Світ села:

Нижчу групу вільного населення складали смерди (селяни-общиники) – вони сплачували оброк на користь феодалів (частину худоби, врожаю, ремісничих виробів). Смерди працювали на своїй земельній ділянці, яку надавав йому феодал за виконання певних служб й сплату данини. Смерди відбували військову повинність з власною зброєю та кіньми. Селяни з приватною власністю, які платили данину, відносно вільні. Смерди (походження терміну нез’ясовано) – переважна більшість населення Русі, що проживало у сільській місцевості. Економічне становище смердів було різним. Смердами вважалися особисто вільні селяни, які мали власне господарство, земельні наділи і навіть холопів, виплачували данину державі й виконували на її користь певні повинності. Однак, в ХІ – ХІІ ст., з розвитком боярського та церковного землеволодіння смерди поступово потрапили у залежність від влади феодалів. За вбивство смерда та холопа призначалася однаковий штраф. У разі відсутності дітей чоловічої статі землі смердів відходили до князівських володінь, їм заборонялося торгувати. Феодали укладали угоди про видачу втікачів-смердів.

Ще нижче знаходився міський люмпен, який не платив податків через свою убогість: гулящі люди, убогі люди, сироти.

До напіввільних людей належали закупи – селяни, які були залежні від того, хто дав їм позичку (купу). Вони тимчасово втрачали волю, але могли знову її здобути. Закупи (наймити) – тимчасово залежні селяни, які втрачали власне господарство і йшли в кабалу до феодалу за купу (грошову позику) або люди, що наймалися на роботу, попередньо беручи плату. Закупи жили або у дворі пана, або у своєму власному господарстві. Ті закупи, які виконували хліборобську роботу, називалися рільними закупи (від слова рілля). Закупи мали своє майно, особисто відповідали за свої вчинки. За незаслужене покарання закупа господар платив як за вільну людину. Закуп мав право оскаржити пана перед княжим судом. Проте становище закупа було хитким, він міг стати холопом.

Рядовичі – селяни, які укладали з феодалом «ряд» – договір на виконання певних робіт. Працювали за частку виробленої продукції. За соціальним та юридичним становищем рядовичі подібні закупам.

Ізгої (особи без суспільного становища) – люди, які вийшли зі своєї соціальної групи, до якої належали, та не увійшли до іншої. Ізгої були двох видів: вільні і залежні. Різниця у становищі залежала від того, з якого стану люди потрапляли в ізгої. Особисто вільних охороняли закони. Як правило, ізгої не мали власності й осідали в чужих дворах, при церквах.

Невільні люди називалися холопами або (невільники, раби) – особи які перебували у повній власності господаря. Їх передавали у спадщину, дарували, продавали. Джерелами холопства були: народження від холопів, полон на війні, шлюб з холопкою, втеча чи крадіжка вчинена закупом, банкрутство, неспроможність сплати судового покарання. Холоп міг стати вільним, якщо викупляв себе або коли пан давав волю. Закон також диференціював холопів на «обельних холопів» (тобто повних) та тих, що могли (за повноваженням господаря) торгувати, вступати в боргові зобов'язання і мати свою власність та викуплятися з рабства.

Пущеники – це раби, відпущені на волю. Такі люди, позбавлені засобів існування, мусили зберігати відносини з колишнім господарем, князем або боярином. Найчастіше, отримавши ділянку та реманент, пущеник працював за половину врожаю, тобто був половинником. Задушні люди – різні категорії залежного населення подаровані монастирям чи церкві як внесок за душу померлого. В їх число могли входити і раби. Церква і монастирі рабської праці не використовували і переводили таких людей у розряд неввільного населення. Прощеники, напевно, це боржники, яким були прощені їх борги, але з умовою виконання певних повинностей на користь церкви.

Однією з основних статей експорту Київської Русі були раби. Схоже, що джерелом рабства служили перш за все полонені з числа сусідніх фінських народів. Тоді князь і його дружина здобували цей експортний товар і, як його власники, почали використовувати у своїх господарствах. Раби, напевно, і були першими робітниками у князівських земельних господарствах. Самі ці господарства були організовані на вільних землях (тобто не зайнятих общинами) для забезпечення княжих дворів самим необхідним. У міру переходу від натурального до грошового податку така потреба ставала більш відчутною. Коли ж, з XI ст. база рабства сильно звузилася, князі, за прикладом сусідньої Візантії, почали садити на землю рядовичів та закупів – категорію напівзалежного населення. Ці господарства (які мали назву «жизнь») не були великими. Під Путивлем у Святослава Ольговича було 700 чоловік челяді, стайні і погреби, під Новгородом-Сіверським Ольговичі мали стадо з 300 кобил і 1000 коней. З Х ст. більшість рабів отримали земельні наділи наблизившись до селян.

Окремо стоїть термін челядь (чадь). Слово челядь в давньоруській мові означало теж саме, що в Римській імперії слово familia, тобто осіб, які знаходилися в домі під владою батька, – як дітей, так і рабів. Влада господаря родини над рабами чи членами родини була безмежною. Батько (староста, господь, господарь) користувався правом не тільки наказувати, але й правом розпоряджатися життям власних дітей. Наприклад, в законах Русі ми не знайдемо покарань за посягання на життя і здоров’я власних дітей, хоч можливо звичай цього вже не схвалював. Відомі випадки, коли батько продавав власних дітей у рабство. Таким чином челядином був і син, і невільник, і той, хто проживав у сім’ї на якихось інших умовах.