39)Ступінь “абсолютного знання” (філософії) як ступінь завершення утворення (освіти) людини.

Еммануїл Кант: Трансцендентальна діалектика

Природознавство має справу з природою, з досвідом. Отже це сфера розуму, яка задовільняється категоріями, що знаходяться в її розпорядженні, схемами, основоположеннями. Філософія на відміну від наук про природу не може обмежуватися синтезуванням почуттєвих даних; вона прагне пізнати абсолютне, заповнити неминучі пробіли досвіду, осягнути єдність всього існуючого. Джерелом філософії, говорить Кант, служить потреба розуму в безумовній (абсолютній) єдності. Але в природі (у кантівському її тлумаченні) немає нічого безумовного, абсолютного. Виходить, розум, або філософія, прагне пізнати непізнаване. Це, звичайно, нездійсненно. Ідеї розуму (філософії) ніколи не досягають ноуменів і проте вони необхідні; необхідні для досвідченого знання як ідеали знання, регулятивні, тобто такі, що направляють пізнання, принципи, що зобов’язують ученого прагнути до ширших узагальнень, не заспокоюватися на досягнутому.

Кантівське розуміння розуму із самого початку приймає агностичний характер. Високо оцінюючи спрямованість розуму до збагнення цілого, загального, абсолютного, визнаючи значення цієї спрямованості для наук про природу, Кант разом з тим затверджує, що всі спроби розуму досягти своєї мети (а ці спроби неминучі) з необхідністю ведуть до омани, до того, що розум впадає в нерозв’язні протиріччя (у цьому ж і полягає, за Кантом, діалектика розуму, трансцендентальна діалектика). Розум, отже, є і вищою здатністю пізнання (хоча він у сутності нічого не пізнає, а тільки регулює розумове пізнання), і вищою здатністю омани, оскільки він не може відмовитися від прагнення пізнати “речі в собі”, абсолютне, трансцендентне. У цьому кантівському розумінні розуму наглядно проявляється криза раціоналізму XVII-XVIII ст., але разом з тим і відмова від ірраціоналістичних висновків: ідеї розуму все рівно залишаються ідеалами знання, розумне як і раніше складає найважливіше, до чого прагне і повинна прагнути людина.

Те, що Кант говорить про відношення між розумом і розумом, являє собою в сутності визначену концепцію про відношення між філософією і всіма іншими, спеціальними науками. Останні дають відносні істини, філософія ж претендує на абсолютну істину, абсолютне знання, що, однак, недосяжні жодною мірою. Відносні істини, за вченням Канта, не складають часток абсолютного знання, це істини зовсім іншого роду, невіддільні від специфічного пристрою пізнавальних здібностей людини. Філософії з цього погляду немає що взяти у конкретних, спеціальних наук, що черпають з філософії свої основоположення. Але так як об’єкт філософії непізнаваний, то філософія, не усвідомлюючи цього, рухалася у помилковому руслі, оскільки ідеї розуму застосовувалися не як регулятивні ідеї, а як поняття, застосовні до трансцендентної реальності, до “речей у собі”. Єдиний вихід з цієї трагічної ситуації полягає в тому, щоб перетворити філософію із вчення про трансцендентне (а таке вчення не може не бути неспроможним) у вченні про апріорні ідеї розуму, з онтології (теорії буття) у гносеологію (теорію пізнання). Цей вихід і вказує, на думку Канта, “Критика чистого розуму”, і зокрема трансцендентальна діалектика, оскільки вона покликана відповісти на питання: чи можлива й у якому змісті слова філософія як наука?

1. Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця: що рух – спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії і енергії залишається постійною, незважаючи на їх перетворення тощо.

2. Абсолютними істинами є так звані “вічні істини” – факти, що встановлені з повною достовірністю. Тобто мова йде про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770 року, Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. Мова йде не про конкретну дату народження, початок війни (ці дати можуть не збігатися в різних календарях – юліанському, григоріанському, мусульманському і т.п.), а про факти, фактичні події, які були і є неспростовними, абсолютними, “вічними”.

