Характерні риси розвитку Київської русі: і перод існування Русі
період становлення східнослов’янської держави з центром у Києві. Швидке територіальне зростання Київської Русі й поступова консолідація держави. Охоплює 830-ті – 945 рр., а саме князювання Аскольда і Діра (830-ті – 882 рр.); Олега (882 – 912 рр.); Ігоря (912 – 945 рр.).
У цей період актуальними були два завдання:
– здобути владу над різними східнослов’янськими та фінськими племенами взовж торгових маршрутів, що їх хотіли контролювати варяги, тобто замість колишньої федерації племен прагнув створити централізовану державу;
– нав’язати доброзичливі стосунки з кочовиками та корисні військові й торгові взаємини з двома наймогутнішими державами регіону – Візантією та Хозарією.
ДІР та АСКОЛЬД: 830-ті – 882 рр. Підняли Русь на один щабель з Візантією. Зробили спробу запровадження християнства (Аскольдове хрещення). Вчинили походи проти Візантії у 860 р., 863 р., 866 р., 874 р. – тоді ж уклали договори з імперією на вигідних для русичів умовах. У 860-ті рр. Аскольд прийняв християнство від патріарха Фотія. У «Повісті» розповідається, що у 862 р. племена Славії (Новгород) запросили до себе урядувати трьох братів варягів: Рюрика, Синуса, Трувера*. Князь Рюрик помер 879 р. залишивши малолітнього Ігоря, з регентом Олегом («хельга» – віщий). 882 р. Олег захопив Київ, вбивши Аскольда.**
Олег 882 – 912 рр. вчинив наступні дії:
– об’єднав Північну Русь (Ладога) з Південною (Києв), що утворило загальноруську державність (882 р.);
– розширював кордони держави за рахунок сусідніх племен: 883 р. підкорив племена древлян, 884 р. підкорив сіверян, 885 р. – покорив радимичів, у 885 р. спробував підкорити уличів та тиверців, але вони не визнали владу князя над ними. Князь Олег контролював з Києва більшість східнослов’янських племен від чорноморського узбережжя та дельти Дунаю на півдні й до Фінської затоки і верхів’я Волги на півночі;
– сприяв перетворенню Русі на централізовану державу: князь встановив опорні пункти центральної влади (міста) у племінних князівствах, призначив приблизний порядок стягнення данини;
– проводив агресивну зовнішньополітичну діяльність: поява Русі та швидке розширення території держави призвели до конфлікту з Хозарією та Візантією. Хозари були невдоволені втратою своїх васалів (сіверян, радимичів), а Візантія непокоїлася появою нового конкуренту. 907 р. та 911 р. князь Олег провів похід на Царград (Константинополь), а в 912 р. провів похід проти арабського халіфату (на Волгу та Каспій) де русичі пограбували Ширванд, Азербайджан, Гілян, Табаристан.
Ігор 912 – 945 рр. прагнув утримати підвладні землі та розширити по можливості кордони держави, укріпити позиції Русі на торгових шляхах. Зробив:
– продовжував справу Олега з консолідації слов’янських племен та посилення князівської влади: 913 – 914 рр. війни з древлянами придушує сепаратизм.
– зовнішня політика була активно-загарбницькою: з 920 р. втягується у постійні прикордонні конфлікти з печенігами, 941 р. та 944 р. провів походи проти Візантійської імперії, 944 р. похід на Закавказзя, де захопив фортецю Дербент на березі Каспійського моря, та місто Берда на річці Кура, фортецю Ширван.
– внутрішні проблеми держави були другорядними, реформи не проводив. Полюддя робилося у вигляді кругового об’їзду в листопаді – квітні; а в травні – жовтні проводилися військові дії. Полюддя збиралося грошима – на утримання князя та його дружини, і натурою – (хутром, воском, медом) з кожної садиби. На практиці цей процес мало чим відрізнявся від організованого грабунку.
В цілому Русь у період становлення мала такі характерні риси:
1. Київська Русь утворившись наприкінці ІХ ст. включила до свого вкладу більшість слов’янських племен перетворившись на «клаптикову імперію». Збільшення території держави силою мало зворотній бік – слабка консолідованість території, відсутність національної єдності підданих князів.
