Порядок вимірювання температури тіла:

1. Термометр необхідно протерти етиловим спиртом, витерти насухо і струсити, щоб стовпчик ртуті опустився нижче 35°С.

2. Перед вимірюванням температури необхідно насухо витерти підпахову ямку, щоб не було випаровування поту, що веде до зниження температури.

3. В ділянці, де проводять вимірювання температури, не повинно бути запальних процесів, подразнень шкіри.

4. Термометр повинен щільно прилягати до шкіри ртутним резервуаром, щоб ямка була закрита.

5. Білизна не повинна попадати з підпахову ямку в момент вимірювання в ній температури гіла.

6. Хворий повинен лягти на спину чи на бік, притиснути термометр, привівши зігнуту в ліктьовому суглобі руку і поклавши передпліччя на груди. Якщо хворий не може це зробити, то медсестра повинна допомогти. Дітям руку потрібно також притримувати.

7. Необхідно пересвідчитись, що поряд немає ні грілки, ні пузиря з льодом, що може маскувати справжню температуру тіла.

Перед вимірюванням температури тіла в прямій кишці необхідно спочатку зробити хворому очисну клізму, повер­нути його на лівий бік, новонароджена дитина може лежати на спині із зігнутими в колінних і кульшових суглобах ногами, тому термометр перед введенням змащують вазеліном.

9. Після вимірювання температури термометр миють, дезин­фікують і зберігають у склянці чи банці, наполовину запов­неній дезинфікуючим розчином. На дно банки потрібно покласти шар вати.

Потрібно пам'ятати, що у здорової людини температура тіла 36-36,9°С, у дітей на 0,5-1 °С вища, а в людей похилого віку відповідно нижча, що пояснюється підвищенням окислювально- відновних процесів у дітей і зниженням їх у людей похилого віку.

Фізіологічні коливання температури, пов'язані з роботою чи вживанням їжі, в нормі не перевищують 1 °С.

Лихомаика - це пристосувальна реакція організму на дію шкідливого агента і є зміною теплової регуляції з накопиченням тепла й підвищенням температури тіла. Підвищення темпе­ратури на 1°С супроводжується прискоренням ритму серця на 10 ударів, дихання прискорюється на 4-5 разів за 1 хвилину.

Розрізняють температуру по висоті:

- субнормальна 35° -36°С

- нормальна 36°-36,9°С

- субфібрильна 37°-38°С.

Лихоманка:

- помірна 38°-39°С

- висока 39°-40°С

- зверхвисока 40°-41°С

- гіперпіретична вище 41 °С, небезпечна для життя.

За тривалістю лихоманка може бути:

- короткочасна - від декількох годин до 1 - 2 днів

- підгостра - до 6 тижнів

- хронічна - більше 6 тижнів.

У перебігу лихоманки виділяють три стадії:

1. Наростання температури - короткочасна, характеризується переважанням теплопродукції над тепловіддачею. Охолодження поверхневого шару шкіри рефлекторно викликає дрижашня, а відчуття холоду пояснюється подразненням нервових заксінчень шкіри внаслідок пониження її температури, зумовліеного спазмом поверхневих судин. Стадія може продовжуватись від декількох годин до декількох діб.

2. Стадія постійно підвищеної температури - характе­ризується встановленням на певному рівні тепловідщачі і теплопродукції. Баланс між продукцією і віддачею теши а буде на більш високому рівні ніж у здорової людини.

3. Стадія зниження температури - характеризується зни­женням продукції тепла і наростанням його віддачі. Зниження температури протягом декількох годин називається кризою, а протягом декількох діб - лізісом.

Догляд за хворими при лихоманці. Догляд за ними потрібно здійснювати в усі періоди лихоманки.

При підвищенні температури тіла, тобто в першій стадії, у хворого з'являється ниючий біль в усьому тілі, головний біль, ціаноз губ./)Хворому потрібно забезпечити спокій, вкласти його в ліжко, накрити ковдрою, до ніг прикласти грілку, напоїти гарячим чаєм, слідкувати за всіма фізіоло­гічними відправленнями.