3. Абсолютна істина в третьому значенні – це уявлення про можливість пізнання світу людиною “в цілому”. Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть. Тому що наші знання про Всесвіт є неостаточними і завжди будуть такими, оскільки світ “не стоїть” на місці, він “твориться”, розвивається – властивості Всесвіту не вичерпні.

Зробимо висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини, як пізнання світу в цілому, полягає в тому, що вона складається із суми відносин істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи, частинки абсолютного знання, тобто такого знання, яке не може бути спростоване в майбутньому. Отже, пізнання істини – це процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи.

• Загальна характеристика докритичного і критичного періодів в філософії І.Канта.

• Основне питання філософії І.Канта критичного періоду.

• Відмінність аналітичних і синтетичних суджень в трансцендентальній філософії І.Канта. Поняття трансценденталії.

• Що таке розсудок в трансцендентальній філософії І.Канта?

• Вчення І.Канта про знання. Продуктивна і репродуктивна уява.

• Аналіз І.Кантом основних пізнавальних здатностей людини.

• Загальна характеристика та структура праці Г.Гегеля “Феноменологія духа”.

• Сутність ступені “свідомість”. Поняття свідомості.

• Сутність ступені “самосвідомість”.

• Сутність ступені “розум”. Сутність “спостерігаючого розуму” і “практичного розуму”.

21. У «докритичний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об'єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнення обертання Землі внаслідок приливів; дії відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань. Визначальним для цього періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. Астрономія, математика, фізика, антропологія, фізична географія (вперше ним введена як навчальна дисципліна), мінералогія — такий неповний перелік галузей знання, які його цікавили.

У своїх природонаукових дослідженнях Кант перебував під впливом ньютонівської концепції всесвітнього тяжіння (розробив пояснення явищ припливів та відпливів на основі визначення присутності відштовхуючих сил, дії сил на відстані) та еволюційної концепції Ж. Бюффона, його ідеї закономірної зміни природних тіл та явищ у часі. Кант виступає як натураліст-спостерігач, обґрунтовує необхідність того, щоб в природознавстві все було пояснено природним чином. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі «Всезагальна природна історія та теорія неба» (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, які етапи вона пройшла. Надалі ця гіпотеза отримала назву теорія Канта-Лапласа, яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

У працях «докритичного» періоду Кант перебуває під впливом раціоналістичної філософії Лейбніца. Він дотримується погляду, згідно з яким зв'язок між причинами і наслідками подій не відрізняється від логічного зв'язку між підставою та наслідком. Однак поступово Кант відмовляється від такої позиції під впливом філософії Юма. Для пояснення явищ природи Кант впроваджує телеологічний (цілепокладання) принцип. Кант починає визнавати, що зв'язок між причиною і дією має емпіричний характер (факт буття), а не характер логічного висновку. Тому логіки недостатньо для обґрунтування природознавства. Разом з цим Кант залишається на позиціях раціоналізму і наголошує, що наука (математика, природознавство), яка складається з положень загальних і необхідних, не може мати своїм джерелом досвід, який завжди є обмеженим, а тому не може бути підставою для універсальних узагальнень. Воднораз джерелом для таких знань не може бути і розум сам по собі.

У своїх працях «Про хибні тонкощі чотирьох фігур силогізмів», «Досвід залучення до філософії поняття від'ємних величин» Кант узагальнив свої міркування висновком, що джерелом незалежних від досвіду (таких, що існують до досвіду) достовірних знань може бути форма чуттєвості та розсуду, апріорна форма.

З 70-х років починається другий так званий "критичний" період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: "Критика чистого розуму" /1781/, "Пролегомени" /1783/, "Критика практичного розуму" /1788/. В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в собі" стають явищем завдяки апріорним формам споглядання /простір-час/ та апріорним формам мислення /якість, кількість, причинність, реальність та ін. /.тобто таким формам які мають позадосвідне походження/. Наступна сходинка пізнання - це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених протиріччях - в т. з. "антиноміях" чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про наді сторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив /закон, повеління/, що існує в свідомості людей, як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і, разом з тим, в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

22. У критичний період дЛя Канта основним питанням філософії стало питання “Що таке людина”? Відповідь на це питання передбачає відповіді на питання “Що я можу знати?” (чи як можливе знання? Розв’язується у “Критиці чистого розуму”, 1781), Що я повинен робити (Чи як можлива етика? Розв’язується в “Критиці практичного розуму”, 1788) і “На що я смію сподіватися”(чи як можлива релігія? Розв’язується в “Критиці здатності судження”, 1790).

