44. Національно-культурні осередки і товариства 19 – початку 20 ст. Та специфіка їхньої діяльності.

На кінець 18 ст. внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України – Гетьманщини, її права, вольності та привілеї. Із скасуванням гетьманства та полково-сотенного устрою вона стала просто адміністративною одиницею, зведеною за станом до звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм із самостійним внутрішнім життям, на всій її території насильно встановлювалися органи управління Російської імперії. Зникли всі особливості місцевого устрою, які відповідали народному характеру і складали кращі набуття національної культури. Це – організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя. Вони поступилися своїм місцем загальноросійському порядкові.

Україна втратила навіть своє ім’я. Його офіційно заступила «Малоросія». Поволі втрачалася самоназва українців.

Незважаючи на несприятливі умови, процес творення на українській землі «і під чужими урядами» ні на мить не припинявся.

В 19 ст. ідеї української самостійності ніяк не могли знайти легального ґрунту для своєї роботи в Росії. Урядова політика зводилась до того, щоб не допускати ніякого українства, проводячи традиційний курс асиміляції українського населення в напрямку його русифікації. Власті ретельно слідкували за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури.

У цій тяжкій ситуації в Україні залишалася одна сила, що рятувала український народ від денаціоналізації. Цією силою була національна свідомість. Цю ідею успадкувати українські діячі 19 ст. Це позитивно вплинуло на українську культуру, сприяло її розвитку і в 20 ст.

Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847). Щодо культурно-історичного процесу, то тут братство визнавало рівні права всіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови та національної культури. Братству належала думка про особливі риси українського народу та його культури: волелюбність та природний демократизм, поетичність та віротерпимість.

Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українського народу», авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак.

Михайло Грушевський в «Очерке истории украинского народа» так оцінив історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства: „Здесь мы впервые видим попытки теоретического формирования украинской идеи в политической и общественной среде в духе прогресса и свободы».

Ідеї близькі до тих, що відстоювало братство, висувалися також славнозвісною «Руською трійцею». Це було демократично-просвітницьке літературне угруповання, яке діяло протягом 1833–1837 рр. в Галичині. Утворилося воно у Львові зі студентів духовної семінарії та університету. Новоприйняті члени зобов’язувалися «чесним словом протягом всього життя працювати на користь народу і відродження національної літератури». Назва походить від кількості керівного ядра засновників (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), яких укупі їхні ж товариші прозвали «Руською (що за термінологією мови українського населення тодішньої Галичини означало «українською») трійцею».

Про прагнення «Руської трійці» свідчать спогади Я.Головацького про М.Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: «Нам, молодим русинам, треба об’єднатися в гурток, вправлятися в слов’янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську писемність в Галичині».

Згуртувавши навколо себе однодумців, «трійчани» почали «ходити в народ», записувати пісні та перекази, слова й вирази, вживані простими людьми. Приклад у цій справі подав Я.Головацький – студент філософського факультету Львівського університету. З портфелем, на якому латиною було написано відомий вислів, що означає: «Все моє ношу з собою», він подорожував по містечках і селах Галичини і Буковини, а згодом побував й на Закарпатті, робив фольклорні записи, фіксував власні спостереження народного побуту.

В 1836 р. І.Вагилевич завершив перший у вітчизняній літературі переклад українською мовою славнозвісної давньоруської поеми «Слово о полку Ігоревім». Однак тавро політично неблагонадійного перешкодило йому опублікувати цю працю.

У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений членами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністровая». З нього почалася нова українська література в Західній Україні.

Він вийшов тисячним тиражем, сто примірників з якого видавець переслав з Угорщини до Відня, а решту до Львова. Однак власті наклали арешт на це видання. Вдалося врятувати лише ті двісті примірників, що упорядники встигли розпродати, подарувати різним особам і установам, а також залишити для себе.

Діяльність М.Шашкевича та його соратників започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині, сприяла посиленню ідей демократії та гуманізму, пробудженню самосвідомості народу, появі й активізації прогресивних тенденцій у суспільно-політичному житті. Але видання «Русалки Дністрової» стало апогеєм діяльності «Руської трійці». Переслідувана властями, вона невдовзі розпалася.

Національно-культурному відродженню Галичини сприяли революційні події 1848 р. в Австрійській імперії. Тоді у Львові була створена перша українська політична організація – Головна руська (українська) рада. Вона виступила з вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини.

