39) Концепція срібного століття рос поезії. Блок ( Незнайомка, весно весно…) і Ахматова (Довкола жовтий вечір…Літній сад…)

Модерністський період розвитку російської поезії кінця XIX — початку XX ст. називають «срібною добою», російським поетичним ренесансом.

Основними ознаками цієї доби є:

посилена увага до особистості, індивідуалістичної і «абсолютно вільної»;

спроби сформулювати новий ідеал життя і новий ідеал світосприйняття;

увага до філософії, що пояснює таємниці буття (О. Блаватська); — підвищений містицизм мислення, відчутгів;

елегантний еротизм поезії;

зневага до благополуччя і комфортності особистого життя;

абсолютна свобода форми.

В історії розвитку російської поезії «срібної доби» найбільш яскраво виявили себе три напрямки:

символізм,

акмеїзм,

футуризм.

Акмеїзм — модерністська течія в російській поезії 1910-х років, що об'єднала Миколу Гумільова, Анну Ахматову, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького, Георгія Іванова, Михайла Зінкевича, Григорія Нарбута і «співчуваючих» Михайла Кузьміна, Бориса Садовського та інших митців. Акмеїсти виступили за: відображення земного, конкретного, предметного і ясного світу, з його формами, обрисами, барвами й пахощами, за ясність і конкретність слова. Футуризм відмовляється від художньої спадщини, протиставляє старій культурі нову антикультуру.

Футуристи намагаються оновити мистецтво, літературні форми.

Символізм - Покликання поезії – засобами краси передати читачеві точно зміряну дозу потрібних романтично-містичних почувань, пробудити в ньому позасвідоме, скерувати в країну романтичних мрій і видінь.

Блок «Незнайома»

Написана у період критичної переоцінки поетом уявлень, сформованих під впливом філософії В. Соловйова, «Незнайома» була просякнута романтичною іронією. Крізь призму романтичної іронії зображався у творі насамперед конфлікт ідеалу та дійсності, що становив основу сюжету. Дійсність у «Незнайомій» - це світ обивателів, «ситих» і ницих споживачів життя, що гайнують свої дні у трясовині затишку. Ця дійсність представлена у вірші у двох замальовках. У першій зображується дачне передмістя, в якому щовечора з убогою одноманітністю розважаються «на всякий дотеп мастаки». Тут усе заяложене, усе дисонансне - і п'яні вигуки, і жіночий виск, і дитячий плач. Навіть природа пройнята настроями розпаду й фальші. Весна, що зазвичай асоціюється з цнотливою юністю світу, з хвилею свіжих сил зростання та розквіту, випромінює у блоковському вірші «хмільний і тлінний дух». Друга замальовка переносить читача у задушливе приміщення ресторану, заповнене тими ж самими обивателями, гротескно зображеними в узагальненому образі «пияків з очима кроликів». Саме тут і з'являється Незнайома - загадкова красуня, що заволоділа серцем ліричного героя. її образ оповитий чарівним серпанком; риси обличчя та обрис фігури невизначені, туманні, розмиті. Від деталей портрета Незнайомої тягнуться промені до «нетутешнього» світу: її шовки віють «давніми й оздобними І повір'ями»; в її обличчі, схованому під вуаллю, ліричний герой бачить «берег зачарований / і чарами пойняту даль». Відтак Незнайома переростає межі образу земної жінки. Вона символізує і містичний ідеал жіночої краси, gов'язаний з ідеєю Вічної Жіночності, і царину духу, і світло Гармонії (не випадково у присвяченій їй частині фігурує образ Сонця), і ключ до святих таємниць буття, і заповітну мрію Ліричного героя. Виникаючи на межі реальності та марення, образ Незнайомої у завершальній частині вірша остаточно розпадається на окремі фрагменти, що маяковими вогниками спалахують у захмелілій свідомості ліричного героя:

І, сколихнувшись, пера струсячі У мозку тріпотять моїм. І очі сині-сині, тужачи, Цвітуть на березі смутнім.

Образ ліричного героя також позначений відбитком роздвоєності. З одного боку, ліричний герой протиставляється світові обивателів (оскільки здатний пориватися до ідеалу й помічати «знаки вічності» у повсякденності), а, з другого - він є частиною карикатурного ресторанного товариства (оскільки, повторюючи згаданий вище вислів, зливається з хором п'яних «потвор»).

Ахматова Довкола жовтий вечір

Творчість Анни Ахматової в групі акмеїстів і в російській поезії в цілому слід визначити як «трагічний ліризм». Якщо її колеги по акмеїзму визначаються за принципом художнього перетворення зовнішньої реальності в об'єктивному аспекті, в енергії дії, в безпосередньому переживанні культури як пам'яті і як одній з цілей життя, то Ахматова зосереджує свою художню увагу на внутрішній, емоційній сфері, на становленні особи, на внутрішніх конфліктах, через які проходить особа, підкреслюємо: особа – в умовах найтрагічнішої епохи історії Росії.

Хронологічно російська революція співпала з серединою творчого шляху Ахматової. Саме у ній, в страшній більшовицькій революції, слід шукати основний, найгостріший з особистих конфліктів Ахматової. Саме ця трагічна реальність є життєвою основою поезії Ахматової. У поезії взагалі, а в акмеїзмі особливо, художня форма в її строгій дисциплінованості і смисловій насиченості є основою художнього твору. Внутрішній сенс всякого художнього твору здійснюється саме через його форму. Це і є основний принцип і початковий пункт школи акмеїзму.

Довкола жовтий вечір ліг, Тремтить квітнева прохолода. Ти запізнивсь на стільки літ, Та радість буде там, де згода. Присядь до мене ближче ти, I подивись веселим оком: Блакитні зошита листки — Віршів моїх дитячі спроби. Пробач, що сумно так жила I сонце бачила несміло. Пробач, пробач, що багатьма Я багатьма переболіла.

При розгляді поезії Ахматової, ми відразу бачимо як трагічна тема і трагічний характер дають в своєму становленні цілу веселку емоційно-образних фарб. Кожен душевний стан, кожен конфлікт дає новизну і гостре заломлення. Відчувається рух, наростання, недомовка, розгубленість.У першу половину свого творчого шляху Анна Ахматова стала майстром любовної лірики і придбала цим широку популярність. Тут яскрава і різноманітна шкала переживань.