В основні усіх трьох “критик” лежить ідея розподілу світу на світ Феноменів – речей для нас, світ явищ і світ Ноуменів – світ речей самих по собі, світ Трансцендентний, який є принципово потойбічним світу речей і неосяжним.

Поняття "річ у собі" є у Канта багатозначним. Дослідники виділяють 4 його основних значення:

1.  це зовнішній збудник відчуттів, тобто явища, феномени завжди передбачають річ у собі і вказують на неї;

2.  це непізнаний предмет, який завжди залишається за межами пізнання, хоча до певної міри ми знаємо чим він не є;

3.  це те, що знаходиться поза всяким досвідом і не підлягає ніякому науковому пізнанню – Бог, безсмертя душі;

4.  це ідеал знання, до якого слід прагнути, але який залишається назавжди недосяжним.

23. У критичний період він зосередився на суто філософських проблемах і розробив вчення Трансцендентального чи критичного ідеалізму.

Знання, з точки зору Канта, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.

Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Класичним кантівським прикладом аналітичного судження є  судження “всі тіла є протяжними”, яке Кант протиставляє судженню “всі тіла є важкими”. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.

Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.

Поняття трансцендентальний є наскрізним у філософії Канта і потребує пояснень. Цей термін походить від слова Transcedens, що означає вихід за межи чогось. Кант називає Трансцендентальним "будь-яке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки видами нашего пізнання предметів, оскільки дане пізнання повинно бути можливим A Priori. Система таких понять називалась би трансцендентальною філософією" . У даному визначенні зустрічається ще одне поняття A Priori. Апріорними називаються у Канта ті форми свідомості і мислення, які існують до будь-якого досвіду. Крім апріорних існують ще й Апостеріорні форми, які здобуваються вже у досвіді. Апріорні форми свідомості і мислення Кант називає трансцендентальними, тобто до досвідними. Але за Кантом крім сфери, яка передує досвіду і робить цей досвід можливим як систематичне емпіричне знання, існує й інша сфера, яка є вищою за досвід - це сфера над досвідна, надчуттєва, потойбічна. Цю сферу Кант називає Трансцендентною. Отже у Канта існує два виходи за межі досвіду – вихід по той бік досвіду, у світ речей самих по собі. Ці речі є надчуттєвими і неприступними для пізнання. Цю сферу виходу Кант називає трансцендентною. Другий вихід – по цей бік досвіду, у пізнавальні можливості самого суб‘єкта. Це форми споглядання і розсудку, які передують досвіду і обумовлюють його можливість. Цю сферу виходу Кант називає Трансцендентальною.

24. Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень.

Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, цілокупність. II. Якості: реальність, заперечення, обмеження. III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування. IV. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість.

Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.

Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом.

25. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.

Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.

Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей (у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень.

26. Так як Кант приписує апріорним синтетичним судженням першорядне значення, то основною для нього питання про джерела знання, про види знання і його межах формулюється як питання про можливість апріорних синтетичних суджень у кожному з видів знання. Канта цікавлять головним чином три види знання: математика, теоретичне природознавство і "метафізика" (умоглядне пізнання всього сущого). Тому питання про апріорних синтетичних судженнях він ставить у трояку формі: 1) як можливі такі судження в математиці 2) як вони можливі в природознавстві 3) чи можливі вони в "метафізиці" Дослідження питань про апріорних синтетичних судженнях в науковому і філософському знанні Кант називає "транценден-Тальне", а своє вчення, в якому він намагався дати відповіді на ці питання "транцендентальним ідеалізмом". Вирішення цих трьох питань Кант пов'язує з дослідженням трьох основних пізнавальних здібностей: чуттєвості, розуму і розуму. Чуттєвість - здатність до відчуттів, розум - здатність до понять і суджень, розум здатність до умовиводів що доходить до ідей.