Головна руська рада ініціювала проведення у Львові в жовтні 1848 р. першого з’їзду діячів української культури і науки (Собор руських вчених). Згідно з рішенням з’їзду було засновано «Галицько-руську матицю» – культурно-освітнє товариство, завданням яко-го було піднесення освіти народу, розвиток літератури й мистецтва, видання популярних книг для народу.

Визначними подіями стали відкриття в 1848 р. першої в Галичині української читальні в Коломиї та заснування в 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти просвітнього інституту – Народного дому у Львові. Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька». Це – перша в Галичині українська газета, яка виходила у Львові протягом 1848–1857 рр.

В другій половині 19 ст. національно свідома частина української інтелігенції почала об’єднуватись в громади, які займались національно-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу входили Микола Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, Василь Білозерський. Їй судилося стати зачинателькою так званого громадівського руху, який в Україні під владою Російської імперії майже до кінця 19 ст. становив основу розвитку українського національного відродження.

П.Куліш, М.Костомаров, В.Білозерський, Олександр Кістяківський стали засновниками і провідними діячами громадсько-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» – першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою. Журнал відстоював розвиток української національної культури, в тому числі мови й літератури, історії, етнографії, фольклору, друкував твори українських письменників, історичні праці та документи тощо. В «Основі» було надруковано понад 70 творів Т.Шевченка. Не одержавши від властей офіційного дозволу на продовження свого існування, журнал «Основа» перестав виходити у світ.

Крім «Основи», петербурзька громада видавала так звані «метелики» – маленькі книжечки з творами найбільших тодішніх та тогочасних українських письменників.

В 1861 р. виникла громада в Києві. Вона складалася із студентів-українців. Серед них – П.Чубинський, П.Житецький, В.Антонович, Т.Рильський – батько видатного українського поета. Громадівці видавали підручники і твори українських письменників, організовували українські концерти і вистави, поширювали освіту, засновували і працювали в недільних школах.

Діяльність громад відновилася на початку 70-х років. Центром національно-культурної роботи у 70–90-х роках стала київська – пізніше так звана Стара – громада. До її складу входили визначні наукові й культурні діячі: В.Антонович, який очолював громаду, Михайло Драгоманов, Микола Зібер, Федір Вовк, П.Чубинський, І.Нечуй-Левицький.

Стара громада дістала таку назву, аби відрізнити її старших і досвідчених членів, яких налічувалося близько 70, від нових громад, що також з’являлися й складалися переважно із студентів. Громадівці знову зосередилися на неполітичній діяльності. З ініціативи членів громади в 1873 р. був заснований осередок української думки і науки – Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства. Це була перша легальна організація в галузі українознавства. Її головою обрали Г.Ґалаґана, а секретарем – П.Чубинського. За кілька років були підготовлені два томи «Записок» цього Товариства, проведено археологічний з’їзд, одноденний перепис населення Києва, створено наукову бібліотеку, етнографічний музей.

У Києві склався сильний науковий центр з українознавства, проводились археологічні конгреси, видавались праці світового значення.

Але в 1876 р., за влучним висловом історика, на культурному полі України знову «запахло порохом». Репресії, які почалися в 1875 р., особливо посилилися після Емського акту 1876 р. Емський став подальшим кроком політики національного гноблення українського народу, переслідування його культури.

Емський акт забороняв ввіз у межі Російської імперії без дозволу «будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі», друкування та видання в імперії «оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі», крім історичних документів, пам’яток, із додержанням правопису оригіналів, творів красного письменства з користуванням тільки загальноприйнятим російським правописом. Емським актом заборонялися також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот». На інші мови почали перекладати навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрах.

На підставі Емського акту було розпущено громади, припинив діяльність Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства в Києві, припинилося видання прихильної до українців газети «Киевский телеграф», яка фактично була друкованим органом київської громади в 1874–1875 рр. Наслідком Емського акту було й те, що в 1877 р. не було надруковано жодної української книжки.

Окремий пункт Емського акту стосувався персонально М.Драгоманова й П.Чубинського. Їм було заборонено жити в Україні. М.Драгоманова й М.Зібера було усунуто з Київського університету і в 1876 р. вони, а також Ф.Вовк й С.Подолинський, виїхали за кордон.

Емський акт гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.

Перед тим, як залишити Київ, М.Драгоманов домовився зі Старою громадою про видання за її фінансової підтримки за кордоном журналу, присвяченого українським проблемам. З цією метою у Женеві він організував вільну українську друкарню і почав випускати перший український політичний журнал «Громада» (1878–1882), тобто дав українству вільну демократичну пресу. Вона публікувала те, що не могло вийти у світ на пригнобленій Російською імперією Україні. В цьому йому допомагали соціолог С.Подолинський і український письменник з Галичини Михайло Павлик.

