10. Вчення про матерію і форму в метафізиці Аристотеля.

Арістотель, прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним, продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він трактував по-своєму. В концепції Платона допоміжним був вплив математичного знання, а ідеї (поняття) математики існують мовби паралельно до чуттєвого світу. Філософія ж Арістотеля ґрунтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в живому — душа. Найвищою суттєвістю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Зауважимо, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено незнанням давніми греками принципу терції. Для них рух кожного тіла мав початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час перебуває в русі, це означав, що повинно бути поспішне першоджерело руху.

Арістотель вважає, що суть буття речі — Її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Арістотеля є ототожнення її із суттю речі. У Арітотеля форма як суть буття речі — це той чи інший вид певного роду. Саме видове — головне, вирішальне начало буття і знания. Форма — не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Арістотеля — це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом — форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі , будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію Їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії — наступниці форми. При цьому під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.

Матерія у Арістотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії! форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма — реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто відношенням у конкретну річ.

11 Загальна характеристика середньовічної філософії та кола питань, які вона вирішувала.

Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. На зламі античності та середньовіччя християнство пропонує людям трансцендентну силу, на яку можна спертися. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцентризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думки. Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес — релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов'я. . Та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання про першооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом.

Християнство зіграло величезну роль у розвитку філософської думки. Воно внесло такі нові ідеї: 1) Ідею «людини як центру всього»; 2) Ідею лінійності історії; 3) Уявлення про Бога як Особистості і Творця.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія - захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт тертулліан (160-229 рр.), який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання, віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це - абсурдне”.

Наступним періодом розвитку середньовічної філософії був період патристики. Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний. Онтологію і вчення про бога як абсолютне буття запозичив із неоплатонізму. За Августином, буття бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам'ятаючої, споглядаючої і чекаючої душі. Могутність Бога він вважав в можливості одкровення, здатності відкритися людині. Для Августина земне життя — гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного потустороннього" існування.

Характерною ознакою періоду середньовіччя є поява поняття віри. Вона є теоретико-пізнавальною категорією, елементом становлення розуму.

Другим типом середньовічного філософствування була схоластика. Вузловими проблемами періоду схоластики були співвідношення між волею, вірою і розумом, людиною і Богом, а також проблема співвідношення між одиничним і загальним, питання про сутність божественної Трійці. Як співвідносяться між собою Бог Отець, Бог Син і Бог дух Святий? Чи тут ідеться про одну сутність, чи про три?

За схоластичного періоду монастирі були схронами освіти.Відбувається боротьба релігії і арістотеля як авторитету древності. Мислення функціонує в протиставленні цих понять, і таким чином вони обоє руйнуються. Основні принципи закріплюються догматами, а свобода розуму заявляє про себе в методах розвитку цих догматів. Саме на цьому була зосереджена розумова діяльність середніх віків!!!!!!!!!!

Видатним філософом середньовыччя був Еріугена. Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша — природа не створена, але здатна сама творити — Бог; друга — природа створена і сама здатна творити —сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя — природа створена і не здатна творити — світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. В кінцевому підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу — Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

Видатним представником середньовічної схоластики є Фома Аквінський. Фома намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, Фома виступає, з одного боку, проти Тертулліана: "Вірю, тому що асбурдно", який відкидав значимість розуму у справах віри, а з іншого боку, підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму, погоджуючись з ним. Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви.

12. Віра і розум в філософії Августина Аврелія.

Августин "Блаженний" Аврелій (13.XI.354-28.VIII.430), єпископ Гіпона, створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні.

Аврелій Августин відкрив нову епоху в історії західної думки, виявивши, що раціональну істину про Бога можна осягнути відразу простим актом віри, яка притаманна навіть неосвіченим серед християн і яка перевершує будь-яку філософську істину. Тому найнадійнішим шляхом досягнення істини є не той, що починається завдячуючи розуму, а навпаки, той що починається з віри, а потім веде далі, від одкровення до розуму. Але закликаючи до віри,Августин зовсім не закликає відкинути розум. Про це свідчить відома формула Августина- “Розуміння є нагорода за віру”. В вірив, що не може бути людини, яка б не мала визначеної духовної долі. Августин вірив, що ясність думки можлива тільки під впливом Божої благодаті. Таким чином, Августин встановив домінуючий характер і стиль християнської мудрості середніх віків.

Августин не допускає ніякого сумніву щодо існування Бога. Бог - є генетичним і субстанційним началом всього, що існує. Він є джерелом природнього порядку. Порівнюючи характеристики свого знання і якості Бога, те, що вони вічні та істинні, Аврелій робить висновок, що джерелом вічної істини є Бог. Душа людини - творіння Бога. Душа перебуває у створеному Богом світі, тобто часі. Бог перебуває у абсолютному теперішньому, у вічності. Душа має здатність розрізняти минуле і майбутнє. Августин показує, що час - це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле й майбутнє стають постійно триваючим теперішнім.

13. Загальна характеристика середньовічної схоластичної філософії.

Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування примату теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). На відміну від отців церкви, що спиралися на власний розум і інтуїцію, схоластики використовували раціональні шляхи пізнання Бога. У схоластиці існувало три основних напрямки: реалізм, номіналізм і концептуалізм.

Схоластичне мислення зосередилось в основному на вирішенні двох проблем, зумовлених, з одного боку, суперечністю реалізму і номіналізму, з другого, - ствердженням існування Бога. Реалізм (від лат. realis - реальний, дійсний,) приписував існування лише загальному (універсаліям), вважаючи загальним ідеї, що передують одиничним речам. Поміркований реалізм стояв на позиції, що загальне існує в речах. Номіналісти твердили, що самі предмети викликають у людей ідеї про них

Номіналісти (від лат. nomen - ім'я), навпаки, не припускали реального існування універсалій, загальне в них мало місце лише після речей.

Схоластику поділяють на ранню та пізню. Рання схоластика (XI-XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).

Між ранньою та пізньою схоластикою виділяють період зрілої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся арістотелізмом (Альберт Великий, Фома Аквінський).

Пізня схоластика (XIII-XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, яка руйнує "гармонію" віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології.