Травна система і травлення. Обмін речовин та енергія

Система органів травлення складається з травного каналу і травних залоз. У людини травний канал має довжину біля 8- 10 и і поділяється на ротову порожнину, глотку, стравохід, шлунок, тонку і товсту кишки. До травних залоз належать: слшні, печінка, підшлункова залоза.

Ротова порожнина поділяється на два відділи: переддвір'я рота і власне порожнина рота. Переддвір'я має вигляд вузької щілини, обмеженої спереду і з боків губами і щоками, а ззаду і зсередини - альвеолярними відростками щелеп, покритими слизовою оболонкою, тобто яснами і зубами.

Власне порожнина рота має вигляд горизонтальної щілини, яка обмежена спереду і з боків яснами і зубами, згори твердим і м'яким піднебінням, а знизу - язиком і м'язами дна ротової порожнини, утворюючи діафрагму рота. На нижній поверхні ротової порожнини лежить язик, який при закритому роті майже повністю її заповнює. Під язиком видно сосочки, на яких відкриваються протоки підщелепної та під язикової слинних залоз. Ротова порожнина сполучається з глоткою через отвір, який називається - зів. |

Язик являє собою м'язовий орган. У слизовій оболонці язика знаходяться специфічні смакові та нервові закінчення. Зміна форми і його положення має значення в процесі жування та мовлення. Язик поділяється на тіло, корінь та спинку. Верхня випукла поверхня його називається спинкою, нижня вільна тільки в передній частині, задня її частина - м'язи, які з'єднують язик з нижньою щелепою. Верхня поверхня язика шорстка, бо має численні сосочки, в яких містяться закінчення смакових нервів.

Зуби - органи механічного подрібнення їжі. Корені їх закріплені в ямках альвеолярних відростків верхньої та нижньої щелеп. Зуби бувають молочні (20 зубів) та постійні (32 зуби). Кожен зуб складається з коронки, шийки зуба і кореня. Коронка виступає над яснами. Шийка захоплюється яснами. Корінь закріплений у зубній альвеолі. Через отвір на верхівці кореня у зуб входять судини і нерви. Всередині зуба знаходиться порожнина, заповнена пухкою сполучною тканиною з густою сіткою кровоносних судин і великою кількістю чутливих нервових закінчень - пульпа зуба.

У слизовій оболонці ротової порожнини є багато дрібних слинних залоз. Крім того, у ротову порожнину відкриваються вивідні протоки трьох пар великих слинних залоз: привушних, підщелепних, під'язикових.

Продовженням ротової порожнини є зів. Він обмежений знизу коренем язика, зверху м'яким піднебінням з видовженою центральною частиною - язичком, а по боках - піднебінними мигдаликами (скупчення вузликів лімфоїдної тканини). Мигдалики відіграють захисну роль - захист від шкідливих для організму мікробів).

Подрібнена, змочена слиною їжа, рухами язика, губ та щік формується у комок, який переміщується до кореня язика. Як тільки їжа торкається кореня язика чи м'якого піднебіння, незалежно від нашої волі рефлекторно відбувається ковталь­ний рух. Ковтання - це складний рефлекторний акт. У цей момент затримується дихання, вхід у носову порожнину закривається м'яким піднебінням, гортань піднімається уверх і надгортанник закриває вхід у гортань. Харчовий комок потрапляє у початкову частину глотки і сильним скороченням її м'язів проштовхується у стравохід. Увесь шлях від рота до шлунка іверда їжа проходить за 6-8сек, а рідка за 2-5секунди.

Глотка має форму трубки і розташована позаду носової нирожнини, ротової порожнини та гортані, у зв'язку з чим у Ній розрізняють три частини: носову, ротову та гортанну. У ротовій частині глотки перехрещуються шляхи проведення їжі їм повітря. На боковій стінці носоглотки з кожного боку миляться отвори у слухову (евстахієву) трубу, які сполу­чим) п> глотку з барабанною ^порожниною.

В слизовій оболонці глотки знаходяться невеликі скупчення НІмфоїдної тканини: в основі язика - язиковий мигдалик, на іідньоверхній стінці - глотковий мигдалик і на бічних стінках грубні мигдалики, на задньоверхній стінці – глотковий мигдалик і на бічних стінках – трубні мигдалики. Ці скупчення дістали назву - лімфоїдного і ноткового кільця Пирогова.

Стравохід - вузька, довга трубка, до 25см. Він починається 11м рівні УІ шийного хребця і закінчується у черевній порожнині Ції рівні XI грудного хребця.

Стінка стравоходу складається зі слизової оболонки, уїворюючи поздовжні складки, підслизової основи, м'язової оболонки, а ззовні - сполучнотканинна оболонка. їжа у стравоході переміщується за допомогою перестальтичної хвилі. Стравохід має гри звуження. Перше з них знаходиться на відстані 15см від зубів, друге - на місці перехрещення стравоходу з лівим бронхом, а третє - у місці переходу стравоходу через отвір у діафрагмі.

Шлунок - це порожнистий орган (місткістю до трьох літрів), виконує роль резервуара для їжі і бере участь у її перетрав­люванні та поступової евакуації в кишки. Він міститься у верхній частині черевної порожнини, зліва від середньої лінії живота. Форма шлунка має індивідуальну особливість і залежить від положення тіла та наповнення шлунка їжею. В шлунку розрізняють передню і задню стінки. Правий, короткий край дістав назву малої кривизни, а лівий, довший та випуклий великої кривизни. Місце входу стравоходу у шлунок називають кардіальною частиною. Зліва від неї утворюється куполоподібний мішок - дно шлунка. Середня частина називається тілом, а місце переходу у дванадцятипалу кишку пілорична (воротар) частина.

Стінка шлунка складається з 4 оболонок: слизової, підслизової, м'язевої та серозної. Слизова оболонка має велику кількість поздовжніх складок, які випрямляються при наповненні шлунка, а на межі з дванадцятипалою кишкою утворює складку, яка зветься воротарною заслонкою. У слизовій оболонці та підслизовому шарі містяться численні залози, які виділяють складові компоненти шлункового соку - ферменти, соляну кислоту, слиз.

М'язева оболонка має циркулярні, поздовжні та косі гладкі м'язи. Ця оболонка надає тонус шлунку і зумовлює періодичні перистальтичні (червоподібні) рухи його стінок, чим забезпечує моторну функцію шлунка. На межі з два-' надцятипалою кишкою з циркулярних м'язових волокон утворюється потовщення ~ воротарний сфінктер, який разом з одноіменною заслонкою регулює перехід перетравленої рідкої суміші (хімус) у дванадцятипалу кишку.

Тонка кишка починається від воротарної частини шлунку, довжиною 5-6 м., в ній продовжується та закінчується процес травлення і відбувається процес всмоктування продуктів розщеплення їжі.