Завдяки М.Драгоманову Європа дізнавалася про Україну.

Важливим здобутком Старої громади, яка продовжувала існувати підпільно, нелегально, стала наукова українознавча праця, очолена В.Антоновичем і зосереджена переважно навколо журналу «Киевская старина. Це був перший в Україні науковий історичний часопис, який виходив російською мовою. Михайло Грушевський назвав його справжньою енциклопедією українознавства.

Автори журналу в умовах жорстокої русифікаційної політики висловлювали свої погляди мовою науки, доводячи історичними фактами закономірність існування і розвитку українського народу з самобутньою культурою і традиціями.

Стара громада виступила ініціатором створення словника української мови і доручила це відомому письменнику, публіцисту, фольклористу і мовознавцю Борису Грінченку. Він став упорядником і редактором «Словаря української мови» в 4-х томах, за який йому присудили премію Російської академії наук.

В 19 ст. в Галичині виникають просвіти. Основна їхня мета – масове поширення освіти і національної свідомості серед українського народу. Просвіти сприяли, боролись, виступали за соборність та державність України. Вони організовувати бібліотеки, народні музеї, читальні, самодіяльні хори, театри, видавали газети, підручники, популяризували твори Т.Шевченка та інших письменників, відкривали школи, курси для неграмотних.

Найбільш значною стала львівська просвіта, заснована 8 грудня 1868 р. Це – перша просвіта в Україні. Звідси бере свій початок просвітянський рух. У творенні та діяльності просвіт брали участь Юрій Федькович, Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Липа, Микола Аркас, Іван Огієнко, Микола Лисенко, Леся Українка, митрополит Андрій Шептицький.

В 1905 р. українська інтелігенція почата створювати просвіти у Східній Україні на зразок західноукраїнських.

Але після 1907 р. царський уряд заборонив діяльність майже всіх українських просвіт.

В Галичині ж просвіти продовжували діяти. Вони там проіснували аж до 1939 р. На початок війни 1914 р. 75% українських населених пунктів Галичини мали свої читальні, працювали аматорські драматичні театри, хори, читальні-бібліотеки. Здійснювались також спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були засновані гімнастичні товариства під назвою «Сокіл» і «Січ».

У Галичині стали традиційними щорічні відзначення шевченківських днів, які перетворилися у національне свято українців. Особливо широко були відзначені 50-річчя від дня смерті у 1911 р. і 100-річчя від дня народження Кобзаря у 1914 р. У Галичині було споруджено кілька десятків пам’ятників Т.Шевченкові.

На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило Літературне товариство ім. Т.Шевченка, засноване в 1873 р. у Львові за фінансової допомоги меценатів - полтавської поміщиці Єлизавети Скоропадської та цукрового барона Василя Симиренка. Заснована організація ставила перед собою мету «помагати розвій руської словесності» шляхом видання наукових і літературних книг, журналів та вручення премій за найкращі твори. Товариство мало друкарню, бібліотеку й музей, разом з науково-дослідницькою займалось культурно-просвітницькою роботою серед населення.

За час свого існування товариство видало більше як 120 томів «Записок наукового товариства імені Тараса Шевченка» і більше як 100 томів інших видань, серед яких і «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури».

Товариство проіснувало до січня 1940 р. Діяльність його продовжувалася після Другої світової війни на еміграції. Відновлене, поновило свою роботу у Львові в жовтні 1989 р.

Велику роль у відродженні інтересу до наукових знань відіграло створене у 1907 р. у Києві на гребені національно-культурного руху Українське наукове товариство, що, за словами його голови М.Грушевського, «своєю метою ставило допомагати розробленню й популяризації українською мовою різних галузей науки...».

Створене на зразок Наукового товариства ім. Т.Шевченка Українське наукове товариство почало видавати свої записки та збірники. Та з початком Першої світової війни ці видання припинилися. З друку вийшли лише два томи своєрідної енциклопедії українознавства під назвою «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

Український культурний рух набув швидкого поширення в Наддніпрянській Україні під час першої російської революції 1905–1907 рр. Саме тоді царській уряд був змушений скасувати нарешті закони щодо українського друкованого слова. Разом з просвітами з’являється українська демократична преса.

3 31 грудня 1905 р. у Києві почала виходити перша українська щоденна газета «Громадська думка», згодом – «Рада», а з 5 січня 1906 р. в Полтаві – щотижневик «Рідний край».