36)Поняття дискурсу та його місце у сучасній філософії.

Дискурс - у широкому сенсі являє собою складну єдність мовної практики і екстралінґвальних факторів (значима поведінка, котра маніфестується в доступних почуттєвому сприйняттю формах), необхідних для розуміння тексту, тобто дає уявлення про учасників комунікації, їхні установки і цілі, умови вироблення і сприйняття повідомлення.

У сучасній філософії дискурс розглядають як те, що конституює соціум взагалі, як засіб обґрунтування соціальних норм, як концептуальну схематизацію демократичної системи, ідеї відкритого суспільства або ідеалу вільної комунікації, де учасники є рівними [1, 3]. Герменевтика, постструктуралізм і постмодернізм виробили своє, досить специфічне тлумачення сутності дискурсу і суміжних понять. У контексті ідей постструктуралізму та постмодернізму дискурс усе більше розглядається як специфічна для конкретної культури й соціуму мовна реалізація, яка конструює певний “соціальний порядок”.

У комунікативній філософії науковці наголошують на інтерсуб'єк-тивному характері дискурсу (К. Апель, Ю. Хабермас та інші). Пост-структуралісти витлумачували дискурс як особливий тип письма (Ж. Дерріда та інші).

Семіотичний підхід до дискурсу витлумачує це поняття як „семіотичний процес" (Ж. Греймас, Ж. Курте та інші).

У сучасній українській філософії і логіці аналіз дискурсу проводиться у широкому контексті семіотики та філософії мови в роботах Т.С. Воропай, К.К. Жоля, А.Т. Ішмуратова, А.Є. Конверського, С.Б. Кримського, В.Й. Омелянчика, Б.О. Парахонського, М.В. Попо-віча, Г.Г. Почепцова, І.В. Хоменко та інших.

Дискурс виконує проміжну роль між образним і реальним. Він розуміється як нестатичне творіння, що постійно занурюється в сферу отримання нового знання.

Слід відзначити, що дискурс став однією із центральних тем ряду філософських напрямків XX століття -теорії комунікативної дії Ю.Габермаса, феноменолого-герменевтичної школи К. Ясперса, М.Гайдегера, П. Рікера, постструктуралізму Ф. Ліотара і М. Фуко.

Важливою для розуміння поняття "дискурс" є концепція французького структураліста М. Фуко. Вчений вважав, що інструментом освоєння дійсності є мовна практика людей, в ході якої не лише освоюється ("обговорюється") світ, але й складаються правила даного освоєння/обговорення, правила самої мови і, відповідно, - певні розумові (мислиннєві) конструкції. Мова, в такому її розумінні, за М. Фуко, і є дискурсом. Отже, дискурс - це одночасно і процес, і результат. На думку вченого, термін "дискурс" включає в себе суспільно прийняті способи розгляду та інтерпретації навколишнього світу і, витікаючи саме з такого бачення світу, - дії людей і форми організації соціуму [7]. Тобто в даному випадку дискурс розглядається як закріплений у мові спосіб впорядкування реальності, бачення світу, що реалізується в різноманітних практиках. Дискурс не лише відображає світ, описує його, він проектує і формує його. Найважливішим засобом дискурсу є мова.

37)Поняття “ реконструкції” буття в філософії ж.Дерріда. “Письмо” як адекватна форма реконструкції.

Ж. Дерріда пропонує замінити життя філософії жит-тям філософії структури. А щоб все філософське світовідчуття, яке існує, не зазнало остаточного краху, катастрофи, Ж. Дерріда пропо-нує ввести принцип філософії структуральностей.

Це означає: не з наявного буття, не з усталених форм та законів буття і свідомості виводяться всі інші форми існування, а, навпаки, із абстрактних форм та структур пропонується вивести все багато-манітне буття дійсності.

Стратегія,що він обирає, включає до себе дві операції з концептуальними структурами, що дозволяють вийти до цих не формульованих апріорних засновків. По-перше, це “перевертання” як подолання самої структури ієрархії традиційної метафізичної бінарної опозиції (3, с. 150), а по-друге, “реконструкція” як поновлення репресованих останньою ресурсів понять і прищеплення відкритих в результаті перевертання редукованих предикативних можливостей даної концептуальної структури до нових привілейованих понять переверненої концептуальної ієрархії, що самим Дерріда описується як «прищеплення зі вкрапленням альтернативного дискурсу і стратегією запліднення» чи як «структура прищеплення живця, переходу і зчеплення, необхідного для ефективного утручання в поле, що історично утворилось”

Все це веде до виникнення в тексті так званих «невирішуваностей», тобто внутрішньо логічних тупиків, немовби первісно властивих природі мовного тексту, коли його автор думає, що відстоює одне, а насправді виходить щось інше. Виявити ці «невирішуваності», зробити їх предметом ретельного аналізу і є завданням критика-деконструкти-віста. Сама по собі деконструкція ніколи не виступає як суто технічний засіб аналізу, а завжди постає як своєрідний деконструктивно-негативний пізнавальний імператив постмодерністської чуттєвості (як способу ставлення до світу і його розуміння). Результатом погляду на філо-софію-як-на-літературу є глибока деконструкція історії філософії, котра виступає у вигляді дезорганізації, рекомпозиції і навіть «четвертування» (передусім гегелівської діалектики). Постмодернізм критикує розум (раціоналізм) за інструменталізм і недостатню комунікатив-ність. «Новий» філософський розум, на відміну від раціонального, стверджує парадигму лінгвістичної поведінки (Р. Рорті), для якої характерна загальна установка на «розмивання контурів», «переломи, отвори, вирізи, краї, тріщини, обриви». «Найглибше - це шкіра». Нова раціональність — це сформований на основі інформаційної культури ірраціоналізм, який виріс із визнання символічних і віртуальних реальностей третім, поряд з матеріальним та ідеальним, типом реальності. На

відміну від проекту модерну, який включає вектор трансцендентності (метафізики, ідеалу вічного гармонійного буття), постмодерн реалізував «пейзаж без неба» (Ф. Ніцше). Для постмодерну таїна (суть) речей полягає у тому, що в них немає сутності.

«Деконструкція - це не демонтаж структури тексту, а демонстрація того, що вже демонтовано».