Історія повсякденного життя князів

Особливою відзнакою князів було отримання двох імен, світського (мирського, княжого) та християнського (сакрального). Як правило, у житті князі були відомі під першим іменем, а друге згадувалося рідко, в особливих випадках. Так, мирськими іменами були Володар, Володимир, Всеволод, Вячеслав, Ігор, Мстислав, Олег, Ростислав, Святослав, Святополк, Ярополк, Ярослав тощо. Ось наприклад подвійні імена: Володимир Великий (Василій), Ярослав Мудрий (Георгій), Святополк Ізяславович (Михайло), Борис (Роман), Гліб (Давід), Володимир Мономах (Василій). Та сама ситуація мала місце з княгинями – Рогнеда, Звеніслава, Переслава та ін. Так, Ольга звалася Оленою (Єленою).⁴

Народження в князівському побуті було великим родинним святом. Нерідко князь давав обітницю при народженні дитини, побудувати церков на тому місті, де народився син (князівни супроводжували часто князя), або навіть віддати те місто, в якому він народився. До речі чи не звідси витоки міста Львова, яке у 1256 рр. заснував Данило Галицький на честь свого сина Льва Даниловича. Після народження дитину хрестили, при чому хрещеними батьками («восприіемниками») були родичі, й дитину віддавали на доглядання та виховання батькам бояр, що були наближені до князя – їх називали кормильцями чи дядьками. Це пояснюється тим, що князі одружувалися в ранньому віці й життєвого досвіду в них було мало, й життя в них було тривожним, тому дітям біля них було небезпечно.⁵ На третьому чи четвертому році над сином князя проводився ритуал «постригу» чи «саджання на коня» (приносили дитину у храм, де місцевий єпископ обрізав княжичу волоси й потім садовили на коня) – це було посвячення у майбутній князівський сан. Ці ритуальні дії (народження, хрещення, постриг, садження на коня) були родинними святами й супроводжувалися зборами рідних та святковими трапезами («пир»).

Після цього княжича починали вчити грамоті та вправам військовим. У 14 – 15 років хлопець вже сидів за столом князівським, а в 17 – 20 брав участь у справах державних. Проте, в військових походах брали участь вже з 8 – 10 років, звичайно під охороною своєї рідні та військової та служилої знаті.⁶ Ведучи таке активне життя, князівські діти одружувалися між 14 – 17 роками. Відомі згадки й про шлюб в десятирічному віці: так, Святослав Ігоревич десяти років одружився на донці Рюрика Ростиславовича у 1181 р. Доньки князя виходили заміж ще раніше, навіть у 8-ми річному віці. Вибір чоловіка (чи дружини) залежав від батька. На вибір не впливав ні національний, ні релігійний фактор. Князівські сини одружувалися й на доньках половецьких ханів, кавказьких господарів, руських князів, царів грецьких, та монархів європейських.

Коли батько нареченої дізнавався про наближення сватів нареченого, він відсилав для привітання почесну зустріч з представників власної дружини. Батько нареченої обдаровував сватів та «поезжан» нареченого, а батько нареченого обдаровував сватів та «поезжан» нареченої. За наречену, її батько давав придане в залежності від свого статку.

Стан княгині був почесним та частково незалежним від чоловіка. Княгині володіли незалежними фінансовими засобами, уділами з містами та селами, якими розпоряджалися власною волею. Княгині нерідко були посередниками в судібних чварах, примиряли протиборчі сторони, були радницями своїх чоловіків-князів, знали таємниці державної політики, до них перед смертю зверталися з проханнями та заповітом князі. Подорожі княгинь до Царграду чи Ієрусаліму були звичним явищем, як і участь у благодійності чи освітянській роботі.

Багато свого часу князі присвячували церковним справам. Деякі прагнули не пропускати жодної церковної служби, нерідко вдови князівські постригалися після смерті чоловіка у монастир. Ховали князів, як правило на другий день після смерті: на могилі ставили «боженки» (часовні). Якщо князь помер далеко від батьківського дома, його тіло привозили й ховали біля рідних. Після поховального ритуалу усі близькі носили скорбний (чорний) одяг.

Князь мав власну дружину (регулярне військо), яку утримував за власний рахунок. Збройні сили складалися з трьох основних частин:

1) великокнязівська дружина та дружини місцевих князів.

2) народне ополчення (вої). До воїв належало більшість населення, переважно смерди, які йшли за призначенням віча або добровільно з власною зброєю, на власних конях чи пішки.

3) наймані загони з варягів, угрів та ін.