Тонка кишка поділяється на три частини: дванадцятипалу, порожню, та клубову. Стінка тонкої кишки складається зі слизової оболонки (з підслизовим шаром), м'язової оболонки та серозної очеревини.

Слизова оболонка збільшує всмоктувальну поверхню тонкої кишки за рахунок випинань: колових складок висотою до 1 мм, між якими епітелій утворює залози, що виділяють киршовий сік - 2-3 л на добу, і мікроскопічних виступів - ворсинок. Особлива роль належить ворсинкам, які збільшують всмоктувальну поверхню кишечника до 10м² площі.

М'язова оболонка побудована із циркулярних (колових) га поздовжніх гладких волокон, вона надає кишечній стінці тонус і зумовлює періодичну перистальтику і маятникоподібні рухи кишкових петель.

У правій клубовій ямці клубова кишка впадає в товсту кишку, утворюючи заслонку, яка перешкоджає зворотному надходженню калу в тонку кишку.

Товста кишка довжиною 1,5-2м виконує роль резервуара, в якому нагромаджуються перетравлені залишки їжі, піддаючись дії кишкової мікрофлори, після цього з них формуються калові маси. Слизова оболонка утворює півмісяцеві складки, вона не має ворсинок та залоз. У м'язевій оболонці поздовжні волокна зібрані в три смужки - м'язеві стрічки, між якими стінки мають тільки кільцеві волокна, через що вони слабші й утворюють характерні випини.

Товста кишка складається з трьох відділів: сліпої кишки, ободової кишки і прямої кишки. Сліпа кишка лежить у правій клубовій ділянці нижче впадіння тонкої кишки. Вона закінчується внизу сліпим червоподібним відростком, а вгору Переходить в ободову кишку.

Ободова кишка висхідною, поперечною і низхідною частинами охоплює з трьох боків петлі тонкої кишки і Переходить у сигмоподібну кишку, розташовану в лівій клубовій ділянці.

Кінцевий відділ товстої кишки - це пряма кишка довжиною 20 см. Форма кишки не відповідає назві, бо має два згини (про які треба пам'ятати ставлячи клізми) і одне розширення - ампулу, де знаходяться калові маси.

В товсту кишку з тонкої переходять перетравлені залишки їжі. Основним процесом є всмоктування води, переробка Кишковою флорою (мікроорганізмами) клітковини, процеси І ниття і бродіння, формування калових мас. Випорожнення (дефекація) прямої кишки регулюється нервовою системою і відбувається рефлекторно. У відповідь на механічне подразнення каловими масами рецепторів прямої кишки скорочується її м'язова оболонка і розслабляються сфінктери анального отвору.

Підшлункова залоза розміщується позаду шлунка на задній черевній стінці. Вона має головку, тіло, хвіст і складається з часточок, в яких утворюється підшлунковий сік (до 1л), що надходить по протоках у дванадцятипалу кишку. Крім того, у тканині залоз є особливі ділянки, які виділяють у кров гормони - інсулін та глюкагон, які регулюють вуглеводний обмін.

Печінка знаходиться під діафрагмою у правому підребер'ї вагою біля 1,5кг. Печінка поділяється на чотири частки; праву, ліву, квадратну і хвостату. На нижній поверхні печінки с поперечна борозна - ворота печінки, через які проходять судини, нерви та загальна печінкова протока. Функції печінки різноманітні. Вона виділяє жовч, який бере участь в обміні речовин, відіграє захисну (бар'єрну) роль - фільтрує кров, затримуючи та нейтралізуючи шкідливі речовини; в ній синте­зується та відкладається тваринний цукор - глікоген; відбувається синтез ряду необхідних речовин (наприклад, багато компонентів крові) і утворюються кінцеві продукти обміну речовин (наприклад, сечовина). Водночас вона депонує вітаміни, мінеральні солі, кров.

Жовчний міхур знаходиться у ямці на нижній поверхні печінки і є резервуаром для жовчі. У нього є дно, тіло, шийка і протока, яка з'єднується з загальною протокою печінки, утворює спільну жовчну протоку, яка відкривається дванадцятипалу кишку.

Очеревина - серозна оболонка, що покриває стінки черевно порожнини і переходить на органи черевної порожнини. Пру переході очеревини з стінок на органи, утворюються складкй: зв'язки, брижі та великий і малий чепець. За допомогою зв'язок внутрішні органи фіксуються до черевної стінки або мі собою. Брижі - довгим кінцем з'єднані з кишкою, а коротши зі стінкою черевної порожнини. Між двома листками бри знаходяться кровоносні та лімфатичні судини, нерви лімфатичні вузли. Чепців два - малий, який іде від ворі печінки до малої кривизни шлунка та дванадцятипалої кишки; і великий, що звисає від великої кривизни шлунка та поперечної частини ободової кишки, прикриваючи петлі тонких кишок у вигляді фартуха.

Покриваючи органи, очеревина утворює для них фіксуючий апарат і водночас, як гладенька і волога оболонка, захищає їх від тертя при взаємному переміщені.

У процесі обміну речовин між організмом і зовнішнім середовищем, організм асимілює поживні речовини, піддає їх хімічній переробці і використовує для енергетичних і будівельних цілей.

Призначення обміну речовин і енергії полягає:

1. У відновленні постійно втрачаючих організмом речовин (вода, мін. речовини) і органічних сполук, які розпадаються, що входять до складу тканин і тканевих рідин.

2. У забезпеченні організму енергією, потрібною для руху, секреції, екскреції, утворення ряду речовин. Постійний хід процесів оновлення забезпечує високу

можливість організму до пластичних процесів, тобто для перебудови його тканин і органів як у ході природного росту, розвитку трудової діяльності, так і при патологічних станах у зв'язку з процесами заживання пошкоджень і переломів, відновлення пошкоджених тканин від різного впливу.

Білковий обмін. Білки складаються з 20 різних амінокислот. Білки поділяються на прості і складні. Прості складаються тіль­ки з амінокислот, а до складу складних, крім амінокислот, входять фосфорні та нуклеїнові кислоти, жири, вуглеводи та ін.

Амінокислоти діляться на замінні і незамінні. Замінні амінокислоти (глікокол, аланін, цистеїн) можуть синтезуватись в організмі. Десять незамінних амінокислот (аргінін, лейцин, лізин та ін.) не синтезуються в організмі й обов'язково повинні Потрапляти до складу харчового раціону. Найбільш повно­цінними за амінокислотним складом продуктами є білки яйця, Молока, м'яса. Білки рослинного походження біологічно менш Ионноцінні, оскільки не містять незамінних амінокислот. У розпорядженні організму повинні бути всі амінокислоти в псиному співвідношенні і кількості. Якщо якої-небудь кислоти мг вистачає, то певний білок не може бути синтезованим.