Основна увага філософа зосередилося на критичному аналізі пізнавальних здібностей людини, на розробці відповідної теорії пізнання. Усяке знання, по Кану, починається з досвіду, але не обмежується ім. Частина наших знань породжується самою пізнавальною здатністю, і носить, по вираженню філософа, "апріорний"(переддослідний) характер.

Емпіричне знання одиничне, а тому випадково; апріорне - необхідно. Апріорізм Канта відрізняється від ідеалістичного навчання про уроджені ідеї. В - перших, тим, що, по Канті, переддослідний тільки форми знання, а його зміст цілком надходить з досвіду. В - других, самі додосвідні форми не є уродженими, а мають свою історію. Реальний зміст кантівського апріорізму полягає в тому, що індивід, що приступає до пізнання, має у своєму розпорядженні визначення, сформованими до нього формами пізнання.

Якщо подивитися на знання з погляду його споконвічного походження, то весь його обсяг в остаточному підсумку узятий із усього досвіду людства, що розширюється. Інша справа, що поряд з безпосереднім досвідом, є досвід непрямий (засвоєний). Далі Кант установлює розходження між аналітичними і синтетичними судженнями. Перші носять характер, що пояснює, а другі розширюють наші знання. Усі досвідчені, емпіричні судження синтетичні. Це очевидно. Питання в тім, чи можливі апріорні синтетичні судження?

Це головне питання "Критики чистого розуму". У тім, що вони існують Кант не сумнівається, інакше б наукові знання не були б обов'язковими для усіх. Проблема полягає в тому, щоб пояснити їхнє походження. Головне питання роботи - як можливо чисте, внеопытное знання - розпадається на три. Як можлива математика? Як можливе природознавство? Як можлива метафізика як науку?

Звідси три розділи основної частини "Критики ...": трансцендентальна естетика, аналітика, діалектика. (Другий і третій розділи разом утворять трансцендентальну логіку). Трансцендентальної Кант називає свою філософію тому, що вона вивчає перехід у систему знань умов досвіду через пізнавальну здатність.

27. Є дослідженням форм існування свідомості. Методом руху вибрана критика знання, що являється(природного, несправжнього, буденного, нереального - терміни Гегеля), з боку науки. Згідно Гегелю(див. Введення) наука тим, що виступає на сцену, сама є тільки деяке явище разом з іншим знанням. Наука не може просто відкинути несправжнє знання під тим приводом, що вона є істиною, а несправжнє, буденне знання для неї нічого не означає. Адже останнє, навпаки, заявляє, що воно істинне і для нього наука ніщо. Одно голе запевнення має однакову вагу, як і інше. Саме тому, наука повинна виступити, викладаючи знання, що являється, щоб в нім самому показати його неістинність. Послідовність формоутворень, яку свідомість проходить на цьому шляху, є історія утворення самої свідомості до рівня науки. Більше того, в цьому послідовному русі від однієї форми знання, що являється, до іншої, ми проходимо повноту форм існування свідомості. Тим самим, критика знання, що являється, є одночасно виклад самої науки про досвід свідомості.

Науковим доповненням до викладу різних форм існування свідомості, Гегель рахує необхідний(логічну) зв'язок, при якому від однієї форми свідомості ми переходимо до іншої. Цей перехід Гегель і називає досвідом свідомості. У чому полягає цей зв'язок? Гегель вказує, що "до якого б результату не привела критика несправжнього знання, його не можна зводити до порожнього ніщо, а необхідно розуміти як ніщо того, чого він - результат, в якому міститься те, що є істинним в попередньому знанні". Цей зв'язок різних форм існування свідомості і визначає необхідність послідовного руху. У цього руху зі свого боку є мета - вона там, де знання витримує критику досвідом, або як пише Гегель, де "знанню немає необхідності виходити за межі самого себе, де воно знаходить саме себе і поняття відповідає своєму предмету, а предмет - поняттю". "Поступальна хода до цієї мети виявляється безупинно, і ні на якій більше ранній стадії не можна знайти задоволення". Саме тому "Феноменологія Духу" здійснює одну з головних ідей Гегеля що полягають в тому, що істинне знання має бути системою знання, а істинна наука - системою взаємозв'язаних наук.

