2.1. Спілкування в системі сімейного виховання

Спілкування - це об'єктивна необхідність існування суспільства і людини в ньому. Усе свідоме життя індивіда - від народження до глибокої старості - відбувається в атмосфері спілкування. Тільки у спілкуванні й через спілкування він проявляється як особистість, осягає сенс свого буття, свою самоцінність і значущість. Без спілкування неможливим було б саме виникнення людини не тільки в історичному розвитку живої природи, а й, як засвідчують сьогодні досить відомі приклади, вона не могла б сформуватися в онтогенезі.

Спілкування розглядається вченими як складний і багатогранний і процес, який може виступати водночас і процесом взаємодії індивідів, і інформаційним процесом, і проявом ставлення людей один до одного, і процесом їхнього взаємовпливу, і процесом співпереживання та взаємного і розуміння один одного.

На сьогодні в науці не існує єдиного підходу до визначення сутності цього феномену. Він розглядається як вид людської діяльності, її компонент, сторона, атрибут; складне явище комунікації, діяльності, відносин; персоніфікована форма суспільних відносин, їх особистісна форма; явище, тісно пов'язане з відносинами, яке розглядається в єдності з відображенням і зверненням; специфічна форма сумісної діяльності; специфічна форма міжособистісних взаємозв'язків тощо.

Така різноманітність у підходах до сутності спілкування зумовлює наявність різних трактовок самого поняття. Більшість учених розглядають спілкування як специфічний засіб взаємодії та взаємовпливу людей один на одного. За допомогою спілкування відбувається обмін інформацією, здійснюється процес взаємного двостороннього розвитку і формування світогляду та поглядів, почуттів і переконань, установок і поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто духовного й морального становлення особистості в цілому. Б. Ліхачов трактує спілкування як найважливіше середовище духовного, суспільного й особистісного прояву людини, засіб досягнення взаєморозуміння між людьми. Звідси соціально-психологічна сутність цього явища полягає в тому, що воно являє собою живий процес взаємодії людей, індивіда із самим собою та світом. Тобто, спілкування «забезпечує всю багатоманітність життєдіяльності, відносин, самопрояву та самоствердження індивідів за допомогою мови або сленгу, таких засобів передачі інформації, як міміка, постава, рухи тіла, жести, зображення, символи, звукові сигнали, умовні позначення» [72, 191].

Стверджуючи, що спілкування - це взаємодія людей, які вступають у нього як суб'єкти, Б. Ломов вирізняє у ньому три рівні: макрорівень (складна система взаємозв'язків індивіда з іншими конкретними індивідами й соціальними групами); мезарівень (окремі контакти, у які вступають люди). У даному випадку слід виокремлювати період спілкування, який має кілька основних фаз (початкова фаза, що потребує формування деяких «спільних координат» поведінки учасників спілкування; друга фаза, на якій складається спільна програма спілкування; наступна фаза полягає в узгодженні часових характеристик спілкування, психічних процесів і етапів, а також у формуванні «загального фону» знань, умінь і навичок). Третій рівень - мікрорівень - становить окремі нерозривно пов'язані акти спілкування, які виступають у ролі своєрідних елементарних його одиниць. Кожний із таких актів включає не лише дію одного з індивідів, а й пов'язану з ним співдію (або протидію) партнера [75, 271].

Спілкування виконує такі функції:

• комунікативну (забезпечення зв'язків між людьми);

• інформативну (сприяння духовному збагаченню людей певними знаннями, уміннями і навичками);

• психотерапевтичну (надання можливості одним, більш обдарованим і підготовленим індивідам, оздоровчо впливати на інших);

• педагогічну (формування свідомості, організацію діяльності);

• гедоністичну (введення людини у процес спілкування, у стан духовного задоволення, насолоди);

• морально-естетичну (заспокоєння тривожного почуття совісті, задоволення духу гуманними вчинками, переживання почуття прекрасного);

• релігійну (забезпечення колективну і міжособистісну взаємодію з Богом на основі необмеженої віри в безсмертя, надію на спасіння й потребу любові до ближнього) [72, 191].

Б. Ломов [74] виділяє два ряди функцій спілкування. Перший ряд включає в себе три класи функцій:

• інформативно-комунікативну;

• регулятивно-комунікативну;

• афективно-комунікативну.

Перший клас охоплює процеси, пов'язані з прийняттям і передачею інформації. Другий клас функцій стосується регуляції поведінки, а третій - емоційного впливу тих, хто спілкується, один на одного.

Другий ряд охоплює такі класи функцій, як:

• організації сумісної діяльності;

• пізнання людини людиною;

• формування й розвитку міжособистісних відносин.