Дружина була ядром війська, на неї спирався князь. Дружина поділялася на старшу («нарочита дружина», «старші мужі», «лучьшие мужи»), з яких вийшли високопосадовці – бояри, та молодшу дружину, яких називали гридь (з сканд. мови «молода людина», звідси у слов’ян слово гридниця – зала, де бенкетувала чи жила гридь), згодом цей термін був замінен на слов’янський отроки. Перші князі (від Олега до Володимира Великого) годували, одягали та озброювали князівським коштом дружинників. Навіть Ярослав Мудрий, до здобуття київського престолу, коли княжив у Новгороді, ⅓ здобичі чи данини щорічно залишав на утримання своїх воїнів.

Дружинники рекрутувалися з дітей боярських, і дітей дружинників. Навчання військової справи починалося років з 10 і кожен дружинник проходив послідовно ступені від зброєносця («детских») до лицаря («отрока»). Якщо отрок до 45 років не зміг стати боярином або за станом здоров’я не міг продовжувати нести ратну службу, він міг перейти в наступну верству – княжі дворяни, тобто на службу у систему князівської адміністрації.

Верства бояр була привілейованою кастою, але не замкнутою, до неї міг перейти смерд за свої заслуги. Бояри (з тюркської «благородний, знатний»), це особи з яких почала формуватися військова аристократія. Нащадків бояр шанували не стільки за особисті заслуги, скільки за «благородство крові» – нібито успадкованих від предків якостей, котрі роблять людину визначною: звитяга, вправність у бою, фізична сила, схильність до героїчної поведінки. Пієтет перед «благородством крові» підсилювало й те, що до боярської верхівки стала вливатися родоплемінна знать. Бояри отримували від князя за службу «кормління», тобто право залишати за собою податки з населення, що мешкало на відповідній території. Основними джерелами збагачення боярства була служба князю, частина податків і мито, які вони отримували з своїх ленів (феодів), участь у торгівлі і утримання власного ремісничого виробництва орієнтованого на ринок.

Бояри були радниками князя, а Боярська рада була одним з елементів управління державою, проте вона не мала чітко окресленого складу та компетенції. У разі відсутності, або смерті князя виконувала його функції, вирішувала питання обрання нового князя.

З бояр князь призначав на наступні посади:

– тисяцький – заступав князя в управлінні, мав провід над військом, народним рушенням, дружиною. Кожен князь мав свого тисяцького. Згодом провідне місце серед урядовців займав двірський – управитель княжого двору, заступник князя в адміністрації, війську, суді.

– посадники – управляли окремими волостями, які від імені свого князя-сюзерена виконували всі військові, адміністративні та судові функції. Посадники мали власні канцелярії. «Печатник» – канцлер, що вів княжу канцелярію, виконував складні дипломатичні доручення.

– соцькі та десяцькі – управителі територій, з яких виставляли в земське ополчення відповідну кількістью воїнів. Підпорядковувалися посадникам.

У князівській адміністрації працювали наступні урядовці: «стольник», «покладник», «ключник», що пильнували княже майно та виконували різні доручення. Були ще: биричі – збирачі податків, дітські – особисті охоронці, городники – будівничі оборонних укріплень, мостники – збирачі плати за проїзд мостів, осьменик – відповідав за збір торговельних мит і порядок на міському торзі.

Тіуни – управителі княжого майна в палацевому господарстві князя (тіуни волочські, огнищні, сільські, ратайні) за своїм соціальним станом прирівнювалися до невільників. Це було своєрідним анахронізмом. Певно на раньому етапі (у ІХ – Х ст.) князівські дворяни ставалися з числа рабів. Вогнищанин – відповідав за майно князя.

Княжі і городові тіуни мали у своєму розпоряджені ще кілька категорій дрібнійших службовців:

– «вірники» – збирали судові штрафи («віри»), отримуючи за свою службу 7 відер солоду на тиждень, 1 вівцю або полоть м’яса, а по середах і п’ятницях сири, пшоно і хліба по потребі разом з своїми помічниками, по 2 курки в день і корм для коней;

– «ємці» (від ємати – збирати) арештовували злочинців і наглядали за ними у в’язниці;

– «ябетники» – слідкували за порядком і доносили про порушення начальникам;

– «милостники» найнища категорія двірцевих службовців – керували господарством князівським.

Цінність дружинника та боярина демонструвала «Руська Правда». Згідно з Правдою Ярославичів життя «княжого мужа» (боярина чи дружинника), коштувало вдвічі дорожче ніж життя простої людини. Натомість «честь» боярина цінувалася дорожче «честі» дружинника. Наприклад, за гвалтування боярської дочки належало сплатити 5 гривен золотом, за гвалтування дочки дружинника – 1 гривну, гвалтування дочки простої людини – 5 гривен срібла.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать – великі купці («гості»). До менш впливових і бідних – «молодших людей» – належали дрібні торговці, крамарі, висококваліфіковані ремісники.