Право й законодавство Русі.

Існувало три групи законодавчих документів:

1. договори Русі з Візантією. Відомі договори 907 р., 911 р., 944 р., 971 р., які дійшли до нас не в оригіналах, а у «Повісті Временних літ», тобто копій знятих літописцем з грецького примірника. Складалися договори вірогідно у двох примірниках – грецькому та руському. Головна риса договорів – це юридичне закріплення у стосунках Києва та Константинополя права сили.

2. княжі устави та уставні грамоти.

3. Володимир Великий – «Устав про десятини, суди і людей церковних» та «Устав земляний» – ці правові документи визначали основи державного устрою та правового становища дружинників; «Руська правда» Ярослава Мудрого 1016 р. (вона складалася з двох частин «Покон вірний», «Урок Мостникам») й називалася «Коротка Правда» або «Правда Роська». Зі давньослов’янського слово «правда» розумілося як устав, закон. А в 1072 р. Ярославичі (Ізяслав, Святослав, Всеволод) уклали «Правду Ярославичів» («Устав Ярославичів» «Розширена Правда»); «Статут Володимира Мономаха» 1113 р.

Правова система встановлена Рюриковичами – це система штрафів (продаж), які має сплатити особа чи громада за певний злочин.

У період Русі не існувало поняття злочину, як порушення закону. Зараз під злочином розуміють дію, що має дві головні ознаки: скоєння діяння, яке заборонено законом, або злочинна бездіяльність також передбачена законом; а також друга ознака злочину, це існування у правопорушника провини, злочинного наміру чи волі (можливості вчинити). Тільки за наявністю цих ознак дія вважається злочинною й має бути наказана. На Русі злочин це дія, спрямована в першу чергу проти особистості, як матеріальна так і фізична шкода, нанесена конкретній особі, в другу чергу порушення суспільного миру та безпеки, а в окремих випадках – це образа всьому колективу до якого постраждала особа належала. Саме тому, порушник сплачував штраф на користь суспільній владі. Переслідування та покарання вважалися справою постраждалої сторони.

Громада (верв) судила за злочинні дії скоєні її членами на її території. Князь і віче судили ті справи, які стосувалися членів різних громад. Віче переважно розглядало справи про подружні зради, а князівські суди розглядали вбивства та пограбування.

Під час судового розгляду обидві сторони називалися «істцами» («позивачі») або «суперниками». Сторонами у суді виступали або приватні особи, або родина, або уся громада. Особиста участь сторін на суді була обов’язковою, але для старих, хворих чи дітей передбачалися посередники-представники.

Якщо злочинець невідомий то постраждала сторона починала його пошук. Саме покривджений мав право на «звід» чи гоніння сліду. «Звід» – це порядок встановлення осіб, що привласнили чужу річ і повернення її власнику. «Гоніння сліду» – це розшук злочинця, не спійманого на місці злочину, по залишених слідах не тільки в своєму селі, але й в інших громадах. Коли слід ішов до якоїсь оселі, мешканці мали за обов’язок допомогти в розшуках; коли цього не вчинили або прогнали пошукача, їх уважали за співвинних, і вони платили кару.

Розправа перед судом велася на основі обжалування покривдженого й зізнань свідків. Свідки бували двох родів: видоки, що на власні очі бачили злочин, та послухи — ті, хто підтверджували чесність та порядність обвинуваченого. У справах місцевих мешканців достатньо було двох свідків, а у справах іноземців – більше. Коли скривджений не міг довести винуватість підозрюваного, то останній міг завести справу про наклеп. Місцевий житель мав виставити сімох «послухів», тобто свідків своєї порядності, а для іноземця досить було двох. У кого не було послухів, той йшов на «божий суд».

За деякі важкі злочини були інші кари – не оплата грішми. За розбій, підпал хати або гумна, крадіж коней карою був «поток і разграбленіє» – злочинця карали конфіскуванням майна й проганяли його з родиною з волості. Холопа, що вдарив вільну людину, карали карою на тілі, а його господар мав заплатити 12 гривень віри.

За перших князів за вбивство дозволялося право помсти: «коли хто уб’є чоловіка, то може мститися брат за брата, син за батька, батько за сина, або братанич, або сестринич». Якщо хтось із рідні вбив убивника, був вільний від відповідальності й кари. Право помсти скасували сини Ярослава Мудрого: винуватий повинен був викупитися грішми.

