III. Взаємодія соціального педагога з батьками

В основу роботи соціального педагога з батьками з метою забезпечення її ефективності щодо допомоги сім'ї у вихованні дітей має бути покладене знання об'єктивних умов, в яких вона здійснюється. Тому для досягнення поставлених цілей, а такими є: опанування дорослими членами сімей основами спеціальних знань, уміннями та навичками, необхідними для правильної побудови і здійснення виховання дітей у сім'ї; встановлення і розвиток відносин взаєморозуміння, взаємоповаги, взаємодопомоги між старшими і молодшими членами сімей, соціальному педагогу важливо знати дійсну картину життя кожної сім'ї та наявний стан психолого-педагогічної підготовки батьків до виконання виховної функції. Для цього треба володіти інформацією щодо: ставлення батьків до виховання дітей; до набуття психолого-педагогічних знань, опанування відповідними уміннями і навичками, спеціально організованої роботи у цьому напрямі; які потреби, інтереси, прагнення у батьків і дітей різного віку, типу сім'ї, соціального становища; в яких стосунках знаходяться дорослі й діти в сім'ях. Важливого значення набувають знання про найбільш гострі проблеми сучасної сім'ї (зрозуміло, першочергова увага тут має приділятися виховному аспекту її діяльності). Інакше кажучи, необхідна своєрідна інвентаризація проблем, які найболючіше зачіпають інтереси дитини в сім'ї; виникає потреба визначення пріоритетів, проведення свого роду ранжування цих проблем. На перший погляд, це не викликає особливих труднощів. Дійсно, більшість як фахівців, що займаються розробкою цих питань, так і батьків не замислюючись відповідають на запитання щодо їх першочерговості: біологічні й мікросоціальні причини дитячої нервозності; причини появи «важкості» у поведінці здорової дитини; шляхи подолання вередування, агресивності й жорстокості; проблема міжпоколінних взаємин батьків і дітей; недотримання дітьми батьківських вимог; проблеми, пов'язані з неуспішністю дитини в школі; статеве виховання; відмінності й особливості обдарованих дітей, умови їхнього виховання; шляхи подолання конфліктів у сім'ї тощо.

Належне знання об'єктивних умов дає можливість продумано і цілеспрямовано розробляти стратегію педагогізації батьків.

Стратегія розробляється у вигляді програми, яка відображає специфіку даного виду діяльності соціального педагога, її зміст і форми реалізації.

Існують певні закономірності й принципи побудови таких програм. Але перш, ніж перейти до розгляду цього питання, необхідно визначитися з сучасними моделями взаємодії соціального педагога з батьками, які існують за кордоном.

Так, в рамках пізнавальної або фактично-інформаційної моделі клієнтам пропонується зважена і надійна інформація відносно змісту, засобів Ці прийомів сімейного виховання сучасних дітей, але відсутній компонент розвитку поведінкових навичок і звичок.

Заслуговує на увагу афективно-освітня модель, за якої крім знань, формуються переконання, оцінки, емоційне ставлення; з батьками проводиться робота, спрямована на формування в них почуття самоповаги, системи особистісних цінностей.

У поведінкових моделях багато уваги приділяється виробленню за допомогою спеціальних тренінгів, рольових ігор та інших активних методів навичок прийняття рішень, адекватної дії у складних ситуаціях, навичок розв'язання проблем спілкування батьків з дітьми тощо.

Кожна з окреслених моделей має свої переваги і недоліки, котрі виявляються залежно від умов застосування та характеру проблем, які вони покликані вирішувати. Але всі вони важливі й мають належний ефект за умов адекватного і комплексного застосування у соціальній роботі щодо допомоги сім'ї у вихованні дітей.

Наступним етапом у розробці програми є пошук та формулювання мети, яка, по-перше, є важливою для батьків, а по-друге, її самостійне досягнення становить для них як вихователів певні труднощі. Пошук такої мети — досить складне завдання, через те, що прагнення її здійснити має «надихнути» батьків на опанування відповідними знаннями, сприяти реалізації зусиль на її досягнення. Практика засвідчує, що батьки часто не замислюються над такими питаннями, тому за мету іноді обираються або конкретні риси дитини (самостійність, доброта, впевненість у собі, працьовитість), або досить загальні поняття (виховати гарну людину, особистість сучасного типу). Зрозуміло, що всі сім'ї не можуть мати одну й ту саму мету. Але, як свідчить досвід, часто різні, на перший погляд, за своїм змістом цілі, при бажанні можна поєднати за певними ї показниками. Наприклад, такі прагнення батьків як «виховати самостійність», «прищепити інтерес до навчання, до набуття знань», «виховати увагу і вдосконалити пам'ять» тощо відображають розумовий розвиток особистості, надають можливість внести у зміст програми відповідний узагальнений матеріал.