Білки - це основний пластичний матеріал, тобто важлива Чистина клітини. Наприклад, до складу скелетних м'язів мходять 20% білка. Білки входять до складу ферментів, вони беруть участь у забезпеченні більшості функцій організму. Так, Ґіілок крові гемоглобін переносить кисень і вуглекислоту, фібриноген зумовлює зсідання крові, нуклеопротеіди відіграють іщжливу роль у передачі спадкових ознак. Білки мають велике шачення у водному обміні. В протоплазмі клітин безперервно проходить розпад і заміна білків. Усього за добу у людини, яка пс вживала їжі, руйнується майже 25г білка і виділяється при цьому 3,7 г азоту (100г білка містить у середньому 16г азоту). V людини, яка одержує з їжею білок, виділяється азоту значно більше. Причому, чим більше вводиться білка, тим більше його руйнується. Це пояснюється тим, що на відміну від жирів і иуї леводів, білок не може відкладатись у запас. Потреба в Г)ілках значно більша у ростучого організму, при вагітності, після тяжкої хвороби. Потреба в білках залежить також від професії та кліматичних умов. Для дорослого потреба в білках, складає 1,5г на 21кг ваги тіла, для грудної дитини 3,0 - 3,5г., для дитини 10 років - 2,5г.

Жировий обмін (обмін ліпідів). Під ліпідами розуміють складну органічну речовину, до якої відносяться нейтральні жири, які складаються з гліцерину, жирних кислот і близьких до них по фізико-хімічному складу: ліпоїдів (лецетин, холестерин). До складу останніх, крім жирних кислот, входять багатоатомні спирти, фосфорні кислоти й азотні з'єднання. Жир в організмі відіграє пластичну й енергетичну роль. Як пластичний матеріал він входить до складу оболонки і протоплазми клітин. Частина жирів накопичується в клітинах жирової тканини як запасний жир, кількість якого складає від 10% до 30% ваги тіла, а при порушеннях обміну речовин може досягти великої кількості.

Жир в організмі використовується і як енергетичний матеріал. При окисленні 1г жиру виділяється 9,3 ккал тепла, тобто в 2,2 рази більше ніж при окисленні 1г вуглеводу і білка.

Обмін ліпідів тісно зв'язаний з обміном білків і вуглеводів Наприклад, при надлишковому надходженні вуглеводів г організм вони можуть перетворитись у жири. В умовах голодування з жирів утворюються вуглеводи, які використо­вуються як енергетичний матеріал.

У регуляції жирового обміну важливу роль відіграє центральна нервова система, а також багато залоз внутрішньої секреції (статеві, гіпофіз, щитовидна, надниркова).

Обмін вуглеводів. Зводиться в основному до обміну глюкози, на яку перетворюються в печінці інші моносахариди (фруктоза, галактоза). Крім цього, з участю гормону інсуліну клітини печінки можуть накопичувати надлишки глюкози, перетворюючи її в запасну форму - полісахарид глікоген. Завдяки цьому в крові постійно підтримується постійний рівень глюкози. Однак у разі швидкозростаючої потреби в ній організму (наприклад, при емоційному збудженні, інтенсивній м'язовій роботі) відбувається зворотне перетворення глікогену печінки на глюкозу крові. Глюкоза крові засвоюється клітинами, виконуючи роль основного пального матеріалу, який може бути швидко використаний у разі потреби.

Добова потреба у вуглеводах в середньому 400-500г.. Однак вона може коливатись у значних межах залежно від ступеня фізичного навантаження організму, а також від кількості спожитих білків і жирів. Якщо вуглеводи прийняті в надмірній кількості, то частина їх перетворюється на жири, а при гіперглікемії (підвищення їх рівня в крові) вище 0,16%, що перевищує так званий нирковий поріг - з'являють­ся в сечі (глюкозурія). З другого боку, при дефіциті вуг­леводів у харчовому раціоні на глюкозу можуть перетвори­тись жири, а також білки, що відбувається шляхом дезаміну­вання амінокислот.

Обмін води і мінеральних солей . Особливе значення для організму має вода, оскільки вона становить 2/3 ваги тіла. Разом з мінеральними солями вода бере участь у найваж­ливіших фізіологічних і фізико-хімічних процесах - починаючи від травлення і закінчуючи виділенням продуктів окислення та терморегуляції.

Вода, яка надходить в організм із зовні, робить повний кругообіг перетворюючись по черзі з вільної на колоїдну зв'язану і внутрішньо-молекулярну воду та навпаки, після чого вода виводиться нирками /1500 мл/, шкірою /400 -600 мл/, легенями /350-400/ і калом /100-150мл/. Регуляторні механізми організму направлені на підтримання водно-сольової рівноваги, тобто постійності осмотичного тиску рідин. Ця рівновага може порушуватись тільки при надмірній витраті Організмом води або мінеральних солей. Роль мінеральний солей не обмежується тільки участю в підтриманні постійності осмотичного тиску рідини і відносної незмінності електро­літичного складу їх. Вони беруть участь також у спеціальних фізіологічних процесах. Тому часткова втрата організмом Якогось із електролітів може призвести до певних функціо­нальних розладів. З другого боку, затримка в організмі солей натрію сприяє утворенню набряків, тому при схильності до набряків призначають безсольову дієту. Вміст окремих мінеральних солей у різних органах неоднакові: щитовидна залоза містить більшу частину йоду організму, еритроцити - заліза, кісткова тканина - кальцію і фосфору.

Водно-сольовий обмін регулюється відповідними центрами підгорбової ділянки та деякими гормонами гіпофіза і кори надниркових залоз.

Вітамінний обмін. Відомо, що людині потрібно близько 21 вітаміну. Вітаміни поділяють на дві групи: водорозчинні і жиророзчинні. Вітаміни синтезуються в основному росли­нами. Тварини, харчуючись рослинною їжею, накопичують у своїх органах і тканинах вітаміни, тому джерелом для людей служить як рослинна, так і тваринна їжа. Значення вітамінів для організму зумовлюється тим, що вони є складовою частиною активних груп ферментів, тому при їх недостачі настає порушення окремих ланок взаємопов'яза­них обмінних процесів.

Потреба у вітамінах особливо велика у молодих організмів, які розвиваються, а у дорослих залежить від багатьох факторів, наприклад, вона збільшується при значних м'язових наван­таженнях, при роботі в умовах високої або низької температури, підвищеного або пониженого тиску.

При тривалому ненадходженні з їжею якого-небудь вітаміну виникає захворювання - авітаміноз. Якщо надход­ження вітамінів вище за норму денної потреби, то розвивається стан гіпервітамінозу. Кожне захворювання авітамінозом має свої симптоми. Так, при відсутності вітаміну С розвивається цинга, вітаміну А - рахіт, вітаміну В - бері-бері. Авітаміноз швидко виліковуються при дачі певного вітаміну або багатих ним харчових продуктів.