Висновок. Можна зазначити два негативних наслідки «Руської правди». По-перше, вбивство стало побутовим явищем. Частими були жорстокі бійки, нерідко зі смертельним результатом. Убивали навіть в церкві: передбачено, що у випадку бійки з вбивством у церкві не слід служити 40 днів, потім скопати церковний поміст і висипати залитий кров’ю шар землі, а криваві плями на стінах змити водою, і тільки після цього покропивши святою водою та прочитавши молитву, дозволялося проводити церковну службу.

По-друге, прокляттям для народу стали роз’їзди князівських вірників для збору віри. Вірник приїздив у супроводі метельника (мечника) і отрока (князівського раба) і жив за рахунок громади, доки не виявить діянь, за які має бути сплачена віра, і не збере усіх продаж (надходження князю).

Ольга здійснювала перші спроби у низці уставів та «уроків», тобто фінансових та адміністративних розпоряджень, зробити перші узагальнення.

Музична творчість:

Пісні, танці, гуслярські розспіви.

Після прийняття християнства на Русі поширюється хоровий спів, нотна система, багатоголосся. Музичні інструменти: гуслі, гудки, сопілки, бубни.

Професійні актори, музиканти, танцюристи – скоморохи (з лат. – веселі люди) вперше згадані 1068 р., які виступали на княжих дворах та міських площах. Християнська церква забороняла їхні «бісівські» виступи, тому що вони походили з архаїчних язичницьких обрядів і вірувань.

Представниками світської музично-пісенної культури на Русі були «искусники» або «потешники», які також носили назву – скоморохи. Увесь період історії світської музики з XI ст. до середини XVII ст. це епоха ско­морохів.

Скоморохи – правонаступники грецько-римських скініків або мімів, народних акторів, які заробляли на пирах чи гульбищах, на вулицях, площах чи у шинках (питейних будинках). Звідки не прийшло б мистецтво скоморохів, з півдня (Візантії)^* або з заходу, – але вже у XI ст. воно стає явищем культурного життя русинів, а скоморохи – давніми представниками народної сцени, музи­кального мистецтва.¹³

Походження слова «скоморох» невідоме. Перша згадка цього терміну у «Повісті временних літ» під 1068 р., де засуджується язичницька гра скоморохів. Були й інші назви: «веселі люди», «глумотворці» (від старослов. глоум – вистава, а глоумиться – скоморошествовать, висміювати), «плясець» – танцюрист, «півець» – співак, «гудець» або «гудошник» – музикант і співак, «свирець» – грає на свирелі музика, «іскуснік», «потєшнік», «веселі молодці». Також їх називали шутами (блазнями). Слово «скоморох» стало поширеним у 15 – 16 ст.

Скоморохи були незмінними учасниками народних календарних свят. Їх діяльність має глибинну символіку – вони ряжені, тобто частина «сміховиної культури», іноді у масках («лічинах»). Вони розважають народ на весіллях, ринку, святах. Поступово скоморохи виокремилися у професійну групу акторів, які заробляли акторством подорожуючи містами. Виконували пісні, грали музику, виконували билини, казки, водили з собою різних тварин (переважно ведмедя чи козла). Ці тварини символізували плодючість та багатство. Основою вистави скоморохів є виконання тексту. Це тексти певних ритмів, які, як правило, мають абсурдний, смішний, інколи непристойний зміст, іноді виконують наче іноземною мовою, але насправді на нашій зміненій мові без змісту. Наприклад: «плеші брат детинка: надулас моя волынка. Разгибам толко своі іношкі: Видиш пищат труды яко кошки. Возымеи ту ухватку хвати брат впрісятку. Я по твоей охоте: їграю и не поноте. А на преизрядная музыка: забава очін велика. Ежелїбы кней рыле былї: тобъ нетак развеселіли. Спасибаста что меня увеселяешь на валынке паче органов іграеш. Моя їгра сія любезная: а плясат очін полезная. Пожалуйста заіграй бычка на ладу: а я плесат поскорей поїду утоляй брат свои скукі плеші поджав рукі».¹⁴

Церква забороняла скоморохів. Їх виконання на музичних інструментах вважалося бісівським, їхні дуди, гуслі мали незрозумілу силу, змушували слухачів танцювати. Так, у «Повісті времених літ» під 1074 р. описано видіння затворника Ісаакія, якому привиділися біси, з музикальними інструментами, як у скоморохів. Церковні проповідники казали: «Диявол обдурює такими й іншими обичаями, всякими хитрощами переваблює нас від Бога: трубами і скоморохами, гуслями й русаліями»; «Гудця й свирця не вводи в дім глуму ради»; «Як іграють русалії або скоморохи, або п’яниці кличуть, або яке зборище ідольських ігор, – ти в той час перебудь удома»; «Коли бачиш, що хто танцює і грає і пісні бісовські співає – зітхни...».