Інші дослідники виділяють три базові функції спілкування: комунікативну, інтерактивну і перцептивну [1].

Розглядаючи функції людини як суб'єкта психічної діяльності, наявні на сьогодні класифікації функцій спілкування доповнюють креативною функцією (спрямована на перетворення поведінки людини у процесі спілкування).

Спілкування поділяють на зовнішнє, внутрішнє й духовне. Зовнішнє спілкування поділяється на міжособистісне, групове, колективне, масове. Це вільне або обумовлене «діловою необхідністю спілкування між двома або кількома індивідами, або групова взаємодія - спілкування за інтересами..., або колективне спілкування поєднаних спільною метою особистостей у процесі спільної ... діяльності» [72, 192]. У процесі зовнішнього спілкування між людьми досягається взаєморозуміння, співпереживання, виявляється протидія.

Внутрішнє - це взаємодія людини із самою собою, внутрішній діалог із другим «я», уявними образами інших людей, фантастичними істотами. Цей вид спілкування забезпечує процес «самовиховання, самовдосконалення, формування вільної моральної волі, внутрішньої людини, що самостійно зміцнює позиції свого духовного самостояння. ... Внутрішній монолог і діалог є формою здійснення моральної боротьби мотивів і вибору поведінки» [72, 192].

Духовне - взаємодія людини з живою та неживою природою, предметами, речами. Воно здійснюється на потребнісно-практичних і духовно-естетичних засадах.

З урахуванням розглянутих вище характеристик спілкування можна виокремити такі його види:

• групове предметне орієнтоване спілкування, яке обслуговує сумісну комунікативну діяльність: розв'язання конкретних проблем, що стоять перед колективом у сфері праці, навчання;

• соціальне орієнтоване спілкування, у ході якого реалізуються суспільні відносини й організовується соціальна взаємодія (лекція, доповідь, телевізійний виступ тощо);

• особистісно орієнтоване спілкування - спілкування однієї людини з іншою або з групою людей, спрямоване на сумісну діяльність; може співпадати з предметне орієнтованим спілкуванням [68].

Щодо рівня, спілкування можна поділити на маніпулятивне, конкуренцію, суперництво та співробітництво. Усі ці види і рівні спілкування присутні і в сім'ї.

З'ясувавши сутність спілкування, його види, функції, рівні, доходимо висновку, що спілкування - це складна сукупність явищ, яка складається з комунікацій і узгодження взаємодії людей.

Першими, хто звернувся до проблем внутрішньосімейної комунікації, були Д. Джексон, Дж. Викланд, Дж. Левингер.

В основу більшості робіт, присвячених розгляду питань, пов'язаних із сімейною комунікацією, покладено вчення про комунікаційний канал, яке досліджує процеси передачі інформації, розкриває найбільш загальні причини інформаційних перекручень, що веде до виникнення непорозуміння, розмежованості дорослих і дітей, їх відчуження, конфліктності взаємин.

До появи цього вчення, обмін інформацією, зокрема процес спілкування між членами сім'ї, розумівся дещо спрощено. Вважалося цілком очевидним, що старші та молодші звертаються один до одного, обмінюються думками тільки тоді, коли прагнуть цього; при цьому вони передають те, що бажають передати і не повідомляють того, чого не хочуть. Панувала також думка, що ті, кому щось повідомляється, адекватно це розуміють [140].

Вчення про комунікаційний канал довело, що процес спілкування значно складніший. У ньому наявна низка проміжних явищ, передаючих механізмів, які забезпечують процес обміну інформацією. Наприклад, що стосується міжособистісного спілкування, то воно відбувається за такою схемою: виникнення наміру вступати у спілкування (потреба, мотив), формулювання самого повідомлення, процеси вираження повідомлення в певному коді (мові), передача інформації у певній комунікативній ситуації, її сприймання та інтерпретація. Ці етапи процесу інформаційного спілкування забезпечуються складною сукупністю психічних механізмів, кожний з яких має свою ефективність і може «вийти з строю». Таке порушення веде до перекручення інформації, обмеження сфери її передачі і тим самим обумовлює неефективність роботи всіх наступних етапів (К. Уатславик).

Важливим з точки зору розуміння процесів, що відбуваються в сім'ї, є виявлення численних моментів, які можуть порушити спілкування, перекрутити його зміст. Сьогодні вже добре відомо, що процесу спілкування . між батьками і дітьми притаманні різні явища, які, на перший погляд, не дуже помітні, але вони погіршують процес комунікації, а отже, негативно впливають на взаєморозуміння між членами сімейного мікроколективу, порушують внутрішньосімейні стосунки.