Протягом другого періоду у хворого можливе марення. В організмі порушується обмін речовин, зменшується доступ по­живних речовин, руйнуються білки, вуглеводи, втрачається ріди­на. Тому слід годувати хворого 6-7 разів на добу напіврідкою та рідкою їжею, яка багата на вітаміни, поживні речовини якої легко засвоюються організмом. Для покращення виведення шкід­ливих речовин з організму, необхідно знати і давати пити велику кількість рідини, особливо лужні розчини, щоб не утворювались пісок і каміння в сечовивідних каналах. У стані марення потрібно слідкувати, щоб хворий не завдав собі непоправної шкоди.

Третій період може мати різний перебіг. При критичному зниженні температури різко падає судинний тонус, арте­ріальний тиск, пульс стає ниткоподібним, виражена різка слабкість, підвищується потовиділення. Кінцівки холодні на дотик, губи ціанотичні, шкіра вкрита холодним липким потом. У цей період хворого потрібно накрити для зігрівання, обкласти грілками, напоїти гарячим чаєм.

При значному потовиділенні хворого насухо витирають, змінюють натільну, а при потребі і постільну білизну. Потрібно вводити в організм хворого велику кількість рідини з метою профілактики зневоднення, слідкувати за фізіологічними відправленнями для попередження закрепів.

У більшості випадків температура знижується літично, що супроводжується появою невеликого випаровування на тілі і слабкістю. Після зниження температури хворий засинає, б удати його не варто.

Пульс - поштовхоподібні коливання стінок артерій, викликані рухом крові, що надходить у судини при скороченні серця. Пульс характеризується ритмом, частотою, наповнен­ням, напругою, визначається пульсацією.

Пульс можна визначити на таких артеріях:

- скроневій ;

- променевій;

- стегновій;

- сонній;

- підколінній;

Найчастіше пульс визначають на променевій артерії. При цьому рука хворого повинна лежати вільно, щоб напруження м'язів і сухожиль не заважало пальпації. Обстеження пульсу на променевій артерії потрібно проводити на обох руках, і тільки при відсутності різниці у властивостях пульсу можна обмежитись у подальшому обстеженням його на одній руці. Кисть хворого вільно захоплюють правою рукою в ділянці променево-зап'ястного суглоба. Великий палець розміщується на тильній стороні передпліччя, а решта пальців на передній його поверхні. Знайшовши пульсуючу артерію, з помірною силою притискують її до внутрішньої сторони променевої кістки так, щоб не зникла пульсова хвиля.

Пульс рахують протягом 1 хвилини, можна рахувати і протя­гом ЗО секунд, але тоді визначену кількість треба збільшити вдвічі. Частота пульсу залежить від таких фізіологічних факторів:

а) від віку ( у немовлят 130-140 скорочень за 1 хв., у 6 місяців 110-130 скорочень на 1 хв., у 3-5 років - 90-100, у 7-10 років - 85-90 на 1 хв., у дорослих 60-80 на 1 хв.);

б) від статі ( у жінок на 6-10 скорочень на 1 хв. більше ніж у чоловіків) ;

в) від періоду доби (під час сну пульс сповільнюється);

г) від фізичних навантажень (під час роботи м'язів пульс прискорюється) ;

д) від тренування ( у спортсменів пульс рідший);

ж) від положення тіла (у вертикальному положенні пульс частішій, ніж у горизонтальному);

з) від нервово-психічного стану (під час страху, гніву, болю пульс частіший);

і) підвищення температури зовнішнього середовища, прийом їжі, спиртних напоїв, кави, міцного чаю прискорює пульс. При лихоманці, інфекційних захворюваннях, розладах ендокринних залоз (щитовидної, надниркової), хворобах серцево-судинної системи частота пульсу змінюється.

Тахікардія - це збільшення частоти пульсу (більше 80 ударів за 1 хв.)

Брадікардіїя - це сповільнення пульсу (менше 60 ударів за 1 хв).

Властивості пульсу. Розрізняють ритмічний та аритмічний пульс. Якщо між пульсовими ударами однакові проміжки часу, то кажуть, що пульс правильний або ритмічний. При аритміч­ному (неправильному) пульсі проміжки між пульсовими хви­лями та їх сила різні.

Найбільш часті порушення ритму - аритмії - екстрасистолія та мерехтлива аритмія. Позачергова пульсова хвиля меншої сили називається екстрасистолою.