28. У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”. «Феноменологія духу» (1807 р.) -є відображенням духовного досвіду, набутого людством. У ній вирішується проблема тотожності суб'єкта і об'єкта на основі обгрунтування тотожності індивідуального й абсолютного «Я». Перший крок до цього — це рух індивідуальної свідомості до тотожності з абсолютним «Я», тобто із загальнолюдською свідомістю, духовним світом усього людства. Це можливо лише через поступальний розвиток свідомості, в процесі якого індивідуальна свідомість проходить весь шлях, усі етапи, які пройшло людство за всю свою історію. Феноменологія духу - це одночасний прогрес розвитку світової культури, нагромадження духовного досвіду людства й опанування цього досвіду конкретним індивідом, перетворення його на особистість. Свідомість соціальна й історична, рух індивідуальної свідомості повторюють історію суспільства. Тобто в полі зору Гегеля - духовний розвиток індивіда, еволюція суспільства як такого і зміна форм його свідомості або індивідуальна свідомість, суспільство і суспільна свідомість. Після закінчення процесу виховання і здобуття освіти кожна людина здатна подивитися на світ і на себе крізь призму певного стану світової історії, «світового Духу». Саме так знімається протилежність суб'єкта і об'єкта, досягається абсолютна тотожність мислення і буття.

Рух свідомості, за Гегелем, — це сходження від абстрактного до конкретного. Це шлях від найпростіших визначень до змістовніших, які відтворюють теоретичну модель досліджуваного предмета. Кожний наступний етап містить у собі всі попередні, репродукуючи їх на новому, вищому рівні, в той же час наступні етапи упереджуються більш ранніми етапами діалектичного шляху розвитку.

Перший ступінь — свідомість, де предмет протистоїть людському «Я» і визначає його; свідомість виявляється «теоретичною», або споглядальною (чуттєві сприйняття, форми розуму). Наступний ступінь -самосвідомість, де свідомість і предмет тотожні, свідомість визначає свій предмет, саму себе і виступає насамперед як така, що практично діє, бажає, прагне. Якщо свідомість осягає свою всезагальність, вбачає в собі абсолютну повноту реальності, вона виступає як «Розум». Найвищий ступінь у розвитку індивідуальності є стан «Духу»; на цьому рівні свідомість осягає духовну реальність світу і себе як вираження цієї реальності.

З кожним з цих ступенів розвитку індивідуальної свідомості співвідносяться певні форми розвитку людської культури, духовного життя: мораль, наука, право, релігія тощо. Вершиною цього руху в історичному та індивідуальному плані є освоєння мови філософії - понять. «Дійти до поняття» - це значить оволодіти здатністю формулювати і виражати свої думки в системі понять і категорій логіки. Поняття — це і є абсолютна тотожність суб'єкта і об'єкта.

29. Рух свідомості, за Гегелем, — це сходження від абстрактного до конкретного. Це шлях від найпростіших визначень до змістовніших, які відтворюють теоретичну модель досліджуваного предмета. Кожний наступний етап містить у собі всі попередні, репродукуючи їх на новому, вищому рівні, в той же час наступні етапи упереджуються більш ранніми етапами діалектичного шляху розвитку.

Перший ступінь — свідомість, де предмет протистоїть людському «Я» і визначає його; свідомість виявляється «теоретичною», або споглядальною (чуттєві сприйняття, форми розуму). Наступний ступінь -самосвідомість, де свідомість і предмет тотожні, свідомість визначає свій предмет, саму себе і виступає насамперед як така, що практично діє, бажає, прагне.

Свідомість стає самосвідомістю, коли "Я" приходить до осмислення того, що усі визначення зовнішнього світу належать не лише йому як такому, але і що сприймає його "Я".