Взаємна увага батьків і дітей, виражений інтерес до того, що кожний з них може повідомити іншому - важливий момент сімейного взаєморозуміння. Це було доведено дослідженнями Т. Гордона, який показав, що значна частина інформації, якою обмінюються члени сім'ї, досить часто залишається несприйнятою. Особливо це стосується інформації, яка надходить від молодших до старших. При цьому важливо відмітити, що сам факт несприйняття інформації нерідко не помічається тим, хто її передає. Найчастіше, як зазначає вчений, вважається, що все те, що хочуть сказати, повідомити, сприймається й адекватно розуміється. Роботи Т. Гордона стали вихідними для розробки низки тренувальних технологій (Д. Гар-ланд, М. Шолц, Ф. Веллс, Дж. Фигурел), спрямованих на формування «мистецтва уважного слухання», вдосконалення усвідомленості комунікаційної поведінки, розвиток у членів сім'ї здібності проявляти почуття в адекватній і зрозумілій для інших формі. Ці технології набули широкого розповсюдження у психотерапії.

Ще одним моментом, який потребує врахування у вибудові сімейного спілкування, є певна обмеженість цього процесу. На думку багатьох авторів, він охоплює період з моменту виникнення необхідності в передачі інформації до моменту її одержання та інтерпретації. Між тим, у сімейних стосунках, в т.ч. й у стосунках між батьками і дітьми, важливу роль відіграють ті чинники, завдяки яким інформація стає власне інформацією. Це може відбутися лише у складі певної системи. При цьому треба враховувати такий факт: те, що є інформацією в одній системі, не обов'язково набуває аналогічних властивостей в іншій. Так, якщо система ніяк не реагує на інформацію, не змінюється під її впливом, то для даної системи вона не може вважатися інформацією. Щодо сім'ї, то інформацією тут стає тільки те, що вносить будь-які зміни у її життєдіяльність.

Яскравим прикладом, підтверджуючим цю тезу, може бути обмін фразами двох жінок і чоловіка у п'єсі «Гра» видатного представника абсурдистського напряму в мистецтві С. Беккета:

Ж₁.: Та пора, вот она... сам поймешь, прочь уйди...

Ж₂.: Ха-ха-ха, просто тень, сомневаюсь, сомневаюсь...

М.: Смьісла нет, я-то знаю, тем не менее в душе...

Або інший приклад, наведений Е. Берном як неформальний ритуал американського вітання.

1. А: Добрий ранок!

В: Добрий ранок!

2. А: Як ся маєте?

В: Добре. А ви?

3. А: Все добре.

В: До зустрічі.

4. А: До побачення!

В: До побачення!

Очевидно, що цей обмін репліками не несе ніякої інформації, а отже, не може бути охарактеризований як повноцінне спілкування.

Повертаючись до розгляду проблем сучасної сім'ї, варто зауважити, що спілкування є основою успішної реалізації однієї з ЇЇ найважливіших функцій - задоволення потреби людини в сприйнятті, розумінні, підтримці, захищеності, емоційному комфорті. Взаєморозуміння в сім'ї завжди вважалося чинником її стабільності, тоді як його відсутність (що значною мірою зумовлюється недостатнім різнобічним міжособистісним спілкуванням) може стати одним із головних факторів неуспішності шлюбу. Крім того, дефіцит комунікативних зв'язків між подружжям негативно відбивається на дітях.

Що ж мається на увазі, коли говорять про необхідність належного, збагаченого відповідною інформацією, спілкування? Чим воно визначається? Звернення до робіт, автори яких займаються дослідженням означених проблем, дозволило виокремити умови, дотримання яких сприяє становленню і розвитку успішного внутрішньосімейного спілкування, а також чинників, що негативно впливають на цей процес. До перших із них відносяться такі, як:

1. Відвертість, тобто відсутність у подружжя таємниць одне від одного.

2. Підтвердження самооцінок одне одного в процесі спілкування, що сприяє утвердженню позитивного уявлення про себе в кожного з партнерів.

3. Активний трансактний обмін, тобто постійне інтенсивне обговорення одне з одним своїх думок, вражень, відчуттів.

4.Ситуативна адекватність, що зумовлює форми спілкування подружжя залежно від конкретної ситуації [145, 22].

З-поміж причин порушення комунікації у сім'ї називають:

а) перевантаженість спілкування вторинними функціями (посилена перевірка відповідності уявлень кожного з партнерів про себе, одне про одного, про свої взаємини);

б) порушення уявлень про партнера по спілкуванню [139].