Моделюючи сукупність завдань, соціальні педагоги обов'язково мають враховувати основні вимоги до них. Такі завдання повинні бути:

• конкретизацією виховної мети;

• співзвучними з соціальними замовленнями, оформленими на рівні конкретної сім'ї;

• реальними, тобто, в першу чергу, посильними для соціального працівника.

Для прикладу можна назвати такі конкретні завдання:

- привласнення батьками позитивних цінностей сучасної сім'ї і реалізація їхніх замовлень стосовно соціального розвитку дітей;

- формування навичок самоаналізу, можливостей для реалізації індивідуальних прагнень;

• формування внутрішньої потреби в самоосвіті;

• формування вміння взаємодіяти з членами сімейного колективу.

Незалежно від того, яка сформульована мета, які визначені завдання, обов'язковими принципами побудови змісту програми вважаємо: акумуляційний, інноваційний, мобілізаційний. Зупинимось коротко на кожному з них для виявлення смислового значення.

Акумуляційний принцип передбачає внесення до змісту програми таких положень і такої інформації, які б належним чином акумулювали і адекватно відображали інтереси окремих груп батьків. Переважна більшість відомих програм, що застосовуються у роботі з батьками, не характеризувалися наявністю цього принципу, тому, що, як правило, виходять не з інтересів певних груп батьків, а із завдань виховання взагалі.

Інноваційний принцип передбачає висування в програмі новітніх ідей, підходів. Необхідність цього принципу зумовлена тим, що людині взагалі властиве бажання прочитати чи почути щось нове. Що ж до батьків, тої необхідність вирішувати виховні завдання, належним чином розв'язувати» внутрішньосімейні проблеми всіляко актуалізує цей принцип. Водночас* треба враховувати, що крім проголошення нових ідей, програма має розкривати їх смисл, спрямовувати на отримання позитивних результатів, під час реалізації.

Відомо, що ті чи інші положення і ідеї, навіть глибоко продумані та обґрунтовані, не можуть бути реалізовані зусиллями одного суб'єкта виховного процесу, їх здійснення можливе за умови, якщо до цього, докладуть зусиль усі члени родини. Таким чином, йдеться про те, щоб І закладені у змісті програми положення та ідеї, мобілізовували батьків (обов'язково у співробітництві з дітьми) на їх виконання, тобто викликали бажання впровадити набуті теоретичні знання у практику власної сім'ї, у процес виховання дітей. Досягнення цього стає можливим тоді, коли дорослі бачать у програмі відображення своїх інтересів, коли знайомлячись із запропонованим змістом, вони можуть отримати відповіді па запитання, що їх цікавлять і хвилюють, дізнатись, які наслідки будуть мати їхні сім'ї в цілому, вони самі та їхні діти у разі успішної реалізації закладених у програмі положень та позицій. У цьому полягає сутність мобілізаційного принципу.

До цього йшлося про закономірності та основні принципи побудови змісту програм. Водночас у стратегії важливе значення має і формальний бік справи, тобто сама форма викладення змісту. Насамперед це стосується мови; мається на увазі не українська чи російська мова, а мова, яка доступна для розуміння батьками різних груп, оскільки відомо, що сприйняття мови у різних верств населення різне. Це залежить від рівня освіти, культури, професії тощо. Але ці особливості в роботі з батьками, як засвідчує досвід, майже не враховуються. На практиці, як правило, готується єдиний (масовий) текст програми. На паш погляд, це прорахунок, тому що один і той самий зміст доцільно викладати залежно від особливостей конкретного батьківського контингенту. Такий підхід значно підвищить шанси на те, що запропонована для роботи програма, буде належним чином сприйнята тими, на кого вона розрахована.