Обмін енергії. Організмові потрібна енергія, вона необхідна для підтримання упорядкованої структури клітин, осмотичних процесів, рухових і секреторних реакцій синтезу речовин.

Необхідність у додатковому використанні організмом відносно великої кількості енергії може виникнути будь-колі в якій-небудь з його структурних організацій. Це і вимагає зберігання значних енергетичних запасів у вигідній дл^ швидкого використання формі - в хімічних зв'язках АТФ і деяких інших фосфорних сполук.

Усі енергетичні затрати організму можна визначити! експериментальним шляхом, вимірюючи кількість виділеного тепла (метод калориметрії) і виразити їх в одиницях] теплоємності - калоріях. У цих одиницях визначається й енергетична цінність їжі з розрахунку, що при окисленні 1г білків або вуглеводів звільняється близько 4,1 ккал, а при окисленні 1г жирів - близько 9,3 ккал тепла. На цій основі можна виразити в кілокалоріях добовий енергетичний баланс організму, тобто "вхід" і "вихід" енергії.

Величина добових затрат організмом енергії залежить від; виконуваної роботи, віку, статі, стану нейроендокринної регуляції обмінних процесів.

Мінімальні для організму затрати енергії мають місце в умовах абсолютного спокою (в лежачому положенні), натще,! при нормальній температурі тіла та в зоні комфорту (18- 20°С). Тоді енергія витрачається тільки для забезпечення основних життєвих процесів (робота серця, печінки, нирок та ін). Такий найнижчий рівень обміну речовин має назву основного обміну.

Кожне фізичне навантаження організму збільшує затрати енергії пропорційно його важкості (основний обмін + робоча надбавка).

Калорійність їжі повинна не тільки покривати енергетичні затрати але й перевищувати їх, бо частина їжі виділяється незасвоєною (біля 10%).

Так, при важкій фізичній праці добова норма білків повинна збільшуватись до 150-160г, зростає потреба організму й у вітамінах. Збільшена потреба в якісній цінності їжі у дітей, вагітних жінок і в матерів у період годування дітей грудним молоком, а також у поранених і хворих, в яких білок та інші компоненти їжі додатково використовуються) як пластичний (будівельний) матеріал для загоювання ран.

СЕЧОВА СИСТЕМА

У процесі обміну речовин постійно утворюються кінцеві продукти окислення білків, вуглеводів і жирів - "шлаки життя", які є токсичними для організму і повинні виводитися » організму через спеціальні органи, що мають назву органів виділення. До них відносяться: нирки, шкіра, шлунково-кишковий тракт. Виводячи сечу, нирки виконують одночасно й іншу функцію - підтримують постійність внутрішнього середовища організму (гомеостаз).

Функцію регульованого виведення сечі з організму виконують сечовивідні шляхи: сечоводи, сечовий міхур, сечівник.

Нирка - орган, розміщений у заочеревинному просторі по стоках хребетного стовпа, приблизно на рівні її поперекових хребців, права нирка знаходиться дещо нижче від лівої. Нирка мас бобоподібну форму середніх розмірів 11x5x3см. Поверхня її гладка, темно-червоного кольору. В нирці розрізняють верхній і нижній кінці, присередній і бічний краї та передню і ійдню поверхні. Бічний край випуклий, присередній - ввігнутий. Тут знаходяться ворота нирки, через які проходять ниркова артерія і вена, нерви, лімфатичні судини і сечовід.

На поздовжньому розрізі нирки у фронтальній площині помітні два шари: зовнішній - кіркова речовина, яка посилює перегородки вглиб, внутрішній - мозкова речовина, розділена цими перегородками на окремі часточки - пірамідки. Вершини пірамідок обернені до порожнини, що має назву ниркової миски й охоплені її розгалуженнями - нирковими чашечками. Нирка складається з величезної кількості самостійних морфологічно- функціональних комплексів - нефронів.

Для нефрона характерне щільне поєднання судинної сітки, якою дуже багата нирка з епітеліальною трубочкою, в який відбувається утворення сечі. Кожна епітеліальна трубочка обплетена сіткою з капілярів, а її початкова розширена частина - капсула Шумлянського охоплює капілярний клубочок нирки, утворюючи разом з нею ниркове тільце.

Капілярна сітка нирки має ще одну властивість: кров протікає по капілярах двічі. Так, капіляри ниркового клубочка утворюють не вену, а виносну артерію, яка ще раз розпадається на капіляри, що обплітають дальший відділ епітеліальної трубочки і переходить у капіляри венозної сітки. Всього за добу через нирки пропливає близько 1500 л крові. Сеча утворюється в капсулі Шумлянського шляхом фільтрації рідини з крові, яка протікає по капілярах ниркового клубочка під достатнім для цього тиском - не менше 50мм. рт. сг. При значному знижем кров'яного тиску (шок, колапс) фільтрація сечі, а через це! сечоутворення різко знижується або і повністю припиняється Сеча, яка утворюється в капсулі Шумлянського, називається первинною. Вона має всі складові частини плазми крові, крім колоїдних речовин - білків, молекули яких не проходять через нирковий фільтр (стінку капілярів і внутрішній листок капсули Шумлянського). Тільки при пошкодженні фільтра в сечу проникають білки й еритроцити.

Первинна сеча має і ряд цінних сполук (глюкозу амінокислоти та ін), а концентрація в ній шлакових речовин дуже низька - така, як і в плазмі крові, через що організм мусив би втратити для виведення шлаків близько 150-160 л води за добу. Втратам такої кількості води та цінних речови^ запобігає процес зворотного всмоктування їх, або реабсорб; ції. Цей процес відбувається в дальших відділах нефрона | покрученому і прямому канальцях (покручений відділи капсула розташовані в кірковій речовині, прямий - у мозковій) Однак разом з реабсорбцією відбувається друга активні робота епітелію канальців - додаткове виділення в сечу, абс секреція, деяких речовин, що підлягають виведенню, але не фільтруються в капсулу Шумлянського.

Сечоводи - парний орган, служить для виведення сечі з нирок У сечовий міхур, являє собою вузьку м'язову трубку довжиною 30см. Внутрішня поверхня сечоводів вкрита слизовою оболонкою, яка багата на чутливі нервові закінчення.

Сечовий міхур - порожнистий м'язовий орган, який виконує функцію резервуара для сечі і бере участь у періодичному! виведені її з організму. Місткість сечового міхура 300-700 см³

Акт сечовипускання відбувається рефлекторно внаслідок! імпульсів у центр сечовипускання, що знаходиться в крижовому! відділі спинного мозку, імпульси ідуть від надмірно розтягнутися стінок сечового міхура. Цей акт піддається свідомому контролю,! оскільки перебуває під впливом кори півкуль головного мозку. І

Чоловічий сечівник має вигляд нерівномірно розширеної] та зігнутої буквою 8 трубки довжиною 18-22см. Відповідної до органів, через які проходить сечівник, у ньому розрізняють! гри частини: передміхурову (3-4 см), перетинчасту (1 см) і І губчасту (найдовшу).

