Християнська церква в Київській Русі.

Християнство поширювалося в Україні ще задовго перед Володимиром Великим. Вже близько 860 (862) р. мали немовби охреститися князі Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царгород. Українське населення не противилося християнській вірі: «коли хто хотів хреститися, не боронили йому, а тільки глузували». Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св. Іллі, й частина княжої дружини була християнська. Ігорева жінка Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. «Моя дружина буде сміятися з цього», – відповідав молодий князь.

Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство у 988 р., але й старався зробити його вірою цілої держави.

Барон Розен у книзі «Император Василий Болгаробойца» (СПб., 1883) навів цікавий літопис православного грека Ях’ї, де йдеться про те, що Вард Фока збунтувався проти візантійського імператора, і Василь попросив допомоги у князя Володимира, який її й надав. За це імператор Василь обіцяв видати за київського князя свою сестру Анну, але за умови, що Володимир прийме християнство. Володимир охрестився 987 р. у присутності імператорських послів – свідків виконання договору. Була виконана з боку Володимира й угода про надання військової допомоги; бунт було припинено. Однак Василь відмовився видати Анну за князя, тому Володимир діяв рішуче: узяв Корсунь (Херсонес). Після облоги Херсонеса, одруження на сестрі імператора Василя ІІ – Анні – оголосив державною релігією християнство. Сам охрестився (при хрещенні отримав ім’я Василь).

З 988 р. очолював Київську єпископство⁸ (єпархію) грек з Херсонесу Анастас. Київська Русь була залежною в релігійному плані від Константинополя, патріарх призначав єпископа, а пізніше митрополита. 1039 р. Руську церкву визнав самостійною Вселенський (константинопольський) патріарх. У Києві організовано митрополію, яку очолив грек Феофілакт (Феопемт ?). Резиденцією митрополита став Софійський собор. На Русі існували єпархії з центрами у Чернігові, Переяславі, Білгороді, Полоцьку, Володимирі, Юр’єві. У 1043 р. тривала війна з Візантією, тому з Києва виїхав митрополит грек Феопемт. У 1051 р. собор руських єпископів обрав київським митрополитом першого русича – Іларіона (1051 – 1054 рр.), який виступав за незалежну від Константинополя церкву.

Християнство відкрило перед київським князем можливості для встановлення рівноправних зв’язків з європейськими країнами.

Християнство деякі історики характеризують як добро та зло, прогрес та регрес для Русі.

Історичне значення прийняття християнства для розвитку Київської Русі:

– сприяло остаточному розпаду родових відносин у східних слов’ян, а саме – зміцнення влади київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій, а відповідно, й започаткувало формування етносу;

– спричинило поступові докорінні зміни у світосприйнятті та світорозумінні східних слов’ян (розуміння добра й зла, милосердя й жорстокості, справедливості й беззаконня, християнські цінності, 10 заповідей);

– стало підґрунтям для створення міцної централізованої держави; започаткувало формування якісно нових фундаментальних пластів в культурі на яких розвивалася писемність, освіта, література, мистецтво;

– сприяло зміцненню міжнародного авторитету Русі та відливанні воєнних походів як головного способу здійснення зовнішньополітичних намірів;

– створюється церковна організація, якій судилося бути учасником важливих державних подій.

Негативними наслідками були:

– впровадження релігії за допомогою насильства. За наказом князя всі без винятку мусили хреститися: «як хто завтра не явиться на ріці, багатий чи вбогий, бідний чи робітник, буде мені ворогом». У дальших околицях поширили княжу віру з іще більшою рішучістю: «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем», – таку приповідку склали про Володимирових воєвод.

– злам добросусідських відносин з язичницькими державами (Скандинавія);

– знищення представниками християнської релігії величезного культурного пласту язичницької Русі й безапеляційне оголошення поганської епохи Русі – «чорною сторінкою» слов’янської історії.

– прийняття християнства східного зразка (православ’я), обумовило майбутнє протистояння та конфлікти з представниками католицької Європи;