Тип ранньої руської державності можна визначити як патримонія, тобто устрій, за якого влада в державі належить представникам одного; право на владу мав кожний член правлячого роду, а після смерті чергового правителя територія розподілялася між його синами, як співучасниками володарювання. Цю стадію розвитку держави називають «тіло братів» – corpus fratrum. Приклад, правили сумісно брати конунги Рюрик, Синеус та Трувор, а після смерті залишився лише Ігор Рюрикович, який і продовжив правлячу династію.
2. Внутрішня політика була пасивною, й скоріше була епізодичним реагуванням князів на державні проблеми аніж системним управлінням та реформуванням влади й економіки земель. Було регламентовано данину, створено, хоч і примітивний, державний апарат із князівських дружинників, ієрархія влади заснована на родоплеменній системі влади, впроваджено усне звичаєве право («Закон Руський»);
3. Зовнішня політика (переважно військові засоби, а не дипломатичні) була домінуючою у діяльності князів. Саме війни з сусідами надавали династії Рюриковичів нових земель, багатств, ринки збуту. Виборюючи своє місце в Європі, орієнтувалися переважно на Візантію.
4. Київська Русь за формою державного правління була монархією. Носієм державної влади в державі був князь. Форма державного устрою – конфедерація племен, на Русі зберігалися в цей час родоплеменні зв’язки. Влада децентралізована – існував примітивний апарат управління, судочинства і збирання данини, який сформувався на основі княжої дружини, що виконувала роль не тільки війська, а й радників князя. Київська Русь – є ранньофеодальною держава. Ранньофеодальний характер держави виявлявся в тому, що власність на землю продовжувала залишатися колективною. Земля належала панівній групі загалом – князеві, дружині, боярам, громаді, причому земля в цей період не знаходилася у приватній власності.
5. в 882 – 945 рр. – формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю. Все населення Русі поділяється на знать (князі, «лучші мужі», дружинники) та чернь – смердів-селян, членів сільської громади або міщан.
ІІ період – піднесення та розквіту Русі (945 – 1054 рр.):
це правління Ольги (945 – 964 рр.); Святослав (964 – 972 рр.); Володимир Великий (980 – 1015 рр.); Ярослав Мудрий (1019 – 1064 рр.)
Ольга правила у 945 – 964 рр.:
– внутрішньополітичні заходи княгині сприяли об’єднанню колишніх окремих племінних володінь в єдиний державний організм: Провела реформи держави: Податкова – зробила регламентацію повинностей залежного населення і визначила чіткий розмір данини. Встановила стоянки і погости (місце збору данини), де урядовці виконували князівські розпорядження, чинили суд. Судова – створила устави та уроки, якими керувалися при збиранні данини, виконуючи судові функції. Адміністративна – княгиня переглянула політику відносин Києва з підвладними територіями, виключивши з неї грубе насильство. Закріпила союз Києва з древлянами шлюбом Святослава з дочкою Мала, чим позбулася внутрішньодержавного протистояння.
– у зовнішній політиці княгині Ольги переважали мирні, дипломатичні методи над військовими засобами: 946, 957 рр. нанесла візити у Константинополь, намагалася налагодити зв’язки, поновити старі договори (про сплату Візантією данини Києву, привілеї руським купцям).
– сприяла зміцненню міжнародного авторитету Русі: прийняття християнства надало можливість налагодити контакти з Візантією та зав’язати нові дипломатичні стосунки з Священою Римською імперією Оттона І.
Святослав правив у 964 – 972 рр.
– віддавав перевагу у вирішення державних проблем військовим діям, проводив активну агресивну зовнішню плітику задля розширення своїх володінь: у 964 р. підкорив в’ятичів, у 965 р. захопив місто Ітіль, знищивши Хазарський каганат. На зворотньому шляху підкорив племена ясів (предки осетин) і касогів (предки адигейців та черкесів). Підкорив Волзьку Болгарію, приєднав Тмутаракань на Таманському півострові, та північно-східний Крим (Керченський півострів). У 968 р. Святослав на чолі 60-ти тисячного війська зробив перший похід на Болгарію. Захопив 80 міст вздовж Дунаю, планував перенести столицю в Переяславець-на-Дунаї (тепер місто Мала Преслава). 969 – 971 рр. другий похід (болгарський, дунайський). Вдруге підкоривши міста, Святослав повів війська на Константинополь, союзниками русичів були угорці та печеніги. Проте битва під Андріанополем не виявила переможців. Навесні 971 р. візантійці обложивши м. Доростоль (зараз м. Сілістра в Болгарії), де загинуло 16 тис. воїнів, змусили Святослава укласти угоду, згідно якої Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї, імператор зобов’язувався пропустити русичів додому, відновлювалися дипломатичні стосунки між країнами.