Отже, ефективне спілкування базується на таких умовах, як щирість, відвертість, єдність поглядів; почуття симпатії, поваги; взаємопідтримка; знання особистості партнера.

Виходячи з цього, при аналізі спілкування, що відбувається в тій чи іншій сім'ї, важливо виявити стан, в якому перебуває дана сім'я, а також стани, в які вона може перейти, і які є більш бажаними з точки зору здійснення сімейного виховання. Потім встановлюється, чи є така інформація, котра потрапивши до сім'ї у системі міжособистісного спілкування, може перевести сім'ю з одного стану до іншого. Наприклад, при аналізі конфлікту між батьками і дітьми, який виник під впливом якихось внутрішньосімейних процесів, необхідно виявити наявність яких саме процесів (тобто, поява якої інформації) могло б зупинити, попередити розвиток негативних внутрішньосімейних факторів, що стали джерелом конфлікту.

Для ефективного і повноцінного спілкування з дитиною треба розвивати особливу, специфічну техніку контакту, яка являє собою сукупність прийомів на різні випадки. Батьки можуть висувати у вихованні будь-яку мету, прагнути так чи інакше вплинути на дитину, але всі їхні намагання будуть марними, якщо вони не вміють спілкуватися з нею. Головне тут полягає у тому, щоб будувати спілкування не на основі дитячої мови (яка така сама як і у дорослих), а виходячи з душі дитини, її світорозуміння, емоційності, дитячого досвіду та інтересів. Саме це уміння і є «технікою спілкування».

Дійове внутрішньосімейне спілкування вимагає від кожного члена сім'ї хорошого знання один одного, адже перекручення або невірні уявлення, наприклад, про дитину можуть стати серйозною перешкодою у спілкуванні (про це вже йшлося при розгляді типових порушень процесу сімейного виховання). Зрозуміло, що технологія спілкування не може бути завжди однаковою. Навіть у схожих ситуаціях вона буде варіюватися, тому що і діти, і дорослі в кожній сім'ї різні. Але вона має бути вироблена. Інакше відбуватиметься діалог для глухих.

У батьків (і це сьогодні є загальновизнаним) існує певна межа в спілкуванні, тобто якась кількість часу, яку вони можуть ефективно проводити з дитиною. Відомо, що в різні вікові періоди розвитку дитини вага батьківської уваги не є постійною. Дослідники, які звертаються до розгляду цих питань, виділяють певні її «піки». Перший такий «пік» — «пік захоплення» — припадає на перші роки життя дитини. У подальшому, мірою дорослішання дітей, прояву їхньої самостійності, час, що приділяється батьками на спілкування з ними, поступово скорочується.

Треба відзначити, що кількість часу, який приділяється батьками на спілкування з дітьми, варіюється також залежно від того, скільки дітей у сім'ї, який тип сім'ї (проста чи складна, благополучна чи педагогічно слабка, міська чи сільська) тощо. Існують сім'ї, в яких вільного часу на «чисте» виховання дітей майже не залишається. Та справа не тільки в кількості, але й у якості. Якщо дорослі відчувають внутрішню перенапругу, нездатність спокійно вислухати дитячу інформацію, належним чином прореагувати на неї, то краще зовсім утриматися від будь-яких висловлювань. Однак треба обов'язково показати дитині, що її «чують» і в спокійній, доброзичливій, м'якій, але не допускаючій заперечень формі, пояснити, що на цю тему розмова відбудеться трохи пізніше.

Неувага до дітей або її недостатність означає втрату цього найважливішого виховного фактора - спілкування. У таких випадках послаблюється емоційна близькість дорослих і дітей, зменшуються можливості проникнення у внутрішній світ дитини, може перекручуватися розуміння її потреб та інтересів.

Нерозумно поводяться батьки, коли посилаючись на зайнятість, втому після роботи тощо, відгороджуються від дітей, намагаються відкупитися від них грошима, коштовними речами; замість того, щоб порозмовляти з дитиною, включають телевізор. Дослідження цього аспекту сімейного буття засвідчують, що в певних межах спілкування батьків і дітей має традиційний характер. У першу чергу, це допомога дітям у навчанні, контроль за цим видом їхньої діяльності, а також за поведінкою у вільний час. За даними фахівців, дітям зазвичай допомагають у підготовці домашніх завдань 29,0% матерів і 32,0% батьків. Не допомагають, але постійно контролюють цей процес 49,0% матерів і 36,0% батьків. Для значної кількості сімей характерним є серйозний контроль за дозвіллям дитини: майже 54,0% матерів і 37,3% батьків знають, де і з ким дитина проводить вільний час [97].