Необхідно утямити основне: самосвідомість - це процес, коли "Я" виявляє свою безпосередню причетність до знання про світ, коли "Я ставить собі питання, чи можуть знання, що містяться в досвіді "Я", мати "свободу існувати зовні Я" (Гегель). Свідомість як самосвідомість - це такий стан, коли людині одночасно доступний і зовнішній світ, і він сам. На етапі свідомості без самосвідомості людина визначає своє відношення до світу так: я знаю, я бачу, я відчуваю, я мислю і так далі. Але, коли він говорить "я знаю", його "Я" ще не має самосвідомості. Формула самосвідомості може бути виражена так: "Я знаю, що я знаю", "я мислю, що я мислю" і так далі. Щоб увійти до стану свідомості як самосвідомості, недостатньо просто мислити, просто відчувати, сприймати, переживати: необхідно якось "висвітити" те, що відбувається в мені, звернути на нього увагу, сконцентрувати увагу на внутрішньому світі людини.

Свідомість як самосвідомість - це дуже стан, що важко досягається людиною. Рівень самосвідомості не є константою для усіх людей. Багато хто живе, переважно направляючи свою увагу на зовнішній світ. Їх "Я" не затримується в собі самому, не робить себе предметом свого осмислення. У багатьох просто немає звички, навички зосереджуватися на своєму внутрішньому стані.

30. Розум народжується в мить, коли свідомість набуває достовірності бути будь-якою реальністю. Така суть філософії ідеалізму. Простежуючи феноменологічні етапи діалектичного шляху Розуму, ми дійшли достовірного висновку, що він є всяка річ, - т. е. до єдності буття і мислення. В процесі верифікації заявленої визначеності(certum) обозначиваются три етапи: 1) Розум, що споглядає природу; 2) діючий Розум; 3) Розум, що робить свідомість Духом. 1.Розум, що споглядає природу, конституюється наукою про природу, при цьому само собою зрозуміло, що світ прозорий для розуму, т. е. раціональний. "Розум шукає своє інше(alterratio), знаючи, втім, що не знайде нічого іншого, окрім власної нескінченності". Щоб знайти самого себе в іншому, Розум вимушений здолати " спостережливий" (пасивний) момент і перейти до активного, або практичному, т. е. до моменту, коли розум діє моральним чином.

2. Практичний Розум на більш високому рівні(рівні визначеності = бути чим завгодно) повторює момент самосвідомості. Спочатку він проявляє себе в індивідові, щоб потім піднятися доуровня духовного єднання індивідів. Етапів, як завжди, три: а) людина спочатку прагне на щастя, розуміючи його як комфорт і насолоду. Це тип характеру гетевского Фауста. Він вважав, що опановує життя, на самій же справі осягав лише смерть; б) на другому етапі свідомість відкриває в собі закон серця і наслідує його. Можливо, це випадок Руссо. Негативність " сердечної" універсальності, вважає Гегель, поміщена в її поспішність, бо тут не дістає моменту опосредования. Крім того, "закон серця" у кожного свій, в цьому джерело незговірливої суб'єктивності і неспівпадання з "ходою світового Духу"; в) небагато дають приклад універсальній доброчесності, хоча на цьому етапі вона ще абстрактна, в тому сенсі що герої(типу Дон Кихота або, з іншої серії, Робесп'єра) хочуть переламати хід історії реформувати світ. Ясно, що вони терплять рано чи пізно поразку. 3.Розум, що синтезує перші два моменти, представлений самосвідомістю, що знайшла власний зміст. І тут є свої три моменти: а) спочатку людина присвячує себе справі, ототожнюючи себе з тим, що робиться. Проте в такому спільному робленні бракує абсолютно реального змісту в якості мети; б) такий зміст є в законодавчому Розумі у вигляді універсальних імперативів. Але саме тому що вони універсальні і абсолютні, недолік їх - в абстрактності; в) критичний розум знаходить своє максимальне вираження в етичному формалізмі(кантіанського типу), проте і він страждає абстрактністю. Завершальний момент самосвідомості підтверджує, що етична субстанція є не що інше, як этос, соціальне середовище, в яке занурений народ. "У вільного народу розум - актуалізована істина. Це дух, живий і присутній, в якому індивід знаходить своє призначення(універсально особливу суть) та реалізує його.