Характерні риси періоду розквіту:

1. князі цього періоду продовжують прилучати до Русі нові землі, проте формування території держави в цілому завершено. Кордони Русі розкинулися від Карпат до Волги, від Балтійського моря до Північного Причорномор’я охоплюючи 800 тис. км².

2. велика територія держави вимагала реформаторської діяльності, тому увага правителів спрямовується на внутрішні проблеми (утримання земель шляхом проведення адміністративних реформ, зміцнення центральної влади). Реформи проведені в цей період торкалися усіх аспектів життя русинів.

Тип руської державності – патримонія («тіло братів» – corpus fratrum) трансформувався у сеньйорат (від лат. senior, тобто «старший») – зверхність старшого з братів. Русь, як держава оформилася довколо поняття «родина» – з її колективним правом володіти «Руською землею» – цю владну модель називали «сімейним володінням» (О. Пресняков) чи «колективним сюзеренитетом» (В. Пашуто), або «родовим сюзеренітетом» (О. Назаренко). Тобто піднесення одного члена роду над іншими родичами правлячої династії в якості самодержця, одноосібного монарха, по суті за рахунок родичів правлячої династії рішуче не схвалювалося.кожний князь мусив володіти своєю часткою, не переступаючи «преділа братня». Ця модель влади знайшла підтримку церкви, яка вчила – бажати обсягу влади більшого, ніж дав Бог – значить нехтувати божественим промислом. Паралельно до уявлень про рівність усіх членів роду почала оформлятися в другій половині Х ст. – ідея старшинства («старійшинства») одного з князів, що давало йому право на київський («старійший») престол та певну владу над «молодшими» – братами, синами, племінниками, онуками. Відтак у ХІ ст. відбувся перехід від родового старшинства до політичного керівництва.

Русь в цей період – федеративна монархія з централізованою владою. Уся повнота влади зосереджувалася у руках Великого київського князя, дружина відійшла на другий план. В управлінні державою князь спирався на боярську раду, до якої входили старші дружинники і вихідці зі старої племінної знаті – бояри.

На Русі були різні елементи державного правління. В Київській Русі були носії різних форм державності – монархічна, аристократична, демократична. Князь представляв монархічну владу, дружина та боярська рада – аристократичну, віче – демократичну. Основні елементи механізму влади: князь уособлював всевладдя, боярська рада була дорадчим органом, її значимість зростала з послабленням князівської влади, віче – збори міського населення.

3. у зовнішній політиці ширше використовуються дипломатичні методи вирішення міжнародних проблем. Зміцнюється міжнародне становище Русі, дипломатичні відносини встановлені практично з усіма впливовими державами Європи та Азії.

4. знищено сепаратизм племінної верхівки, посилюється централізація влади, остаточно сформувалася політична форма держави, інститути країни. Започатковується феодальний васалітет – тимчасові власники волостей, збираючи податки та судові оплати з населення, були зобов’язані надавати князеві-сюзерену військову допомогу («подле ездити») та політичну та моральну підтримку («ходити в руку». Зі свого боку, князь-сюзерен міг відібрати волость за недотримання договірних зобов’язань – «за вину». Волость (статус васала) не переходила спадком, не обмінювалася, не продавалася. Певна особа користувалася нею доти, доки не відбувався черговий перерозподіл, або не приходив новий правитель.

5. мав місце розквіт культури – сформувалося законодавство Русі (1016 р. «Правда Роська»), прийнято християнство, розвивається освіта, література, природні науки.

6. Економічні зміни. У Х ст. – відбувся переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють общинні землі («окняжіння») – виникає вотчине землеволодіння (від слова «отчина», тобто батьківська власність) великого князя. Князь давав села, міста за службу, що призвело до формування феодального землеволодіння, яке не передбачало передачу землі у спадок та її відчуження без згоди князя (інші назви – помістя, помісне землеволодіння, бенефіцій, умовне володіння землею). Також з ХІ ст. (Володимир, Ярослав Мудрий) – починається формуватися приватна власність на землю. Земельна власність концентрується у верхівки служилої знаті. Набирає ваги вотчина – але вже як спадкове володіння, яке вільно відчужувалося (інші назви – безумовне володіння землею, аллод, вотчина, «жизнь»). Вотчине землеволодіння могло бути князівським, боярським, церковним, монастирським. Джерела зростання вотчиного землеволодіння: князівські жалування, відчуження селянських та захоплення общинних земель, купівля, обмін, освоєння цілини.

7. У Х – ХІ ст. на Русі остаточно утворилася відповідна соціальна піраміда.

Соціальна піраміда Київської Русі

(основні верстви населення та система залежності)

Панівні привілейовані стани	Великий князь Київський
	Удільні князі
	Бояри
	Князівські дружини
	Духовенство
Залежні непривілейовані стани	Міщани
	Вільні селяни (смерди)
	Залежні селяни (рядовичі, закупи)

Особливість періоду розпаду Київської Русі 1054 – 1240 рр.:

Правління Ярославичів 1054 – 1073, Святополка Ізяславовича 1093 – 1113 рр., Володимира Мономаха 1113 – 1125 рр., Мстислава Великого 1125 – 1132 рр.

Правління Ярославичів 1054 – 1073 рр.:

– увага Ярославичів у внутрішній політиці звернута на перерозподіл земель Русі (Ізяслав, Святослав, Всеволод підкоряли землі, позбавляли молодших братів права на батьківські уділи, перетворюючи їх на князів-ізгоїв, що викликало обурення у молодших Ярославичів і поклало початок міжусобицям).