І останнє, на що бажано звернути увагу при розробці і побудові програм. Відкоригована, з добре продуманим і аргументованим змістом, побудована з урахуванням усіх названих вище принципів, а також викладена з усіма вимогами щодо її форми, вона не може досягти поставленої мети, якщо не буде базуватися на відповідному менталітеті українського народу, враховувати традиції (історичні, національні, регіональні тощо). Адже менталітет, наприклад, населення західних областей відрізняється і має свої особливості порівняно з населенням Криму чи Донбасу. Не врахувати ці особливості - означає приректи стратегію педагогічної діяльності на поразку.

Важливою складовою технології в роботі педагога з батьками є тактика як сукупність засобів і методів досягнення ближніх, швидкодосяжних, а також віддалених у часі результатів. Від вибору тактичних прийомів, продуманості їх застосування багато в чому залежить реалізація стратегічної лінії.

Отже, цілком очевидно, що при створенні умов для належної організації роботи з батьками, слід дотримуватись певних вимог, спрямованих на застосування складових технології такої роботи, побудованої з урахуванням основних положень концепції особистісне орієнтованого виховання дітей у батьківській родині. Взаємодія здійснюється як педагогічне спілкування. Його результатом є духовне збагачення двох сторін: і соціального педагога, і батьків. Однак таке збагачення можливе лише за умов, коли педагог, займаючи позицію суб'єкту контакту, ставиться до батьків також як до суб'єктів. Тобто спілкування педагога з батьками набуває суб'єкт-суб'єктної характеристики. Що це означає в реальності?

По-перше, повага до особистості батьків, визнання їхньої суб'єктивної волі, права на незгоду і вибір поведінки і дій.

По-друге, інтерес до внутрішнього світу батьків і дітей, співпереживання їхнім проблемам.

По-третє, сприйняття індивідуальності кожного батька з усіма притаманними йому якостями.

Зворотний зв'язок народжується, перш за все, за наявності інтересу до партнера по спілкуванню. Якщо такий інтерес відсутній, якщо партнери цікаві тільки самим собі і використовують іншого для самовираження, виникає відчуження і спілкування відбувається «дотично». Адже не секрет, що бесіда педагога з батьками доволі часто перетворюється на монолог, на повчання і зауваження.

При організації спілкування з батьками слід враховувати той психологічний стан, в якому вони перебувають. Непоодинокими є випадки, коли одна з головних умов продуктивного спілкування полягає в переході батьків з одного психологічного стану до іншого. Тут варто пригадати слова І. Павлова, який писав з цього приводу: «Якщо я, наприклад, чимось зайнятий, мене спрямовує відомий подразнюючий процес, і якщо в цей час мені скажуть «зроби те й те», мені робиться неприємно. Адже це означає, що сильний подразнюючий процес, який мене цікавить, я повинен загальмувати і перейти потім до іншого» [90]. До того ж відомо, що негативна інформація, директивна вимога, якими педагог іноді просто «засиплює» батьків, породжують у них не бажання виправити ситуацію, а стійке невдоволення і супротив. Це зумовлює появу напруги і тоді спілкування може не відбуватися зовсім.

Ще один важливий момент в організації спілкування з батьками - це та дистанція, яку встановлює стосовно них педагог. Дистанція - це форма вияву ставлення. Вона буває різною. Чим більше соціальний працівник побоюється батьків і не вірить у власні сили, тим наполегливіше він збільшує дистанцію. А це, в свою чергу, ще більше послаблює його позицію.

Отже, щоб соціальний працівник і батьки розуміли один одного, прагнули досягнення істини і розробки на цій основі системи взаємодопомоги, педагог повинен вміти встановлювати з членами сімей певний тип взаємин, в основу якого мають бути покладені такі положення:

1. Виявлення позитивного ставлення до дитини (це важливо, адже предмет турбот у педагогів і батьків один - проблеми дитини).

2. Наступне положення може бути виражене словами «але мене турбує».

3. Виявлення і аналіз причин, які спричинили даний негативний прояв в особистості дитини (взаємна відкритість, довірливі стосунки).

4. Вибір. Найбільш ефективних засобів виховного впливу.

5. Вироблення єдиного стилю і тону, педагогічного такту.