Скоморохи зникли з культури російської та української у 18 ст. (хоч лялькарі та поводирі ведмедів відомі ще на початку ХХ ст.).

Чільне місце в структурі давньоруської музичної культури займав церковний спів – складова частина театралізованої церковної служби. На Русі розповсюдився стиль «знаменний розспів».

Відома була й система нотних знаків – крюкова нотація, коли нотні знаки у вигляді крючків писали над рядками в тексті.

Архітектура:

З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.

945 р. (згаданий у літописі) палац княгині Ольги на Старокиївській горі є найдавнішою відомою кам’яною спорудою Київської Русі (до сьогодні не зберігся).

989 – 996 рр. Храм Богородиці, відомий під назвою Десятинна церква (не зберігся, хоч йдуть розмови про відбудову – біля Національного музею історії України). Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами^*, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, іконами. Будували храм майстри з Візантії, які, не знаючи місцевих умов, особливостей місцевих ґрунтів, адже завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті – збудували церкву без кам’яного фундаменту. Подальші реставрації не врятували церкву й вона розвалилася.

В першій половині ХІ ст. за Ярослава Мудрого зведені чотири в’їзні брами: парадна брама Золоті ворота або Софійські Золоті (назва пішла від золотої бляхи на них) – реставровані в 1982 р. й є окрасою Києва; Угорські ворота, Жидівські, Львівські та Лядські (тобто вели в «люду» – болото) знаходилися на півдні міста. Наприклад Золоті ворота мали два поверхи: перший був власне ворітьми в земляному валу зі стінами, опорядженими цеглою та каменем, а на другому поверсі була церква Благовещення з банею (куполом) у позолоті.

1019 – 1037 рр. Софійський собор, який має складну пірамідальну будову, яку увінчують тринадцять бань (куполів). Сучасного зовнішнього вигляду собор набув у 17 – 18 ст., але внутрішні приміщення – добре зберегли свій первісний вигляд.

1073 – 1078 (1075 ?) рр. Успенський собор Печерського монастиря, колись головна споруда архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври. Під час Другої світової війни собор зруйнували.

1108 – 1113 рр. Свято-Михайлівський Золотоверхий собор (монастир ?) збудовано князем Святополком Ізяславичем. Його було зруйновано у 1934 – 1935 рр. у зв’язку з будівництвом урядового центру. Від собору залишилася тільки трапезна, та фрески і мозаїки, які встигли зняти до того, як собор підірвали. Сьогодні їх можна побачити у Третьяковській галереї (Москва), Музеї російського мистецтва (Санкт-Петербург) та Софійському соборі (Київ).

1115 р. збудовано дерев’яний міст через Дніпро біля Києва.

1125 р. церква Спаса на Берестові

1136 р. церква Богородиці Пирогощої на Подолі

1144 – 1146 р. Кирилівська церква. Її реконструювали у 17 – 18 ст. частково збереглися фрески ХІІ ст. Наприкінці ХІХ ст. відомий російський художник М. Врубель виконав ікони до іконостасу та розписи.

З доби Київської Русі збереглася архітектура в Чернігові:

1031 – 1036 рр. Спасо-Преображенський собор збудований князем Мстиславом. Нині залишилися тільки фрагменти мозаїк та фресок. Поряд стоїть Борисоглібський собор, завершений 1123 р. князем Давидом Святославичем, який споруджувався, як усипальниця чернігівських князів.

Архітектура Русі – це не тільки культові споруди, а й мистецтво фортифікаційних споруд та житлових будівель. Фортифікаційна архітектура – це оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від ворогів. Для доби Русі вона залишалася традиційною – укріпленні городища обносили земляними валами та ровами з дерев’яними частоколами. Наприклад, складні фортифікаційні споруди робилися при будівництві брам у великих містах. Переяслав мав Княжі, Єпископські, Кузнецькі ворота; Новгород-Сіверськ – Чернігівські та Курські; Володимир – Київські та Гридшині.