Мерехтлива аритмія характеризується відсутністю певного порядку в ритмі пульсу, пульсові хвилі мають різну величину, йдуть одна за одною з різними проміжками. При цьому деякі систоли настільки слабкі, а пульсова хвиля відповідно настільки мала, що не доходить до периферії і не прощупується. З'являється різниця між кількістю систол під час прос- луховування серця і кількістю пульсових хвиль, яка на­зивається дефіцитом пульсу. Чим більший дефіцит пульсу, тим гірший прогноз.

Напруга пульсу визначається силою, яка потрібна для перетискання стінки артерії, щоб припинилася пульсація. За ступенем напруги пульсу можна приблизно судити про величину максимального артеріального тиску: чим він вищий, тим більша напруга пульсу.

Наповнення пульсу залежить від систолічного об'єму крові (60 - 80 мл) викинутої серцем кровообігу, а також від сили серцевих скорочень, тонусу судин загальної кількості крові в організмі та її розподілу. При хорошому наповненні можна прощупати високу пульсову хвилю, а при поганому, що буває при крововтратах, наповнення пульсу зменшується, пульсові хвилі малі, слабкі. Тоді кажуть про слабкий, ниткоподібний пульс.

Дихання. Частота дихальних рухів у дорослої людини коли­вається від 16 до 20 на одну хвилину, а у жінок - на 2-4 дихальні рухи на 1 хвилину більше, ніж у чоловіків. У новонароджених дітей - 40-60 на 1 хвилину, у віці 6 місяців - 35-40 на 1 хвилину, в 1 рік - 30-35, у 5 років - 25-30, у 10 років - 18-20 на 1 хвилину. Частота дихальних рухів до числа серцевих скорочень відноситься як 1:4.

Для підрахунку дихальних рухів необхідно покласти руку на грудну клітину хворого або на верхню частину живота і впродовж однієї хвилини рахувати кількість вдихів. Най­зручніше рахувати дихання візуально, спостерігаючи за рухами грудної клітини або черевної стінки. Необхідно пам'ятати, що хворий може мимоволі затримувати та прискорювати дихання,

тому підрахунок потрібно робити непом ітно для хворого, найкраще під час пальпації пульсу.

Частота дихання зменшується до 12-14 з;а 1 хв. під час сну, а при фізичних навантаженнях, емоційному збудженні, після значного прийому їжі зростає.

Патологічне зростання частоти пульсу та дихання може бути при:

- звуженні просвіту дрібних бронхів у результаті спазму або запалення їх слизової оболонки;

- зменшенні дихальної поверхні легень при запаленні та туберкульозі, спаданні легені;

- недостатності глибини дихання.

Патологічне сповільнення дихання буває при зниженні функції дихального центру та його збудженні.

Порушення частоти, глибини, ритму дихання називається задишкою. Задишка може бути фізіологічна, наприклад, при підйомі на висоту, а також патологічного - при захворюваннях серцево-судинної та дихальної систем. Якщо задишка пов'язана з порушенням вдиху, то вона називається інспіраторною (вдихувальною). Задишка, пов'язана з порушенням видиху, називається експіраторною (видихувальною).

Для забезпечення дихання під час задухи потрібно звільнити грудну клітку від стискуючого, незручного одягу, надати хво­рому наиівсидячого положення, збільшити прилив свіжого повітря.

Задухою називається задишка, яка є дуже сильною і швидко розвивається, що може привести до задушення хворого.

Асфіксія - зупинка дихання, зумовлена кисневим голо­дуванням та надлишком вуглекислоти в крові та тканинах.

Астма - приступи задухи, зумовлені легеневими та серце­вими хворобами.

Дихання вважається ритмічним тоді, коли глибина і тривалість фаз вдиху і видиху однакові.

Розрізняють такі типи дихання:

- грудний;

- черевний;

- змішаний.

Якщо під час вдиху грудна клітка помітно розширюється і піднімається за рахунок скорочення міжреберних м'язів, то це грудний тип. Він зустрічається переважно у жінок.

При черевному диханні дихальні рухи здійснюються переважно діафрагмою. При цьому зміщується черевна стінка. Цей тип дихання більше властивий чоловікам.

При змішаному типі дихальні рухи здійснюються як за рахунок скорочення міжреберних м'язів, так і діафрагми.