В передміхурову частину відкриваються дві сім'явипорскувальні протоки, оскільки у чоловіків сечівник є також щетиною сім'явиносних шляхів. Сечівник охоплений двома і сфінктерами; при виході із сечового міхура внутрішнім, а в перетинчастій частині - зовнішнім.

Жіночій сечівник має довжину 3-4см, закінчується переддвер’ї піхви.

Внаслідок двох процесів - реабсорбції та секреції з Первинної сечі утворюється вторинна, або кінцева, сеча. На нікому процес сечоутворення закінчується - сеча підлягає ИИ веденню.

Необхідно зазначити, що не всі нефрони одночасно працюють - завжди є більша або менша кількість "запасних нефронів".

У процесі життєдіяльності організму, в ході обміну речовин утворюються кінцеві продукти розпаду, які не можуть бути використані організмом, є для нього отруйними і повинні бути виведені. Серед органів виділення нирки відіграють головну роль, так як біля 70% всіх речовин, які виводяться з організму, припадає на їх долю. За складом сеча представляє собою водний розчин, у якому містяться різні речовини як органічного, так і неорганічного походження. Склад сечі залежить від багатьох Причин. З сечею виділяються з організму кінцеві продукти обміну речовин, завдяки чому підтримується постійність хімічного складу внутрішнього середовища організму.

Виділення сечі за певні проміжки часу називається діурезом. У нормі доросла людина за добу виділяє в середньому 1100-1600 мл сечі. Кількість сечі, що виділяється людиною, може коливатись. Вдень сечі виділяється більше, ніж вночі. Збільшення норми виділення (поліурія) спостерігається при великому вживанні рідини, цукровому і не цукровому діа­беті, коли порушується нормальний процес всмоктування води в канальцях нирок. Зменшення кількості сечі (олігурія) зустрічається при меншому вживанні рідини (суха їжа), лихо­манкових станах, проносах, блювоті, недостатності серцевої діяльності. Припинення виділення сечі (анурія) може настати у випадку тяжкого ураження нирок при гострому нефриті. Повне припинення виділення сечі буває і рефлекторного походження: при отруєннях ртуттю, свинцем, миш'яком.

Сеча представляє собою прозору рідину світло-жовтого кольору. В ній міститься 95% води, 5% розчинених речовин. її головними складовими частинами є сечовина 2%, сечова кислота 0,5%, креатинін 0,075%. У сечі містяться солі натрію і калію. За добу з сечею виводиться 25-ЗОг сечовини і 25-30г неорганічних солей. Сеча має вагу 1,010-1,020. Реакція її можі бути слабокислою, нейтральною або лужною. Вона залежнії від виду вживаної їжі. При м'ясній їжі вона слабокисла або нейтральна, при рослинній - слаболужна.

У сечі здорових людей білок міститься в мінімальна кількостях - у вигляді слідів, які звичайним способом дослідження не виявляються. Поява білків сечі носить назв)| протеїнурії. Спостерігається при уражені нирок - нефритам нефрозах, ударах нирок, під дією механічних, хімічних таї інших подразників.

У нормальній сечі цукор міститься в мінімальних кількостя: які не виявляються звичайними кількісними реакціями Виділення цукру з сечею називається глюкозурією. Пр нормальній функції нирок глюкозурія наступає в тих випадк; коли рівень цукру в крові піднімається вище 160-180мг (8,8 ммо] л - нирковий поріг). За допомогою "Глюкотеста" визначається місткість цукру в сечі.

У здорових людей у сечі рідко з'являються поодиноку еритроцити, які завжди можуть бути виявлені цитологічним способами підрахунку. Поява еритроцитів у сечі називається) гематурією. Гематурія найчастіше спостерігається пр патологічних станах; гострому, дифузному нефриті, інфаркті нирок, тромбозі ниркових вен, перегріванні, струсі, при] запальних процесах і травмах сечовивідних шляхів.

СТАТЕВА СИСТЕМА

Загальнобіологічне значення статевої системи полягає в продовженні виду. Ця спеціальна роль полягає в забезпеченні процесів, пов'язаних з утворенням статевих клітин, заплід­ненням, а у представників жіночої статі - зі створенням умов для розвитку зародка плоду.

Статеві органи діляться на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх органів у жінок відносяться: яєчники, матка, маткові труби, піхва; а до зовнішніх: великі соромітні губи, малі соромітні губи, клітор. У чоловіків - яєчко, сім'явиноспа протока, сім'яний міхурець, передміхурова залоза, або простата. До зовнішніх статевих органів у чоловіків належать: статевий член і калитка. Яєчники і яєчка-залози змішаної секреції виробляють статеві гормони, визначають иіпринні статеві ознаки (молочні залози, ріст волосся на лиці, особливості у фізичному розвитку).

Жіночі статеві органи - яєчник - парна залоза, що має форму злегка сплющеного овального тіла із середніми розмірами 4х2х1см. Яєчники зафіксовані зв'язками біля бічних стінок ми пою таза. В них розрізняються два шари: поверхневий - кірковий та глибокий - мозковий.

У кірковому шарі розташовані незрілі яйцеклітини, що знаходяться в маленьких пухирцях первинних фолікулах. І і величезної кількості первинних фолікул періодично один іі^ільшується в розмірах, перетворюючись на зрілий фолікул, або граафів пухирець, який містить одну зрілу яйцеклітину. Наблизившись до поверхні яєчника, граафів Пухирець розривається, а його вміст, в тому числі і зріла яйцеклітина, випадає в порожнину таза. Звичайно процес Овуляції відбувається через кожні 28 днів, починаючись з періоду статевого дозрівання (12-16 років) і закінчується клімактеричним періодом (45-50 років). У граафовому пухирці не тільки дозріває яйцеклітина, а й продукується жіночий статевий гормон - фолікулін, або фолікулярний Гормон. На місці розірваного пухирця утворюється жовте пло, яке виконує роль залози внутрішньої секреції.

Маткові труби виконують функцію переміщення яйцеклі­тини. Маткові труби являють собою нерівномірно розширені м'язові труби довжиною 10-12 см. Через маткові труби черевна порожнина жінки сполучається з порожниною матки, а за її посередництвом - з піхвою і зовнішнім середовищем організму. Н період свого переміщення по трубі яйцеклітина може запліднюватись, тобто з'єднуватись зі сперматозоїдом, що рухається назустріч їй. Із заплідненої яйцеклітини розвивається зародок. Він фіксується в слизовій оболонці матки, перетво­рюючись на плід.