Образотворче мистецтво:

З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення – мозаїки та фрески. Фреска – це малюнок на вогкому тальку стіни, на якому попередньо накреслено контур малюнка гострим керном. Мозаїка – різнокольорові кубики (180 відтінків кольорів) смальти або скла вставлені в свіжорозведений цемент стіни відповідно до малюнка. Готову поверхню згодом шліфують. Стіни Софійського собору в Києві вкриті мозаїками (640 м², але збереглося 260 м²) і фресками (3 000 м²).

Станковий живопис – ікони:

Живопис існував переважно на релігійну тематику. Ікони писали мінеральними фарбами на дерев’яних дошках, які обклеювали полотном та вкривали шаром спеціального ґрунту – левкасу. Ікон руської школи залишилося дуже мало. У Третьяковській галереї в Москві зберігається «Ярославська Оранта» – велика ікона Богоматері з немовлям та двома архангелами в медальйонах; у Київському державному музеї руського мистецтва ікона «Борис і Гліб»» кінця ХІІІ ст. Витвором київських майстрів ХІІІ ст. є ікона «Свейської богоматері», на якій поряд з фігурою Богоматері зображені Антоній та Феодосій – засновники Києво-Печерського монастиря.

Першими відомими живописцями на Русі були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій та Алімпій Печерський (близько 1050 – 1114 рр.) – автор ікон «Богоматір Велика Панагія» та «Печерська Богородиця». Відомими іконами руських часів є – «Ангел – золоте волосся», «Спас Нерукотворний», «Успіння Богородиці», «Дмитро Солунський», «Святий Микола», «Святий Георгій». В іконописі діяв візантійський канон.

На початку ХІІ ст. з Константинополя привезли ікону Вишгородської Богоматері (прикрашала храм Бориса і Глеба у Вишгороді), звідки цю ікону Андрій Боголюбський в 1155 р. вивіз до Володимира-на-Клязьмі (нині зберігається у Москві) й відома зараз як Казанська Богоматір.

Контрольні запитання:

1. Проаналізуйте еволюцію державного устрою, релігії та соціальної структури Київської Русі. Окресліть хронологічні рамки існування Київської Русі, виділивши при цьому основні етапи її розвитку.

2. Християнство деякі історики характеризують як добро та зло, прогрес та регрес для Русі. Покажіть на прикладах соціально-культурного розвитку Русі позитивний вплив християнства.

3. Християнство деякі історики характеризують як добро та зло, прогрес та регрес для Русі. Покажіть на прикладах соціально-культурного розвитку Русі негативний вплив християнства.

4. Розкрийте здобутки східних слов’ян часів Київської Русі в наступних сферах культури: писемність, література, правова система, архітектура, образотворче мистецтво. Доведіть або спростуйте тезу: «Русь була європейською країною раннього феодалізму з розвинутою самобутньою культурою».

5. В Київській Русі, як і в будь якій країні, паралельно існували та розвивалися елітарна та масова культури. Наведіть приклади масової культури та елітарної культури часів Русі. Поясніть чому елітарну культуру називають «культурою відкритих запитань», а масову – «культурою готових відповідей»? Яка з них потрібніша суспільству? Чому? Яка з них завжди переважає в реальному житті? Чому?

1 Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. К., 2005. – С. 37.

* Феодалізм – це суспільно-економічні відносини в державі, для яких характерні наступні риси: панування натурального господарства; низький, примітивний рівень техніки; позаекономічний примус, при якому феодал змушує селянина віддавати йому частину продуктів (оброк) або працювати на своїй, панській землі (панщина); існування міжособистісних відносин васала і сеньйора (підданого і господаря); станова нерівність, закріплена правом; рицарська військова організація.

* Реальна історична постать лише Рюрик. Інші два імені є перекрученими скандинавськими словосполученнями, що означали: «свій рід» /Sine Hus/ і «вірна дружина» /Thru Voring/.

*^* Вірогідним є припущення, що вбивство Аскольда, який прийняв хрещення (вірогідно 860 р.) й названий по-християнському Миколою, це державний переворот, який вчинили вельможі-язичники, незгодні з політикою князя-християнина. Очевидно, в язичнику Олегові вони вбачали свого єдиновірця.

* Центри уділів – Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Полоцьк, Турів, Псков, Володимир-Волинський. Ці міста знаходилися на околиці держави й потребували захисту та управління.