Глибина дихання визначається об'ємом вдихуваного та видихуваного повітря в спокійному стані. У дорослої людини об'єм коливається від 300 до 900 мл., в середньому - 500 мл. Тому розрізняють глибоке і поверхневе дихання. Поверхневе дихання частіше буває при збільшенні частоти дихання, коли вдих і видих стають коротшими.

Частіше поверхневе дихання можливе при захворюваннях - легень, плеври.

Вимірювання артеріального тиску. Його проводять у плечовій артерії за допомогою тонометра. Хворий при цьому сидить або лежить спокійно. Руку оголюють до ліктьового суглобу та кладуть на рівні серця долонею вгору. Апарат кладуть на одному рівні з рукою:

1. На плече накладають манжет так, щоб під нього можна було підвести палець, а нижній край манжета був вище ліктьового суглоба (ямки) на 2-3 см.

2. Промацують пульс на плечовій артерії в ліктьовій ямці і на цьому місці прикладають фонендоскоп.

3. Поступово накачують гумовою грушею повітря в манжет, гіри цьому вловлюють момент зникнення пульсових ударів. Зникнення звуків свідчить про те, що артерія повністю стиснута манжетом. Проте у манжет накачують ще повітря ЗО - 40 мл.

4. Злегка відкривають гвинт і повільно випускають повітря і уважно слідкують за показником. Як тільки тиск в манжеті стане нижче тиску крові в артерії і кров пройде в стиснуту ділянку, з'являється перший поштовх - він відповідає систолічному тиску.

В момент поштовху, коли він зникає фіксують показник діастолічного тиску. Записують показники артеріального тиску в вигляді дробу:

- систолічний гиск

- діастолічний тиск

Нормальним для здорової дорослої людини умовно вва­жають систолічний тиск - 100 - 140 мм. рт. ст., діастолічний - 60 - 90 мм. рт. ст.

Показники артеріального тиску, які вищі від систолічного 140 і 90 діастолічного, називають гіпертонією.

Якщо систолічний тиск нижчий 100 мм і діастолічний - нижчий за 60 мм, такий стан називають гіпотонією.

ЗАСОБИ ВПЛИВУ НА КРОВООБІГ

В лікуванні багатьох хвороб використовують допоміжні методи такі як: постановку гірчичників, банок, компресів, грілок, примочок, пузиря з льодом. їх дія полягає в тому, що вони впливають на кровообіг, на судини, на нервову чутливість.

Застосування гірчичників базується на дії ефірного гірчичного масла, яке проникає через шкіру. Внаслідок цього розширюються поверхневі кровоносні судини і більше крові припливає до відповідних ділянок, шкіра яких стає червоною. Гірчиця має також відволікаючу, подразнюючу та зне­болюючу дію.

Гірчичники - це листки цупкого паперу прямокутної форми, розміром 8x12,5см, з одного боку вкриті тонким шаром гірчиці. Інший вид гірчичників - це також листок цупкого паперу прямокутної форми зверху вкритий тонким папером, який не щільно до нього прилягає/Між ними знаходиться суха гірчиця, яка й діє на організм хворого. При змочуванні гірчичника теплою водою виділяється гострий специфічний запах гірчичної олії. Гірчичники можна приготувати і самому в домашніх умовах. Для цього потрібно взяти порівну гірчичного порошку і муки та змішати. В дану суміш повільно вливати теплу воду (38 - 40°С), помішуючи до утворення кашкоподібної маси. Масу витримують 30хв., після чого наносять її на тканину тонким шаром (до 0,5см) і зверху накривають другою половиною тканини. Дані гірчичники значно сильніші за фабричні. Гірчичники використовують при:

- болях в серці (на ділянку серця);

- підвищеному артеріальному тиску (на потилицю і литкові м'язи);

- запальних процесах дихальної системи (між і під лопатками);

- запаленні м'язів, нервів (на відповідні ділянки).

Заборонено використання гірчичників при:

- підвищеній чутливості до гірчиці;

- температурі тіла вище 38°С;

- захворюванні шкіри;

- вагітності;

- кровотечах і схильності до них;

- новоутвореннях;

- туберкульозі легень;

- вираженому загальному виснажені.