– прияв зміцненню князівської влади: для зміцнення влади реформував систему державного управління за федеративним принципом. У 969 р. Святослав провів адміністративну реформу поділивши владу між синами: Ярополка посадив намісником у Києві, Олега у Овручі (Вручом – стольний град древлян), Володимира, позашлюбного сина – в Новгород. Цей попередній поділ Русі передбачав створення Дунайсько-Дніпровської держави, столицею якої мав бути Переяславець-на-Дунаї.
– був прихильником язичництва, переслідував християн.
Значення діяльності князя Святослава:
– численні війни князя Святослава виснажили Русь;
– втрачені дипломатичні зв’язки з провідними християнськими державами налагоджені Ольгою;
– зовнішня політика князя мала переважно завойовницьку спрямованість, але була недалекоглядною. Підпорядкував територію від Балкан до Середньої Волги і від Балтики до Каспію та Кавказу, але незабаром вони були втрачені;
– адміністративна реформа посилила роль правлячої династії у племених князівствах, але її незавершеність стала згодом причиною династійної братовбивчої війни у 972 – 980 рр.
ВОЛОДИМИР правив 980 – 1015 рр.:
– Князь продовжував політику збирання східнослов’янських племен навколо Києва. Прагнув утримати підвладні землі й приєднати по можливості нові: 981 р. Володимир завоював червенські міста (Волинь, Червень, Белз, Перемишль). 981 – 983 рр. Володимир приборкує в’ятичів та радимичів. 992 р. ходив війною на хорватів. Після цього землі усіх східнослов’янських племен увійшли до складу Русі. Її площа сягала 800 тис. км.2, з населенням близько 5 млн. людей.
– проводив активну внутрішню політику реформуючи державу: Військова – Володимира звільнив найманців з варяг, й запровадив регулярне військо зі слов’ян, які мали право володіти земельною власністю. Ліквідував племенні військові об’єднання; Оборонна – проводилося широке будівництво фортець, укріплень навколо Києва, які стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами (розбудував прикордонну систему – «Змієві вали»); Градобудівна – будували велику кількість нових міст уздовж річок країни – Стугна, Сула, Десна, Трубіж, Остер (укріплення відомі, як «змієві вали»). Розбудовував стольне місто – Київ, збудував церкви св. Василя і церкви Богородиці (Десятинної). Збудували місто Білгород, Берестя, Володимир; Судова – Володимир прагнув розмежувати єпископський та графський суди. Започаткував вироблення закону, який регулював би правові відносини в суспільстві, вдосконалив чинний тоді кодекс звичаєвого права уклавши «Устав землений»; Фінансова – князь карбував власні гроші з гербом «тризубом»; Релігійна – спробував реформувати язичництво у 980 р. однак в решті решт у 988 р. оголосив державною релігією Русі християнство.
– укріпив князівську владу провівши адміністративну реформу (всю країну поділив на 8 уділів*, уділи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб (тисяцьких, посадників) або синів (їх у нього було 12). Центром (стольним градом) був Київ. Держава поділялся на землі-уділи з центром у головних містах. Князь родоплемінну форму управління державою замінив територіальною, тим самим зламав сепаратизм племінної верхівки, бо зосередив владу в руках однієї династії. Була створена трирівнева управлінська вертикаль, найвища влада у Великого князя та боярській раді. Середня ланка належала посадникам, а на місцях – тисяцьким).
– посилив владу правлячої династії вдосконаливши закон про престолонаслідування. Володимир утвердив династичну ідею, за якою тільки його нащадки мають володіти державою:
Старший син
Молодший син
Син
– проводив активну зовнішню політику віддаючи перевагу дипломатичним методам: установив дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною та Польщею, уклавши з ними договори про «мир та любов»; обмінявся посольствами з Німеччиною, установив відносини з Римом; започаткував «шлюбну дипломатію» руських князів, одружуючи своїх дітей із представниками королівських династій європейських країн: сина Святополк був одружений на дочці польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав на дочці шведського короля Олафа Скотконунга, дочок видав за угорського, чеського та польського королів.
Значення діяльності князя Володимира Великого:
– основні зусилля внутрішньої політики князя Володимира були зосереджені на розбудові держави, формування якої загалом завершено. Володимир модернізував державу перетворивши її з родоплемінної у феодальну з системою вассалітету-сюзиренитету типовій для європейських держав того періоду;
– у зовнішній політиці Володимир перейшов від експансії до оборони кордонів Київської Русі, доклав чимало зусиль для зміцнення міжнародного авторитету держави.