*^* Ізяслав у Києві, Святослав у Чернігові, Всеволод у Переяславі, Ігор у Володимир-Волинську, В’ячеслав у Смоленську.

2 Полевой П. Очерки русской исторіи въ памятникахъ быта. Період съ ХІ ХІІІ въкъ. Княжество Кіевское. Княжество Владиміро-Суздальское / П. Полевой. – Т. ІІ. – СПб., 1880. – С. 36.

3 Полевой П. Очерки русской исторіи въ памятникахъ быта. Період съ ХІ ХІІІ въкъ. Княжество Кіевское. Княжество Владиміро-Суздальское / П. Полевой. – Т. ІІ. – СПб., 1880. – С. 37 – 38.

* За версією Юрія Лотмана «честь», це не тільки ознака лицарської гідності (духовна субстанція), а й військова здобич – її беруть, віддають, приймають немов матеріальну річ, отримувану від володаря в обмін за вірну службу. Тому було своєрідне розуміння вдалої військової справи – честь дружині, а слава князю.

4 Полевой П. Очерки русской исторіи въ памятникахъ быта. Період съ ХІ ХІІІ въкъ. Княжество Кіевское. Княжество Владиміро-Суздальское / П. Полевой. – Т. ІІ. – СПб., 1880. – С. 44.

5 Полевой П. Очерки русской исторіи въ памятникахъ быта. Період съ ХІ ХІІІ въкъ. Княжество Кіевское. Княжество Владиміро-Суздальское / П. Полевой. – Т. ІІ. – СПб., 1880. – С. 45 – 46.

6 Полевой П. Очерки русской исторіи въ памятникахъ быта. Період съ ХІ ХІІІ въкъ. Княжество Кіевское. Княжество Владиміро-Суздальское / П. Полевой. – Т. ІІ. – СПб., 1880. – С. 36.

7 Слов’яни приносили в жертву при закладенні будинку кроваву жертву, яка освячувала будівлю – кочета, курицю чи коня. В’ячеслав Іванов вважає, що першопочатковою жертвою була людська, але з часом ритуал перейшов на тваринні жертви, навіть зараз є традиція кидати монетку при закладці будинку. Так, Д. Зеленін наводив цитату з християнського тексту: «... при будівництві будинків мають звичку класти людське тіло у якості фундаменту. Хто покладе людину у фундамент – тому покарання 12 років церковного покаяння, класти дозволено у фундамент кабана чи бика чи козла. Однак, звідки назва детинець?

8 Скоріше за все на Русі діяло єпископство, а не метрополія. Тільки Ярослав Мудрий розбудував Київську митрополію Руської церкви.

9 Харизма (з грец. милість, божий дар) – це наділення людини понадприродніми властивостями – дар пророцтва, дар зцілення, дар проповіді.

10 Аскеза – вид духовної практики з метою досягти духовного очищення чи набути понадприродних сил, через самообмеження та виконання релігійних зобов’язань.

11 Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006. – С. 92, 94.

12 В часи існування Русі «Словами» називали твори церковно-повчального характеру.

* Зберігся опис «торжественной царской трапезы в Византии, устроенной в честь русской княгини Ольги. Во время обеда, кроме двух хоров соборных певчих, воспевавших гимны в честь императорской фамилии, разыгрывались разные представления, состоявшие из плясок и других игр. Это происходило таким образом: как только царь и все прочие садились за стол, в палату вступали дружины актеров и танцовщиков со своими распорядителями. Действие откры­валось хвалебным в честь императора гимном. После этой песни префект, дворецкий, подавал знак правой рукой, то распуская пальцы наподобие лучей, то сжимая их. Начиналась пляска, и трижды обходила вокруг стола. Потом плясуны удалялись к нижнему отделению стола, где и ста­новились в своем порядке. Тогда певцы с хором пели духовную песню с провозглашением многолетия особам царского дома. С такими песнями и представлениями продолжалась церемония столового кушанья до конца. Каждая перемена кушанья сопровождалась новой пляскою или новой песнью». – Забелин. История русской жизни с древнейших времен, 1879 г. II, с. 197—198).

13 Фаминцын А. С. Скоморохи на Руси / А. С. Фаминцын. – СПб., 1889.

14 Юдин А. В. Русская народная духовная культура / А. В. Юдин. – М., 1999. – С. 264.

* неф (з латинської мови – navis) – витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон чи стовпів.