Гірчичники кладуть так: хворий займає зручне положення в ліжку, гірчичники придатні для використання змочують у воді (40 - 45°С), ставлять на відповідні ділянки хворому гірчичним боком на 10-15 хвилин, дітям на 5-7 хвилин. При правильному накладанні гірчичників через деякий час з'являються пекучість і почервоніння шкіри. Маленьким дітям і дорослим з підвищеною чутливістю шкіри, між шкірою і гірчичником кладуть зволожену марлю або цигарковий папір. Газету не можна застосовувати, бо гірчиця та її олія через неї не діє на шкіру.

Після зняття гірчичників шкіру протирають серветкою, змоченою теплою водою, і протирають насухо, щоб не було залишків гірчиці. Хворого укутують теплою ковдрою, і він протягом години повинен знаходитись у ліжку.

При запальних процесах верхніх дихальних шляхів, при підвищеному артеріальному тиску застосовують ножні гірчичні ванни. Для цього у воду , температура якої 50°С, додають 50 гр гірчиці на відро води. Тривалість ванни 20- 30хв. Після процедури ноги обливають теплою водою і витирають насухо. Хворого вкладають у ліжко.

Гірчичні обгортання застосовують у тих же випадках, що й гірчичники. Столову ложку гірчиці (сухої) розводять в 0,5 л води, температура якої 40-50°С., перемішують і змочують великий відрізок тканини (рушника, простирадло, пеленка). Добре викручують і обгортають хвору ділянку. Зверху накладають теплий рушник або ковдру. Через 15 хв. тканину знімають, а відповідну ділянку обмивають теплою водою від залишків гірчиці і витирають насухо. Хворого укутують.

Банки рефлекторно впливають на кровообіг, поліпшують розсмоктування запальних процесів, зменшують біль. При їх накладанні підвищується приплив крові і лімфи до шкіри, розриваються капіляри у товщі шкіри, а вилита кров розпадається. Продукти її розпаду всмоктуються в кровоносне русло, покращуючи життєдіяльність органів і тканин.

Банки застосовують при:

- запальних явищах в органах грудної клітини;

- запаленнях м'язів (міозити);

- запалення нервових, стовбурів (неврити, радикуліт).

Шкідливість їх використання при:

- захворюваннях шкіри, різкої її чутливості;

- туберкульозі легень;

- кровотечі;

- новоутвореннях;

- вираженому виснаженні хворого,

- сильному збудженні із судомами.

Методика накладання банок. Банки - це скляні посудини із потовщеними краями і напівкруглим дном, об'ємом 30 - 60 мл. Перед використанням банки ретельно миють і витирають насухо, перевіряють цілість їх країв. Хворий повинен лежати в ліжку. На металевий стержень довжиною 12-15см намотують гігроскопічну вату, змочують спиртом або ефіром, які легко загораються, але так, щоб не було лишньої рідини, інакше можна обпекти хворого, шкіру хворого обмивають теплою водою і змащують вазеліном, щоб край банки щільно прилягав, якщо є волосся то його збривають. Вату на металевому стержні запалюють. Банку тримають у лівій руці недалеко від тіла хворого, а правою на короткий час вводять у банку запалений тампон, після чого її швидко прикладають до тіла. За рахунок розрідження простору в банку втягується шкіра, і вона міцно прикріп­люється до гіла. Відстань між банками повинна бути 2-Зсм. Хворого треба добре вкрити. На шкірі банки знаходяться 15-20 хвилин.

Для зняття банки її однією рукою ледь нахиляють у бік, а пальцями другої руки натискають на шкіру з протилежного боку біля краю банки. Після цього шкіру витирають ватним тампоном або серветкою від вазеліну, хворого укутують і він повинен лежати не менше 30 хвилин.

Дітям до трьох років банки бажано не ставити, тому що вони можуть злякатися вогню і самого процесу втягування шкіри в банку. У них досить чутлива шкіра, тому ставити їм банки треба на 7-10 хв., щоб не було опіків.

Якщо банки поставлено правильно, то на їх місці з'являються крововиливи.

Після використання банки витирають і складають в окрему коробку, де зберігається також вазелін і спирт.

Компреси - відволікаюча процедура. Вони поділяються на: зігріваючі, холодні та гарячі.

Зігріваючі компреси застосовують при гострих і хронічних запальних процесах, при болях різного походження, для розсмоктування ущільнень після ін'єкцій. Зігріваючі компреси можна ставити на будь-яку ділянку тіла. Вони викликають тривале розширення шкірних і більш глибоко розміщених кровоносних судин, що сприяє приливу крові до даного місця, розсмоктуванню запального процесу та зменшенню болю.