Ці п'ять елементів взаємодії соціального педагога і батьків поступово змінюють тональність, роблять її більш продуктивною, поступово ведуть до гармонії у межах педагогічного трикутника «дитина-батьки-педагог».

Не заперечуючи того, що кожний педагог повинен мати індивідуальний стиль педагогічного спілкування, в якому виражається своєрідність його особистості, вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що такий підхід «не заперечує того, що ефективне педагогічне спілкування передбачає здатність до гнучкого переходу від одних способів спілкування до інших, більш адекватних ситуації» [53, 43]. Очевидно, найбільш продуктивним є «гармонійний або збалансований стиль спілкування, в якому яскрава вираженість певних якостей педагога поєднується із здатністю гнучко й адекватно реагувати на мінливі ситуації педагогічної взаємодії» [53, 43].

Роблячи попередні підсумки, засновані на аналіз літератури і проведених дослідженнях, можна зробити висновок, що, незважаючи на різницю в концептуальних підходах та оцінках, більшість фахівців схиляється до визнання, як найбільш ефективного, суб'єкт-суб'єктного стилю педагогічного спілкування, який характеризується: діалогічність, передбачає рівноправність психологічних позицій соціального працівника і батьків, взаємну активність, відкритість і конгруентність, готовність прийняти точку зору партнера, безумовне особистісне прийняття один одного, зацікавлене та доброзичливе ставлення. Це твердження певною мірою базується на результатах робіт, проведених С. Братченко, Г. Ковальовим, А. Орловим, А. Петровською, А. Співаковською, К. Роджерсом, С. Рябченко та ін., в яких стверджується, що діалог є найбільш адекватним суб'єкт-суб'єктному характеру людської природи і тому найприйнятнішим для організації продуктивних, особистісно розвиваючих контактів між людьми.

Відомо, що результативність будь-якої діяльності залежить від цілого комплексу об'єктивних і суб'єктивних обставин, умов, внутрішніх і зовнішніх факторів, які справляють вплив па її виконавця. У контексті проблеми, що розглядається, важливе місце посідає стиль ставлення педагога до батьків.

Огляд підходів до розкриття поняття «стиль спілкування» дозволяє зробити висновок, що категорія «стиль» застосовується для комплексної характеристики проявів індивідуальності в діяльності і спілкуванні. Стиль характеризує «знаряддя та засоби дій (включаючи й внутрішні); способи їх використання, тобто форми дій, норми, мотиви, ціннісні орієнтації, установки, цілі, принципи, методичні підходи до вибору засобів і способів спілкування; специфічні ознаки процесу і самого суб'єкта діяльності та спілкування». Стиль відображає «єдність, цілісність, структурний взаємозв'язок вказаної множини атрибутів спілкування індивіда і його відносну стабільність при зміні ситуацій». Отже, «стиль спілкування виступає інтегральною характеристикою спілкування індивіда, в якій у знятому вигляді проявляються морально-світоглядні установки, спрямованість особистості, особливості її Я-концепції, ціннісні орієнтації та комунікативні здібності, уміння та навички» [43, 117].

Результати аналізу психолого-педагогічної літератури засвідчують, що існує декілька підходів до визначення стилів діяльності та спілкування. Наприклад, відомий підхід, за якого розрізняють нормативно-описовий, ситуаційний та особистісний стилі, які є концептуально відмінними. За особистісного підходу основна увага зосереджується на описі та аналізі типологічно відмінних стилів спілкування, визначенні їх особисті них детермінант [111]. У рамках цього підходу стиль спілкування визначається як «індивідуально стабільна форма комунікативної поведінки людини, яка проявляється в будь-яких умовах взаємодії: у ділових і особистісних стосунках, стилі керівництва та виховних бесідах..., у способах прийняття та здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей, у методах розв'язання і попередження міжособистісних і ділових конфліктів» [7].

