Загальні риси періоду феодальної роздробленості:

1. посилення децентралізації, сепаратизму. Розвиток і посилення удільних князівств спричинило появу місцевого сепаратизму і загострення міжкнязівських взаємин. Виокремлюються князівські династії, які правили в удільних князівствах – Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі (виділилися два родові коліна – Юрійовичі, що після Юрія Довгорукого стали правителями Володимиро-Суздальського князівства – центру майбутньої Російської держави останнім представником якої (династії) був син Івана Грізного цар Федір Іоанович, який помер 1598 р.; та Мстиславичі, які починаючи від сина Володимира Мономаха – Мстислава Великого, започаткувала волинську династію – Романовичів, які 1199 – 1320-ті рр. керували Галицько-Волинською державою).

2. поступово втрачається державна єдність, Русь розпадається (науковці називають це періодом феодальної роздробленості). В ХІІ ст. – виникають 15 князівств (Галицьке, Волинське, Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське – знаходились в межах сучасних українських земель; Новгородське, Псковське, Смоленське, Ростовське, Володимиро-Суздальське, Муромське, Рязанське, Полоцько-Мінське). А у ХІІІ ст. – більше 250 князівств. З середини ХІІ ст. Руською державою керує об’єднання найвпливовіших князів, що розв’язували проблеми на з’їздах (снемах). Влада князя обмежувалася його уділом. Русь фактично перетворена на конгломерат окремих політичних утворень (конфедерацію), однак в уяві русинів Русь сприймалася як спадщина єдиного роду.

3. урбанізація, зростання чисельності населення. Розвиток міст, що стають економічними і культурними центрами удільних земель, згодом перебирають на себе функції політичних центрів князівств.

4. потрапляння території руських князівств у сферу інтересів Польщі, Угорщини, Литви, Золотої Орди, Московського царства.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

4.2. Особливості соціально-класової системи Русі (структура населення Київської Русі).

Соціальний та культурний комплекс, який ми називаємо «Кївська Русь», складався з чотирьох різних правових, економічних та культурних світів:

Світ «людей війни» – лицарів – bellatores, тобто

1. світ князівського двору, військової еліти Русі.

Світи «людей праці», трудящего люду – laboratores, тобто:

2. світ міста – в якому жили ремісники та торговий люд, що працювали на ринок або в системі найманої праці.

3. світ села – який належав незалежним особисто вільним общинникам, що вели своє господарство на рівні, який протримався десять (10) століть.

Світ людей молитви – oratores, тобто

4. світ церкви та монастирів – який юридично залежав від Константинопольського владики.

Світ еліти – князів, бояр, дружинників

До верхівки вільних людей, привілейованої групи, еліти Русі належали князі, бояри, дружинники.

Київська Русь за формою державного правління була монархією. Носієм державної влади на Русі був князь. Слово князь готського походження. Перед цим київського князя називали каган, хаган або хан – терміни тюркські.

Починаючи з Ігоря, князями у Києві були лише представники дому Рюриковичів. Князівські родини, які правили у полян, древлян, сіверян та інших племенах, припинили власне існування в ІХ – Х ст. Рюриковичі перебрали на себе їхні повноваження. Відтоді, всі князі були пов’язані спільним походженням, а звернення «брат» стало досить поширеним у їхньому середовищі.

Уся виконавча, законодавча, військова та судова влада зосереджується в руках Великого київського князя, який мав необмежену абсолютну владу. Великий князь – був головним носієм державної влади, представником держави на міжнародній арені. Призначення всіх урядовців залежало від волі Великого князя. Законодавчо-судова функція князя була найсуттєвішою – вона поширювалася на всі сфери міського та сільського життя, й управлінський апарат князя повинен був свято шанувати його закони. До компетенції князівської влади належали військові справи, зовнішньополітичні відносини.