Забороняється їх ставити при високій температурі тіла, гнійничкових хворобах шкіри. Зігріваючі компреси поділяють на сухі і вологі. Сухий компрес складається з таких шарів: шар марлі, зверху товстий шар вати, закріплений бинтом навколо хворої ділянки. Для зігрівання може використовуватись сухий пісок, кукурудзяна мука, попередньо нагріті до температури 45°С і насипані у полотняний мішечок, який прикладають до пошкодженого місця і зафіксовують.

Вологий зігріваючий компрес готують так: марля, складена в декілька шарів, або іншу тканину змочують у воді температури 40 - 50°С, викручують і прикладають до пошкодженої частини.

Зверху закривають клейонкою або вощеним папером. Далі - товстий шар вати і все це прибинтовують. Кожен наступний шар повинен бути ширшим за попередній на 2см, щоб не пропускати тепло. Як зігріваючу рідину, крім води, можна використовувати горілку, наполовину розведений водою спирт, медичний жовч, слабкий розчин оцту (1 чайна ложка на 0,5л води), камфорну олію , рослинну олію.

Компрес ставлять на 10-12 год. Хворий повинен відчувати тепло. Через 2 години перевіряють правильність накладання компресу. Для цього акуратно просовують вказівний палець під нижній шар. Він повинен бути вологим, відчувається тепло. Якщо компрес приготовлено правильно, то при його знятті нижня марля повинна бути вологою.

Гарячі компреси складаються з таких самих шарів. Вода повинна бути підігріта до 50-60°С. Змінюють компрес через кожні 10 -15хв. Вони сприяють швидкому розсмоктуванню запального вогнища, а також зменшують біль.

Холодні компреси (примочки) кладуть при травмах, кровотечах протягом 1-2 діб після травми. Вони сприяють звуженню й охолодженню кровоносних судин, зменшують біль. Для приготування примочки беруть шматочок марлі або полотна, складають у декілька шарів, змочують холодною водою, викручують і прикладають до хворого місця на 2-Зхв. Коли компрес зігрівається, його замінюють новим.

Грілки. Вони бувають електричні та гумові. їх застосо­вують при хронічних запальних процесах (холецистит), для зменшення болю (невралгія, міозіт, артрит), для роз­смоктування запального процесу та ущільнень після підшкірного та внутрішньом'язового введення ліків, для зігрівання хворого.

Протипокази при використанні грілки:

- кровотечі;

- набряки, туберкульоз;

- гострі запальні процеси в черевній порожнині;

- тромбофлебіт;

- пухлини;

- травми (в першу добу).

Гумова грілка - резервуар ємністю 1-1,5л зі щільною пробкою. Грілку заповнюють на 3/4 її об'єму водою, температура якої становить 50-60°С, потім випускають повітря, натиснувши на неї і добре закручують пробкою отвір. Перевертають грілку вниз пробкою, перевіряючи її на герметичність, витирають насухо, обмотують рушником і прикладають до хворої ділянки. Якщо грілка гаряча, то її спочатку кладуть на ковдру, під простирадло, а згодом безпосередньо на тіло. Тримати її потрібно до охолодження. Електричну грілку можна використовувати замість водяної, температура нагрівання в ній регулюється реостатом. Користуватися нею можна з перервами. Обережно вико­ристовувати грілку потрібно важкохворим та для хворих у безсвідомому стані.

Холод. У медичній практиці широко використовують місцеву дію холоду. Місцеве застосування холоду викликає звуження кровоносних судин, зменшує кровонаповнення, знижує збудження нервових закінчень, що сприяє зменшенню запальних процесів, зупинці кровотеч, зменшенню болю.

Показання для застосування холоду:

- кровотечі;

- травми (протягом першої доби);

- гострі місцеві запальні процеси;

- післяопераційний період;

- лихоманка.

Пузир з льодом, у якому низька температура зберігається тривалий час, використовують для місцевої дії холоду^ Це гумовий мішечок, отвір в якому закривається пробкою. Його до половини наповнюють невеликими шматочками льоду і щільно закривають пробкою, витиснувши повітря. Для попередження переохолодження хворої ділянки пузир обмо­тують рушником або простирадлом, складеним вчетверо. Пузир можна прикладати протягом доби з перервами на 10- 15хвилин. Воду, що утворилася внаслідок танення льоду, зливають, а в пузир добавляють нові шматочки льоду.