В. Куніцина виділяє зовнішні (експресивні) та інтенсивні характеристики стилю спілкування (емоційно-вольовий аспект, який визначається темпераментом й особистісними властивостями людини, арсеналом властивих їй вербальних і невербальних засобів), а також змістові характеристики. Останні, на її думку, «детермінуються такими факторами, як домінуюча мотивація особистості, спеціальні здібності до спів-переживання і розуміння інших людей, рівень власної гідності, спрямованість особистості» [64]. Не заперечуючи правомірності обраного авторкою підходу, вважаємо за необхідне зазначити, що вона обмежується тільки акцентуацією па важливості проблеми особистісної детермінації стилів спілкування, але не пропонує шляхів її розв'язання. Щодо засобів впливу на партнера, міри і характеру втручання в його діяльність, цілі, які при цьому переслідуються, В. Куніцина виділяє три стилі спілкування: альтруїстичний (мета - благо іншої людини, допомога в досягненні її мети, виховна спрямованість, обережність у виборі способу впливу); маніпуляторський (мета - досягнення власних цілей шляхом використання всіх можливих засобів, в т.ч. тиску і примусу); місіонерський (значна дистанція між партнерами, обережний вплив, частіше - невтручання у справи та судження партнера, ненав'язливі поради, вплив за допомогою особистого прикладу) [64]. На наш погляд, непотрібно відмітити ще професійний стиль спілкування, метою якого є спільне розв'язання проблем сім'ї. Підтвердженням цього є підхід до характеристики стилів взаємин, запропонований В. Мерліном. Провідною ідеєю тут виступають уявлення про індивідуальний стиль діяльності як «систему засобів і способів врівноваження індивідуальності суб'єкта з предметними, зовнішніми умовами діяльності» або систему «індивідуально своєрідних прийомів, що забезпечують успішне виконання людиною певної діяльності». Індивідуальний стиль діяльності (а отже, і спілкування) може бути ефективним і властивим тільки тим індивідам, які досягли певного рівня майстерності.

У роботах, присвячених особистісному підходу, який набув значної популярності в останні роки, можна виділити напрям, який розглядає психологічні, організаційні та результативні аспекти різних стилів керівництва. Перші спроби в цьому напрямі були зроблені в «школі групової динаміки» К. Левіна, який виокремлював такі основні стилі, як авторитарний, демократичний, ліберальний.

Ми у своїй роботі дотримуємось найбільш поширеного підходу у психолого-педагогічній науці щодо стилів спілкування і визначаємо їх як демократичний, авторитарний і ліберальний.

Повертаючись до взаємодії соціального працівника і батьків, зазначимо, що найбільш ефективним вважаємо демократичний стиль. Визначення «авторитарний» говорить саме за себе. Ліберальний стиль, як правило, демонструє повну безпорадність перед батьками, неспроможність надати допомогу, побоювання захищати ту чи іншу точку зору.

Більш обґрунтованою, на нашу думку, є точка зору, згідно з якою стиль спілкування і спільної діяльності зумовлюється індивідуальними властивостями особистості. При цьому він може бути як ефективним (тобто відповідати вимогам успішного виконання висунутих завдань), так і неефективним, неадекватним їм.

Звернення до цього питання і такий детальний його аналіз обумовлені тим, що особливості педагогічного стилю соціального педагога досить яскраво виявляються в процесі підготовки і прийняття педагогічних рішень, пов'язаних із змістом і процесом педагогізації батьків.

Спробуємо узагальнити рекомендації щодо спілкування соціального працівника з батьками.

1. Педагог повинен уміти ставати на позицію батьків, ні в якому разі не звинувачувати їх у негарній поведінці чи поганому навчанні дитини, не вимагати їх покращання (адже батьки часто не знають, як можна скоректувати, поліпшити ситуацію), а давати педагогічне обґрунтовані поради і рекомендації, причому давати їх так, щоб батьки сприймали їх і прагнули використати.

2. Необхідно уникати надто негативних оцінок дитини і її поведінки, тому що батьки часто сприймають подібну інформацію, як критику на свою адресу.

3. Треба вміти вислуховувати критичні зауваження батьків, правильно оцінювати її правомірність.

4. Уникати порівнянь конкретної дитини з іншими дітьми і конкретної сім'ї з іншими сім'ями.

5. Починати бесіду з висвітлення позитивних моментів, щоб таким способом вилинути на ставлення батьків до подальшого спілкування.

6. Не можна втручатися в сім'ю, з'являючись як суддя і оцінщик цього тонкого і складного соціально-психологічного феномена.

7. Турбота про розвиток дитини має виступати метою, мотивом і засобом спілкування педагога з батьками.