Вокняжіння князя супроводжувалося певною святковою обрядовістю. Князь, покликаний на стіл київській або вступавший у власні права по праву старшинства, перед усім їхав поклонитися місцевим святим – св. Софії, Богородиці Десятинній та Богородиці Печерській – а потім вже займав місце своє на Ярославому дворі починаючи з призначення посадників у містах та тіунів по селам. При цьому міщани цілували хрест для князя, а князь – задля міщан, й це обопільне хрестоцілувальне скріплення відносин супроводжувалося по всім містам князівського вокняжіння через довірених осіб, надісланих князем. Хрестоцілуванню іноді передував договір («рядъ» чи «порядъ») з міщанами Києва. Інколи цей договір був ініційований князем, який без нього не погоджувався сідати на престол Київський, іноді ініціювали його міщани, в якому обмежували права князя певними умовами, в обмін на згоду визнати його право на князювання.² Мабуть угода між князем та міщанами, це рідке явище, яке мало місце для посилення законності князя на престол (наприклад 1113 р. Володимира Мономаха чи після князівських міжусобиць).

Влада Великого князя була спадковою. Усі сходинки феодальної ієрархії опиняються в руках одного князівського роду, молодші представники якого знаходяться з великими князем у відносинах васалітету-сюзеренітету. Ці відносини були регламентовані договорами – хрестоцілувальними грамотами. Вони передбачали наділення сюзереном (старійшиною, господарем) свого васала землею.

У період феодальної роздробленості влада Великого князя Київського була номінальною й рішення загальнодержавного значення вирішувалися на князівських з’їздах («снемах»). На цих з’їздах князі збиралися в одному приміщенні й сиділи на коврі, нараду починав старший за посадою князь. Рішення з’їзду підтверджувалося хрестоцілувальною клятвою. Хрест цілував спочатку молодший князь, а потім старший. Іноді казали наступне: «хто відступить від хрестного цілування, тому хай цей хрест помститься».³ Іноді хрестоцілувальний ритуал посилювався клятвою іменем Богородиці. Якщо присяга робилася заочно, то довірені особи князів хрестоцілувальний ритуал підкріплювали хрестоцілувальними грамотами в яких докладно описувалися умови договору. В історії мали місце як виконання хрестної обіцянки так і її порушення тими князями, які були здатні «грати душею». Якщо князі були не згодні з рішенням з’їзду, то могли вирішити суперечку на суді Божому, тобто у відкритій боротьбі, зі зброєю.

До ХІІ ст. головним джерелом князівських прибутків були побори – збір данини, а не доходи з власних земель. Князі не мали постійного місця проживання, вони княжили там, де їм відвів місце батько або старший родич, або там де їм вдалося захопити «стіл» силою. На перших етапах розвитку Русі багатство князя мало суто престижний характер: чим багатший князь, тим більше було у нього «слави» («хвала» – це харизма), чим щедріше він ділився багатствами, тим більше в нього честі^* і сили.

Покинути князя в біді не вважалося безчестям, як і для князя – на другий день після хресного цілування порвати всі зобов’язання й воювати проти свого вчорашнього союзника. Вираз «бути хазяїном власного слова» в ті часи розумівся буквально.

Однією з форм наділення князівською щедрістю та харизмою був «пир» – «учта» чи «бенкет». Це ритуал кормління князем підданих, за що вони мали «годувати» його даниною. Об’їжджаючи свої володіння («система полюддя»), князь не тільки збирав данину, але й «годував» і поїв своїх підданих, ніби ділився з ними харизмою. Перший князь, якому дорікали за «скупість» і який дійсно не так щедро влаштовував цілотижневі пири в гридниці, був Ярослав Мудрий. Він замість «годування» народу на пирах починає «годувати» церкву як надійнішого гаранта свого військового щастя.

Однією з головних функцій князя – командування військом. Князь особисто очолював походи і брав участь у битвах. Джерелом його прибутків були трофеї – «полон» та данина. Князь мав арсенал зброї, яку роздавав народу у випадок загального походу, та кінне господарство, яким завідував «конюшний тіун». Перший, найголовніший князівський привілей – перевесища, мисливські угіддя, бо єдине мирне заняття, гідне князя – лови звірів.

Полювали князі з собаками, соколами чи ястребами; полювали заганяючи звіра загонами чи невеликими групами. Полювання було заняттям небезпечним. Так, Володимир Мономах згадував: «Два тура метали меня на рогах и с конем, один олень меня бодал, и два лося – один ногами топтал, а другой рогами бодал; вепрь у меня меч с бедра сорвал, медведь укусил у меня поклад под коленом, лютый зверь (волк?) вскочил ко мне на бедра и коня со мною поверг». З огляду на подібні епізоди полювання, не дивно, що серед похвал померлим князям у літописах читаємо «він був храбр на ловах».