14.2. Міжнародна фінансова політика, її типи та інструменти

Міжнародна фінансова політика держави має базуватися на наукових концепціях у цій галузі, аналізі попередньої прак­тики та вимог поточного і стратегічного соціально-економіч­ного розвитку як окремої країни, так і всього світу.

"Політика" — це слово грецького походження, означає мис­тецтво управління державою. Міжнародна фінансова політи­ка представлена сукупністю заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів. Юридично вона оформлюється в нормах і принципах міжнародного фінансового права.

Міжнародна фінансова політика є частиною економічної політики. Вони взаємопов'язані. Успішна фінансова політика сприяє загальному розвитку національної економіки, і навпа­ки — прорахунки в міжнародних фінансах уповільнюють роз­виток національної економіки.

Передумовами успішної міжнародної фінансової політики е^а:

• належний рівень економічних знань і прогресивні погля­ди осіб, які приймають рішення з міжнародних фінансів і впроваджують їх у життя;

• оперативний та гнучкий механізм розробки, прийняття і реалізації фінансової політики;

• стабільний та сприятливий характер міжнародних еко­номічних відносин;

• стабільний та передбачуваний стан внутрішньої фінан­сово-економічної політики.

Формами реалізації міжнародної фінансової політики є планування, укладання міжнародних угод, видання норматив­них актів, оперативне керівництво та контроль з боку компе­тентних державних органів. У міру зростання кризових явищ спостерігається посилення державного регулювання у всіх формах.

Міжнародну фінансову політику за характером заходів і рекомендацій, а також їхніх наслідків можна поділити на довгострокову (структурну) та поточну.

Довгострокова політика передбачає структурні зміни міжнародного фінансового механізму. Тобто це — суттєві зміни, що відбуваються у системі міжнародних розрахунків, режимі валютних паритетів і курсів, ролі золота в міжнарод­них відносинах, наборі резервних (ринкових) валют, міжна­родних розрахункових і платіжних засобах, завданнях міжна­родних і регіональних фінансових організацій, методах саль-дування та вирівнювання платіжних балансів, перегляді пріо­ритетів податкової та кредитної політики тощо.

Поточна політика — це щоденне оперативне регулюван­ня кон'юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжна­родної інвестиційної діяльності, податків. Здійснюється таке регулювання з метою підтримання рівноваги платіжного ба­лансу та забезпечення стабільності й чіткого функціонування національної, світової та регіональних валютних систем.

Складовими поточної міжнародної фінансової політики є:

• валютна політика, яка включає низку методів: дисконтну та девізну політику; валютні інтервенції; девальвацію та ревальвацію національної валюти; політику валютних обме­жень; політику конвертованості (оборотності) валют; диверси­фікації валютних резервів тощо;

• податкова політика;

• кредитна політика.

Економіка є надзвичайно складним "живим організмом". Прийняття того чи іншого рішення, зокрема з питань міжна­родної фінансової політики, має базуватися на розумінні склад­ності та глибокої взаємозалежності економічних процесів. Напрями та глибина економічних змін внаслідок реалізації фінансової політики значною мірою залежать від тривалості

реалізації фінансової політики, її характеру та узгодженості фінансової політики з іншими сферами економіки.

Дисконтна політика представлена маневруванням обліко­вою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати величину грошової маси в обігу шляхом підвищення (знижен­ня) ціни кредитних ресурсів, впливає на рівень цін, обсяг су­купного попиту, надходження з-за кордону та відплив корот­кострокових капіталів, курс національної валюти.

Девізна політика на сучасному етапі здійснюється переваж­но у вигляді валютних інтервенцій. Вперше валютні інтервенції було здійснено у XIX ст., у 20—30-х роках XX ст. вони набули широкого розвитку. Девізи (фр. сіеиіаеа) — це платіжні засоби в іноземній валюті, передбачені для міжнародних розрахунків.

Валютна інтервенція є купівлею-продажем державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національ­ної валюти. Валютна інтервенція може здійснюватися за ра­хунок офіційних резервів, спеціальних (стабілізаційних) фон­дів і кредитів за міжбанківськими угодами "своп" (англ. зи>ар — обмін).

Для підвищення курсу національної валюти національний (центральний) банк або за його дорученням інші банки та дер­жавні органи продають іноземну валюту, для зниження кур­су — скуповують її в обмін на національну.

Девальвація є знеціненням курсу національної валюти у формі зниження її курсу (ціни) відносно іноземних валют, міжнародних розрахункових грошових одиниць (МРГО), ра­ніше — золота. Ревальвація є підвищенням курсу національ­ної валюти відносно інших валют, МРГО та золота.

Політику валютних обмежень вперше запровадили під час Першої світової війни Австро-Угорщина, Німеччина та інші країни. Валютні обмеження — це сукупність заходів і право­вих норм, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями. Вони передбачають державне регулювання пере­казів та платежів за кордон, вивезення середньо- та довгостро­кового капіталу, репатріацію прибутків, вивезення валютних цінностей, купівлю-продаж іноземної валюти тощо.

За валютних обмежень валютні операції зосереджуються в центральному або уповноважених банках. З політикою валют­них обмежень тісно пов'язана політика режиму оборотності валют.

Конвертованість валют {оборотність валют) відображає можливість обміну (конверсії) валюти однієї країни на валюти інших країн за діючим валютним курсом. Валюта вважається неконвертованою, якщо держава-емітент (або її уповноваже­ний орган) забороняє (або обмежує) операції з її обміну на інші валюти. Валюти з проміжним режимом конвертованості нази­вають частково оборотними. У такому разі оборотність поши­рюється на певних держателів відповідної валюти та окремі види операцій. Часткова конвертованість може мати регіональ­ний характер, тобто обмежуватися певним колом країн (на­приклад, межами певної валютної зони).

Диверсифікація валютних резервів дає змогу зменшити ризик можливих збитків, пов'язаних зі зміною курсу резерв­них валют. Головний принцип диверсифікації валютних ре­зервів — продаж нестабільних валют і купівля більш стійких. Ця політика спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їхнього складу різних інозем­них валют.

Поточна податкова політика в галузі міжнародної еконо­міки визначається пріоритетами держави на конкретному етапі її розвитку та загальним станом світової економіки.

Податкова політика може сприяти імпорту товарів, послуг і капіталу. Для цього застосовують: пільгові ставки мита та пільговий режим інших непрямих податків (акцизи, податок на додану вартість) щодо товарів, послуг і капіталу, які вво­зяться до країни; пільгове пряме оподаткування доходів (при­бутків), отриманих за участю іноземних інвестицій, а також доходів (прибутків) від зовнішньоекономічної діяльності.

Податкова політика може застосовуватися для обмеження надходжень у країну імпортних товарів, послуг і капіталу шляхом підвищення рівня відповідних податків. Отже, подат­кова політика є дієвим інструментом державного регулюван­ня експорту та імпорту товарів, послуг і капіталу.

Кредитна політика держави може бути пов'язана: з на­данням кредитів національним імпортерам та експортерам; наданням кредитів іноземним позичальникам; одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та зару­біжних комерційних банків; наданням гарантій за отримани­ми кредитами. Гарантії можуть надаватись як за резидентів своєї країни, так і за резидентів інших країн, за держави.