Матка - порожнистий м'язовий орган, призначений для фіксації, живлення і розвитку плода. Займаючи центральне положення в малому тазі - між сечовим міхуром (спереду) і прямою кишкою (ззаду), матка закріплена фіксуючим апаратом дна таза і зв'язками. Матка має грушоподібну форму. В ній розрізняють : дно, тіло, шийку. Стінка матки складається з трьох шарів: слизової оболонки (внутрішній), м'язової (середній) і серозної (зовнішній). Вагітність триває 280 днів. У невагітних жінок спостерігаються щомісячні кровотечі (менструації), при яких відшаровується слизова оболонка і незапліднена яйцеклітина, при цьому розриваютьоі кровоносні судини. У разі запліднення зародок фіксується в слизовій оболонці матки, і кровотечі припиняються. Матка починає поступово збільшуватися.

У момент пологів проходить розрив плідних оболонок,; відходять води і виганяється плід. Зв'язок його з плацентою порушується завдяки перев'язці пупкового канатика, Плацента (місце прикріплення зародка) відривається і разом з залишками пупкового канатика і плідними оболонками виводиться назовні. Внутрішня поверхня матки в цей момент кровоточить. Потім починається зворотній розвиток матки: зменшуються її вага, розміри, змінюється товщина стінок,; епітелій слизової оболонки відновлюється. Післяпологовий період закінчується через 6-8 тижнів. Матка набуває; нормального положення і форми. В порожнині матки є три отвори: два - для маткових труб і один веде до піхви, яц з'єднує матку із зовнішніми статевими органами.

Вона є органом злягання, сюди при статевому акті виливається сім'яна рідина, з якої сперматозоїди активно ру­хаються в матку і маткові труби. Зверху піхва охоплює шийку матки, а знизу відкривається отвором у переддвер'я піхви.

Межу між внутрішніми і зовнішніми статевими органами утворює складка, яка проривається при першому зляганні, в зв'язку з чим і дістала назву дівочої перетинки.

Великі соромітні губи - це складки шкіри, що обмежують щілиноподібний простір - соромітну щілину. У щілині між великими соромітними губами знаходяться менші шкірні складки - малі соромітні губи, що відходять назад від клітора, який є невеликим аналогом чоловічого статевого члена. Простір між малими соромітними губами має назву переддвір'я піхви.

Чоловічі статеві органи. Яєчко - парний орган, знаходиться в калитці, має овальну форму розміром 4-4,5см х 2,5-3,5см, зовні покрито щільною сполучнотканинною оболонкою. Залоза! має 200-500 часточок, в яких є багато сім'яних канальців, стінки яких покриті клітинами, які утворюють сперматозоїди. На! задній поверхні яєчка є стовщення - це надяєчко. Від надяєчка ї відходить сім'явиносна протока (50см). Ця протока проходить] із калитки в малий таз через пахвинний канал у складі сім'яного канатика. Після злиття із вивідними протоками сім'яних міхурців вона має назву сім'явипорскувальної протоки, остання пронизує передміхурову залозу та впадає в передміхурову «щетину сечівника. Сім'яний міхурець - невеликий парний секреторний орган, розташований біля задньої стінки сечового міхура. В ньому накопичується сперма.

Передміхурова залоза - (простата)- розташована під сечовим міхуром, в який впадають її дрібні вивідні протоки.

Як сім'яні міхурі, так і передміхурова залоза виділяють особливу рідину, що домішується до сперматозоїдів при еякуляції (виході сім'яної рідини під час статевого акту).

Статевий член - є органом злягання та одночасно органом видалення сечі, має головку, тіло і корінь. Він утворений із двох видовжених печеристих тіл і одного губчастого. Всередині печеристих тіл є щілиноподібні комірки, або печери, вони мають зв'язок із судинами, завдяки чому при статевому збудженні наповнюються кров'ю, що і зумовлює стан ерекції, юбто набухання статевого члена.

Калитка - шкіряний мішок, розділений перетинкою на праву і ліву половинки, в яких містяться яєчка з надяєчками. Шкіра калитки пігментована, в її підшкірній клітковині замість жиру < численні гладкі м'язові волокна, що скорочуються від холоду, зморщуючи шкіру та підтягуючи калитку.

ЗАЛОЗИ ВНУТРІШНЬО СЕКРЕЦІЇ

В організмі людини є група особливих залоз. Вони не мають вивідних протоків у порожнини або на поверхню тіла, а речовини, які вони виробляють гормони поступають безпосередньо в кров, лімфу, тканеву рідину. Ці залози називаються залозами внутрішньої секреції або ендокринними органами. При порушенні функції цих органів розвиваються ендокринні захворювання.

Гормони - це біологічно високоактивні речовини, завдяки яким здійснюється ріст і розвиток організму. Для підтримки росту, життєдіяльності і розвитку організму в крові потрібен певний рівень утримання гормонів. У тих випадках, коли є недостача того чи, іншого гормону, говорять про гіпофункцію даної залози. Коли гормони виробляються залозою в надлишку, говорять про гіперфункцію. При гіпо- і гіперфункціях залоз внутрішньої секреції виникають ендокринні захворювання, наприклад, кретинізм, базедова хвороба, цукровий діабет та ін.

Гормони в організмі є регуляторами хімічних процесів. Надходячи у кров, гормони, потоком крові розносяться по всьому організму і виявляють специфічну дію на ті чи інші процеси в організмі. Найчастіше ця регуляція здійснюється за участю нервової системи. Наприклад, під дією низької температури зовнішнього середовища збуджуються холодові рецептори; нервові імпульси від них через центральну нервову систему збуджують щитовидну залозу і збільшують вироблення її гормону - тироксину. Тироксин стимулююче діє на обмін речовин і підвищує теплопродукцію. Тому більш правильно говорити не про гормональну, а про нейро- гормональну регуляційну функцію організму. Діяльність залоз внутрішньої секреції функціонально пов'язана один з одним. Відомо два види гормонів. Один гормон діє безпосередньо на органи і тканини організму, а інші гормони, так звані тропні гормони, виробляються в першій частині гіпофізу та регулюють діяльність майже всіх залоз внутрішньої секреції. Всі залози зв'язані подвійною зв'язкою з передньою частиною гіпофізу. Це виражається в тому, що при недостачі статевих гормонів у крові відбувається збудження певних клітин гіпофізу, які виробляють тропний гормон, який потрапляє в кров і збільшує вироблення статевих гормонів.

Отже, прямий зв'язок між кількістю гормонів крові і передньою частиною гіпофізу, зворотній зв'язок виражається в дії тропних гормонів на залозу внутрішньої секреції.