– у зовнішній політиці головна увага зосереджена на відбиття агресії сусідніх народів: у 1055 р. уперше зафіксували появу нових кочовиків – половців (кумани). В 1068 р. в битві на р. Альта Ярославичі зазнали поразки від половців. Ця подія поклала початок розпаду триумвірату.

Правління Святополка ІІ Ізяславича 1093 – 1113 рр.

– у складних умовах постійних набігів половців не зміг цей князь об’єднати сили всіх руських земель й припинити міжусобиці. За його правління набули поширення князівські з’їзди (снеми), які намагалися вирішити загальнодержавні питання, зокрема припинити усобиці. У 1097 р. провів Любецький з’їзд на якому був проголошений принцип вотчинної власності – «кожен володіє своєю землею і не зазіхає на інше». Фактично з’їзд узаконив роздроблення Русі на окремі удільні князівства. На з’їзді вироблені норми міжкнязівських відносин, спрямовані на подолання чвар і забезпечення політичної єдності країни. Вотчина проголошувалася володінням певної князівської лінії та передавалася у спадщину від батька до сина. Проте чвари не припинилися. 1097 р. Давид Ігоревич волинський князь повідомивши Святополка Ізяславича київського князя про змову проти нього Володимира Мономаха і його племінника Василька Ростиславича. Василька підступно схопили і осліпили вимагаючи Теребовльську волость закріплену постановою Любецького з’їзду. За це Давида Ігоревича вигнали з Волині.

– проводилися активні дії по усування зовнішніх загроз: у 1103 р. провели битву біля р. Самари; 1107 р. битва під Лубнами; 1110 р. та 1111 р. битва на Донці в результаті половці відійшли до Грузії.

Володимир Мономах: 1113 – 1125 рр.:

– під час правління тимчасово стабілізував становище в державі. Мета діяльності – оборона руських земель від іноземних завойовників, намагання убезпечити Русь від розпаду, припинити міжусобиці.

– за роки правління відновив на Русі одноосібну монархію, що занепала після смерті Ярослава. Силою придушив князівські усобиці. Провів адміністративну реформу – поділив Русь на п’ять підвладних йому князівств: Київське, Переяславське, Смоленське, Володимир-Волинське, Суздальске. Номінально визнав владу київського князя вічовий Новгород, звільнений від данини 1019 р. ще Ярославом. Союзними Києву вважалися Чернігівське, Полоцьке, Червінське князівства.

– відновив міжнародний авторитет Київської держави. Продовжив практику династійних шлюбів: син Мстислав одружився на Кристині, донці шведського короля; донька Єфимія за угорського короля Коломана: донька Марія за сина грецького імператора.

Мстислав Володимирович (Великий) 1125 – 1132 рр.:

Продовжив справу батька по централізації держави, припиненні міжусобиць, однак лише на короткий час зміг підтримати єдність руських земель.

– змусив визнати свою зверхність і підкорив Мономаховичів, Ольговичів, Давидовичів, Ростиславичів, прагнув перетворити Русь на спадкову монархію. Перед смертю Мстислав уклав угоду, за якою київський стіл успадковував Ярополк, а після його смерті діти Мстислава. Однак Ярополк виявився нерішучим князем й за його правління чітко окреслилися територіальні одиниці Русі, які мали ознаки держави: Полоцьке, Чернігівське, Волинське та ін. князівства. Проте Київ зберіг авторитет центрального осередку Русі. Після смерті Мстислава держава вступила в добу роздробленості й перестала бути об’єднаною державою. Державами, по суті, стали удільні князівства. ХІІ ст. – виникають 15 князівств, а у ХІІІ ст. – більше 250 князівств. Русь перетворюється на конфедерацію удільних князівств.

Удільні князівства мали власне військо, вели самостійну політику як внутрішню, так і зовнішню, укладали міжнародні угоди. У кожному з великих князівств, що утворилися на теренах, підвладних раніше Києву, утвердилася власна династія. Водночас правителі найбільших князівств боролися за володіння Києвом, яке було не лише престижним, але й давало реальні переваги: Київ залишався найбільшим економічним і культурним центром, головне ж – осередком церковної адміністрації, оскільки тут була резиденція митрополитів. Князь, який володів Києвом, номінально продовжував вважатися сюзереном всієї Русі. З 1170-х рр. князі, які на шляху до старшинства серед Рюриковичів здобували Київ, не завжди переносили туди свою резиденцію, а здебільшого залишались у власних столицях.

З огляду на політичну історію в перші десятиріччя XIII ст. у межах тодішніх українських земель сформувалися три регіони. По-перше, це Київська і пов’язана з нею Переяславська земля, володарі яких постійно змінювалися, далі – Чернігово-Сіверщина, що впродовж цього часу знаходилась у володінні династії Ольговичів, і, врешті, – Галицько-Волинське князівство, яке утворилося 1199 р., коли волинський князь Роман Мстиславич опанував також Галицьке князівство. Чернігівські Ольговичі та галицько-волинські Мстиславовичі вели між собою тривалу боротьбу за гегемонію. Епізоди цієї боротьби відомі з літописів, однак внутрішню державну політику можна більш-менш докладно схарактеризувати тільки на прикладі Галицько-Волинського князівства, оскільки тогочасне чернігівське літописання не збереглося.