Ярослав Мудрий правив у 1019 р. – 20 лютого 1054 р.:
Основна мета це утримання та розбудова підвладних земель. Його називали Кульгавий – він мав уроджений підвивіх у правому тазостегновому суглобі, а у молодості отримав важку рану в праве коліно переставши бути повноцінним воїном. Називали Мудрим – за надання опіки руській культурі, дипломатії та будівництву. Його називають князь-просвітитель, князь-будівельник. Хоча і завойновником він також був.
Основні дії:
– прагнув централізувати державу, посилити владу київського князя, що послабилася під час міжусобної боротьби 1015 – 1019 рр. В основу системи управління та успадкування князівств було покладено принцип сеньорату, тобто влади найстаршого в роді. Ярослав удосконалив принцип престолонаслідування: до 1054 р. престол наслідував старший син князя, а потім його онук (без урахування дядьків). Після 1054 р. від старшого сина князя до молодшого (без урахування племінників). Ярослав поділив Русь між 5 синами**, в разі смерті влада відходила найстаршому (лествічна система).
Старший син
Середній син
Молодший син
Син
– зовнішня політика князя характеризувалася переважанням дипломатичних заходів над воєнними:
– захищав кордони Русі військовими заходами: у 1034 р. під Києвом розбиває печенігів остаточно, але замість них незабаром приходять половці, також розширив кордони на північному заході, приєднавши в 1030-х – 1040-х рр. землі угро-фінських племен /чудь, жора, водь та ін./.
– посилював авторитет Русі дипломатичними методами: здійснив спробу позбутися залежності руської церкви від константинопольского патріарха. У 1039 р. Руську церкву визнав самостійною Вселенський (константинопольський) патріарх. У Києві організовано митрополію, яку очолив грек Феофілакт. Резиденцією митрополита став Софійський собор. В 1051 р. собор руських єпископів обрав київським митрополитом першого русича – Іларіона (1051 – 1054 рр.), який виступав за незалежну від Константинополя церкву. У 1046 р. уклав угоду про співпрацю з Візантійською імперією скріпивши її шлюбом сина Всеволода з дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха; одночасно підтримував дипломатичні відносини з Німеччиною вважаючи її найкращим союзником у боротьбі з Візантією; розвинув «шлюбну дипломатію» – укладання вигідних міждержавних союзів через династичні шлюби /князя називали – «тестем Європи»/. Ярослав Мудрий був одружений на Інгігерді (Ірині) дочці шведського короля Казимира; 1043 р. донька Єлизавета вийшла за норвезького короля Гарольда Грізного, а в 1066 р. після смерті Гаральда – Єлизавета стала дружиною датського короля Свена; донька Анна вийшла за французького короля Генріха І Капетінга. Після смерті чоловіка в 1060 р. деякий час правила Францією, була регентшею сина Філіпа І, другий син започаткував орлеанську лінію в королівській династії; Донька Анастасія – за угорського короля Андрія І; Сестра Ярослава – Марія-Доброгніва, стала дружиною польського короля Казимира І Відновителя; Син Ярослава – Ізяслав одружився на сестрі польського короля Казимира І Відновителя – Гертруді; Святослав – на сестрі трірського єпископа, онучці німецького цісаря Генріха ІІ; Ще двоє синів Ярослава одружилися на доньках німецьких графів; Всеволод – на донці імператора Костянтина ІХ Мономаха Анастасії. Племінниця Ярослава – Анна-Євпраксія Всеволодівна (Адельгейда) вийшла заміж за саксонського маркграфа Генріха, а по смерті чоловіка вийшла вдруге заміж за германського імператора Генріха ІV.
– сприяв створенню нових міст і розбудові вже існуючих. Наприклад, у чудських землях русичі заснували місто Юр’єв (Тарту в Естонії) від християнського імені Ярослава.
– створив перше зведення законів Київської Русі, що одержало назву «Найдавніша правда», або «Правда Ярослава», або «Правда Роська» 1016 р.
Значення діяльності князя Ярослава Мудрого: Київська Русь досягла вершини свого розквіту, ставши в один ряд з Візантією і Німеччиною – найрозвиненішими тогочасними країнами. Великий київський князь був для Європи своєрідним взірцем феодального правителя.