Регуляція діяльності залоз внутрішньої секреції здійс­нюються нервово-гуморальним шляхом. Гормони однієї залози діють на другі залози, посилюючи або пригнічуючи їх діяльність. Це гуморальна регуляція. Діяльність усіх залоз знаходиться під контролем центральної нервової системи. Водночас порушення функції будь-якої ендокринної залози може привести до збудження або пригнічення нервової та психічної діяльності. Отже, в організмі існує взаємодія між центральною нервовою системою й ендокринними залозами. Провідна роль у цій взаємодії належить корі великих півкуль головного мозку.

В період статевого дозрівання організму проходить активізація діяльності ендокринних органів. Підвищення гор­мональної активності гіпофізу стимулює діяльність щитовидної і статевих залоз, а підвищення їх функції підвищує загальне збудження центральної нервової системи. Нервово-ендокринні зсуви, які виникають в організмі уже в першу фазу статевого дозрівання (11-13 років у дівчаток і 13-15 років - у хлопчиків), проявляються зміною поведінки і рядом функціональних розладів (втомлюваність, серцебиття, болі в серці та ін.).

Травматичні пошкодження впливають як на нервову сис­тему, так і на апарат залоз внутрішньої секреції. Особливо вони діють на надниркові залози. Безпосередньо після травми діяль­ність надниркової залози посилюється. При інтенсивній і трива­лій дії травматичних факторів настає послаблення діяльності залоз, навіть до повної зупинки, що негативно відбивається на роботі серця, обміну речовин і загальному стані організму.

В системі ендокринних залоз гіпофіз займає особливе положення. Про гіпофіз говорять як про "центральну" залозу внутрішньої секреції. Це зв'язано з тим, що гіпофіз за рахунок своїх спеціальних тропних гормонів регулює діяльність так званих "периферичних" залоз. За своєю будовою гіпофіз є складним органом. Він складається з передньої, середньої та задньої частини, вагою до 0,5 г. В передній частинці утворюються слідуючи гормони:

- соматотропний або гормон росту,

- пролактин;

- тіреотропний гормон,

- адренокортикотропний,

- гонадотропний.

У середній частинці утворюється меланоцитостимулюю- чий гормон, який діє на пігментний обмін. Задня частинка виробляє антидиуретичний гормон або вазопресеїн і окситоцин. При порушенні функції гіпофізу спостерігаються різні зміни. При гіперфункції передньої долі у дитячому віці спостерігається гігантизм, у дорослих - акромегалія-надмірне розростання виступаючих частин тіла - пальців, носа. ІІри гіпофункції у дітей - затримка росту (карликовість), у дорослих - гіпофізарне ожиріння або виснаження (кахексія).

Епіфіз - шишкоподібне тіло, розташоване в порожнині черепа. Він гальмує передчасний розвиток статевих залоз, а також зумовлює циклічність деяких процесів (чергування сну і неспання), відіграючи роль своєрідного біологічного годинника.

Щитоподібна залоза складається з двох часток, розта­шованих по обох боках трахеї нижче щитоподібного хряща, вагою ЗО-бОг. У щитоподібній залозі виробляються йодовмісні гормони - тироксин і трийодтіронін. Основна функція тиреоідних гормонів - регуляція обмінних процесів в організмі. При гіперфукції розвивається захворювання, яке має назву базедова хвороба. Ознаками цієї хвороби є збільшення залози (зоб), вип'ячення очей, тахікардія, підвищення нервово- психічної збудливості, зниженням ваги тіла.

При гіпофункції залози обмін речовин понижений, це зумовлює характерні набряки підшкірної клітковини - мікседема. Мікседема у дітей пов'язана з затримкою росту та розумового розвитку (кретинізм).

Паращитоподібні залози - розміщуються на задній поверхні щитоподібної залози, їх усього 4, загальна вага біля 0,05г. Гормон, який вона виробляє, паратироідин - впливає на обмін кальцію.

Загрудинна залоза знаходиться у верхній частині пе­реднього середостіння, безпосередньо за грудиною. Залоза досягає найбільшого розвитку в 11-14 років, після чого відбувається її зворотній розвиток із заміною тканини залози на жирову тканину. Гормони залози гальмують розвиток статевих залоз, стимулюючи рісї, збільшують опір організму інфекціям та інтоксикаціям.

Надниркові залози - розміщуються над верхніми полюсами нирок. Вагою до 10г. Складаються з двох шарів - кіркового і мозкового. В кірковому шарі виробляються гормони: глю- кокортикоїди - кортизон, гідрокортизон, кортикостерон, міне- ралокортикоїди, статеві гормони. Мозковий шар виробляє адреналін і норадленалін. Виділення їх у кров різко збіль­шується при емоційних напруженнях і ситуаціях, які вима­гають мобілізації сил організму (боротьба, змагання та ін.). Посилюються і прискорюються серцеві скорочення, підви­щується кров'яний тиск і одночасно відбувається перерозпо­діл кровопостачання органів. При цьому більше крові надхо­дить до коронарних і мозкових судин, легень, скелетної муску­латури, органів чуття та до інших органів, які повинні бути "мобілізованими", а менше до органів шлунково-кишкового тракту, які в таких випадках не вирішують "долі організму".

Препарати адреналіну і норадреналіну широко засто­совуються в лікувальній практиці - як засоби невідкладної медичної допомоги,

У підшлунковій залозі ендокринну функцію виконують чітко відмежовані скупчення клітин (острівці). Цей апарат займає відносно незначну частину залози, переважно у хвостовій ділянці. Залоза виділяє гормони інсулін та глюкагон. Інсулін регулює засвоєння глюкози клітинами і її подальшої утилізації організмом. При недостатньому утворенні інсуліну виникає хвороба - цукровий діабет.

Статеві залози - у чоловіків - сім'яники (яєчки), у жінок - яєчники - відносяться до залоз зі змішаною функцією. За рахунок цих залоз утворюються чоловічі та жіночі статеві клітини - сперматозоїди і яйцеклітини. Внутрішньосекреторна функція проявляється в секреції чоловічих і жіночих статевих гормонів, які потрапляють у кров.

Чоловічі статеві гормони-тестостерон і андростерон. Щоденна потреба людини в андрогенах - біля 5мг._? ці гормони регулюють ріст і розвиток статевого апарату, чоловічих вторинних статевих ознак і поява статевих рефлексів.

Жіночі статеві гормони: естроген і прогестерон. Естрогени стимулюють ріст маткових труб, матки, піхви, сприяють розвитку вторинних статевих ознак і появі статевих рефлексів. Прогестерон забезпечує нормальний хід вагітності.

Недостатність функції статевих залоз має місце гіри недо­розвиненні їх або при кастрації. Це спричиняє затримку роз­витку вторинних статевих ознак, до яких належать: специфічні особливості будови скелету, висота і тембр голосу, ріст бороди і вусів у чоловіків та розвиток грудних залоз у жінок.