ХАРЧУВАННЯ ХВОРИХ. ДОГЛЯД ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ ТРАВНОГО ТРАКТУ ТА СЕЧОВИВІДНОЇ СИСТЕМИ

ХАРЧУВАННЯ ХВОРИХ

Харчування є однією з основних фізіологічних потреб організму. З їжею людина отримує речовини, необхідні для нормальної діяльності: білки, жири, вуглеводи, мінеральні солі, воду, вітаміни, мікроелементи. Правильне харчування дає можливість організму видужати. Необхідно забезпечити хворому лікувальне харчування.

Лікувальне харчування - це харчування, яке задовольняє фізіологічні потреби в харчових речовинах і терапевтично впливає на перебіг захворювання. Змінюючи склад їжі, кулінарну обробку продуктів, можна вплинути на функ­ціональний стан організму. Лікувальне харчування є обов'язковою складовою частиною в комплексному лікуванні різних захворювань. Дієтотерапія - це використання харчу­вання з лікувальною метою. Вона передбачає в першу чергу хімічне, термічне та механічне щадіння хворого органа, заміну одних продуктів іншими або введення харчових речовин, яких не вистачає організму хворого. При організації харчування хворих у домашніх умовах потрібно визначити необхідну кількість складових частин їжі (білків, жирів, вуглеводів та ін.), необхідний набір продуктів, характер кулінарної обробки продуктів, час, ритм та спосіб прийому їжі. У медичних закладах використовують дієти або столи від 1 до 15.

Існує харчування активне, примусове і пасивне.

При активному харчуванні хворий може сісти до стола. Якщо він перебуває в постільному режимі, то йому надають зручне положення в ліжку для прийому їжі. Під голову підкладають 2-3 подушки, щоб створити підвищене (напівсидячи) положення. Шию і груди покривають серветкою. Лівою рукою трохи піднімають голову з подушкою, а правою підносять ложку або поїльник. Рідку їжу (супи, каші, компоти та ін.) рекомендовано давати в поїльнику.

Коли хворі не можуть самостійно приймати їжу, їм призначають пасивне харчування. Порції повинні бути невеликими, температура їжі не менше 10 і не вище 60°.

При неможливості їсти через рот (захворювання порожнини рота, щелепно-лицеві травми та ін.) використовують штучне годування.

Годування через зонд. Пацієнту надають напівсидячого положення, грудну клітку закривають серветкою. Тонкий гумовий зонд діаметром 0,5-0,8 см стерилізують, охо­лоджують, змащують вазеліном або гліцерином і вводять через ніс. Упевнившись, що він знаходиться в шлунку, фіксують його лейкопластирем на спинці носа. Шприцом Жане їжу вво­дять через зонд. Для (введення через зонд) цього використо­вують молоко, сирі яйця, бульйон, слизисті супи, фруктові соки та ін. Об'єм їжі на один прийом повинен складати 0,5-1 л. Зонд промивають водою, закривають пробкою вільний кінець зонда і залишають до наступного годування.

Їжу можна вводити в зонд за допомогою лійки, крапельниці.

Годування через гастростому. При ураженні стравоходу (опіки, травми, пухлини) харчування через зонд неможливе. Тоді робиться гастростома (отвір у порожнині шлунка через передню черевну стінку), в якій фіксується зонд. Під час году­вання до зонда прикріплюється лійка або шприц Жане і вво­диться рідка їжа.

Харчові клізми. Див. клізми.

Парентеральне харчування. Якщо ентеральне харчування не забезпечує хворого всім необхідним або неможливе, використовується парентеральне харчування. Воно широко застосовується у хворих перед операціями, з сепсисом, крововтратами, опіками, коли не відбувається всмоктування їжі з травного тракту (важкі дизентерія, холера), при повній відсутності апетиту. Для цього застосовують спеціальні препарати - білкові, жирові, вуглеводні. Препарати для парентерального харчування вводяться крапельно через стерильні системи. Перед введенням їх підігрівають на водяній бані до температури тіла (37-38 С.)