Значний виховний вплив на дітей, на їхні відносини з батьками має і характер спілкування самих батьків між собою. Тому важливо, щоб дорослі постійно коректували свої взаємини і попереджали можливий негативний вибух. Чим кращі стосунки між подружжям, тим легше їм виховувати , дітей, налагоджувати постійний психологічний контакт з ними.

Розвиток дитини в сім'ї, де батьки є носіями негативних явищ, набуває складного, суперечливого характеру. Ситуація ускладнюється ще й тим, що саме в сім'ї у силу її інтимного уособленого характеру знімається та маска, в якій нерідко з'являються на людях. Часто дорослі не замислюються над тим, про що можна говорити при дитині, а про що - ні.

Непоодинокими є випадки, коли батьки вважають, що тільки вони втомлюються від дітей; їм не спадає на думку, що вони також можуть набридати молодшим, вимотувати їх надмірною увагою, запитаннями, повчаннями. Це призводить до того, що значна кількість дітей формує в собі (іноді неусвідомо) постійний комплекс страху, скутості стосовно своїх батьків, що виявляється в намаганні приховати від них якнайбільше інформації, а якщо щось і розповідати, то обережно, навіть з певною долею брехні.

Цей комплекс виявляється також і в тому, що дитина починає замикатися в собі, відсторонюватися від батьків, намагаючись не ділитися з ними своїми переживаннями, приховувати думки, інтереси. Але такий стан не є характерним природі дитині, хоча й є діти з уродженими генетичне тяжкими характерами. Найчастіше причиною цього стає втома, яка накопичилася в них від спілкування з батьками, від постійного втручання і повчань дорослих, їхньої грубої реакції, небажання зрозуміти мотиви дитячої поведінки і намагання йти найлегшим, або болючим для дитини шляхом.

Один із аспектів ефективного спілкування батьків і дітей полягає в тому, що дорослі на всіх його етапах мають культивувати у собі згадки про самих себе в дитинстві. Причому згадувати важкі, проблемні ситуації у своїх стосунках зі старшими, ситуації незгоди, суперечок, конфліктів, приховувань чогось. Це допоможе їм зрозуміти, що мотиви, якими керується дитина, і які можуть бути з її погляду виправданими або незлісними, минучими.

Розглядаючи проблему внутрішньосімейного спілкування як важливого складника технології виховання дітей, варто навести поради доктора Джиннота, автора книжки «Між батьками і дітьми».

«Розмовляючи з дитиною, уникайте суджень про її здібності та характер. Звільніться від таких слів як нікчемний, невмілий, поганий і навіть таких як гарний, добрий, чудовий, тому що всі вони не допомагають, а заважають дитині на її шляху. Замість цього використовуйте слова, які описують позиції, повідомляють про те, що ви відчуваєте і бачите.

Нещодавно маленька дівчинка принесла мені свій малюнок і запитала: «Це гарно?» Я подивився на малюнок і відповів: «Я бачу фіолетовий будинок, червоне сонце, смугасте небо і багато квітів. У мене відчуття, що я за містом». Вона посміхнулася і відповіла: «Піду намалюю ще!»

А якщо, скажімо, я б відповів:

- Чудово, ти великий художник! Можна гарантувати, що це був би останній малюнок, який би вона зробила цього дня. Чого ще можна прагнути після слів прекрасний і великий?»

Одним з найбільш ефективних прийомів сімейного виховання є опора на позитивне в людині. Якою б поганою не уявлялася дитина, в ній присутні певні позитивні зернини (гарні риси характеру, корисні інтереси і захоплення тощо). Ось ці позитивні складники особистості й можуть бути використані як «ключик» до дитячої душі. На основі вказаного прийому розроблена технологія контактної взаємодії Л. Філонова.

Отже, щоб діти і батьки розуміли один одного, прагнули до встановлення істини і розробки на цій основі системи взаємодопомоги, дорослі повинні вміти встановлювати певний тип взаємин, який базується на своєрідних кодах спілкування, до основних з яких відносимо:

• вміння ввійти в контакт, зосередити на собі увагу дитини;

• взаємна повага;

• розуміння повинно завершуватися «розвиваючою» порадою батьків і готовністю дитини діяти самостійно;

• дотримання «відкритості» спілкування;

• взаємна вдячність за спілкування;

• уміння говорити і слухати один одного;

- уміння відображати думки і почуття того, з ким спілкуєшся.

Головне у спілкуванні - зробити мету виховання непомітною.