НЕРВОВА СИСТЕМА

Структурною одиницею нервової системи є нервова клітина з відростками - нейрон. Вся нервова система представляє собою сукупність нейронів, які контактують один з одним за допомогою спеціальних апаратів - синапсів. За структурою і функцією розрізняють три типи нейронів: рецепторні або чутливі, вставні або замикаючі, ефекторні, рухові нейрони, від яких імпульс направляється до робочих органів (м'язів, залозів).

Уся нервова система функціонує як єдине нероздільне ціле. Проте прийнято виділяти в ній центральну нервову систему (черепно-мозкові та спинномозкові нерви) та периферичну нервову систему. Крім такого топографічного поділу, існує ще поділ за функціональними ознаками, на анімальну та вегетативну нервову систему.

В центральній нервовій системі розташовані нервові центри - скупчення тіл нейронів (сіра речовина) та провідні шляхи - пучки їхніх довгих відростків (біла речовина). У складі останніх є однотипні нейрони; по одних шляхах вони несуть імпульси з периферії тіла до нервових центрів, по других - з центрів до периферичних органів, по третіх - від одних центрів до інших. Але в складі більшості периферичних нервів є змішані нервові волокна. Тільки в іннервованих органах вони знову роз'єднуються на окремі пучки: чутливі, рухові чи секреторні.

Нервовій тканині властива збудливість і провідність. Збудливістю називається здатність тканини сприймати дію подразників і відповідати на них фізіологічним станом - збудженням.

Нервова тканина дуже чутлива до дії подразників. Найменші зміни, що виникають у зовнішньому або внутрішньому середовищі організму, вловлюються закінченнями відповідних чутливих волокон, або рецепторами. При збудженні в рецепторах виникають біоелектричні та біохімічні явища передусім змінюється електричний заряд мембрани та її проникливість для іонів натрію і калію. Ці зміни швидко поширюються вздовж нервового волокна у вигляді хвилі- імпульсу, тобто електрохімічного потенціалу дії. Звичайно поширюються не поодинокі імпульси, а цілі серії імпульсів, у яких закодовані певні порції інформації, що розшзнається в нервових центрах. Для виникнення процесу збудження і проведення імпульсів використовується енергія, що нагро­маджується в нейронах внаслідок перебігу в них біохімічних процесів - окислювально-відновних реакцій. Ця енергія іде і для посилення інформації та регуляторних процесів.

* Анатомічне пошкодження нервових волокон спричиняє стійке порушення провідності, яка відновлюється тільки після регенерації волокон. Тимчасове виключення збудливості і провідності досягається надмірним охолодженням тканин або за допомогою деяких фармакологічних агентів.

Кожне нервове волокно "несе" імпульс ізольовано, не поширюючи його на сусідні волокна. Завдяки цій властивості волокон забезпечується велика чіткість рухів, бо кожний імпульс досягає тільки тих клітин, яким він адресований і надходить до них без сторонніх перешкод. Як аферентні так і еферентні нервові волокна мають здатність проводити імпульси в обох напрямах, що доведено дослідами.

Проте в природних умовах цілісного організму спостерігається проведення імпульсів тільки в одному напрямі: аферентними волокнами від периферії тіла до ЦНС, а еферентними - з нервових центрів до відповідних органів (м'язів, залоз). Це залежить не від властивостей волокон, а від властивостей синоптичних сполучень нейронів, в яких імпульси передаються тільки в одному напрямку і блокується проведення їх у протилежному напрямку.

Передача нервового імпульсу через еинапс відбувається з деякою затримкою. Вона зумовлена перетворенням електричного потенціалу в хімічний процес, який зводиться до таких моментів:

1. Біострум доходить до нервових закінчень, що спри­чиняється до виділення із пухирців нейрона фізіологічно- активних речовин - медіаторів.

2. Медіатор поширюється через синоптичну щілину і викликає потенціал дії в контактному нейроні або м'язовому волокні.

3. Після передачі нервового імпульсу молекули медіатора негайно розщеплюються відповідними ферментами.

Синоптична передача імпульсів змінюється під впливом деяких фармакологічних речовин і отрут. Речовини, які блокують фермент холінестеразу, викликають надмірне накопичення медіатора ацетилхоліну, що призводить спочатку до судомних скорочень м'язів, сі потім - до паралічу. Подразненням певних груп рецепторів викликаються закономірні реакції організму, наприклад, легким ударом по колінному сухожилку - мимовільний рух ноги, подразненням смакових рецепторів язика - виділення слини, яскравим освітленням очей - звуженням зіниць тощо. Всі ці явища незважаючи на різні кінцеві результати, здійснюються за участю ЦНС і за допомогою фізіологічного механізму - рефлексу. Отже, рефлексом називається відповідь організму на подразнення рецепторів, яка здійснюється за участю ЦНС.

Завдяки рефлекторній діяльності організм може швидко реагувати на зміни, що виникають як у його зовнішньому, так і у внутрішньому середовищі, та пристосовуватись до них.

Структурною основою кожного рефлексу є рефлекторна дуга, що складається з аферентних і еферентних нейронів. Аферентні нейрони починаються рецепторами, а еферентні закінчуються в певному робочому органі - м'язі або залозі, де на кінцевих розгалуженнях волокон знаходиться потовщення з пухирцями, заповненими медіатором - так звані синоптичні бляшки. Скупчення нервових клітин у ЦНС, у яких формуються рефлекторні відповіді або імпульси "команди" для робочих органів, називаються рефлекторними центрами. Клітини рефлекторних центрів можуть бути чутливими і до дії фізіологічноактивних речовин і фарма­кологічних агентів.

Спинний мозок - видовжене, дещо сплющене у иередньо- задньому напрямі утворення завдовжки до 40-45см. Спинний мозок має два потовщення: шийне і попереково-крижове. Вони відповідають місцям виходу найбільших нервів - до верхніх і нижніх кінцівок.. Спинний мозок займає тільки певну частину каналу хребетного стовпа - від великого потиличного отвору до рівня 1-І І поперекового хребця, де він конусоподібно звужується у кінцеву нитку.

На передній поверхні спинного мозку є поздовжня борозна, яка розділяє його на праву і ліву половини. Від кожної з них посегментно відходять передні і задні корінці, які далі з'єднуються, утворюючи спинномозкові нерви. У людини їх 31 пара: 8 пар шийних, 12 пар грудних, 5 пар поперекових, 5 пар крижових і 1 пара куприкових. Всі вони за функцією змішані.

Вийшовши із міжхребцевих отворів, нерви знову по­діляються на менші за розміром задні гілки, що посегментно іннервують м'язи і шкіру спини та більш товсті передні гілки, які іннервують решту тулуба, шию і кінцівки.

На задніх корінцях знаходиться міжхребцеві спинномозкові вузли, або ганглії, які містять тіла чутливих нейронів. Відростки цих нейронів розгалужені на дві гілки - довга йде в складі пери­феричних нервів, закінчуючись рецепторами в тканинах, а коротка вступає в спинний мозок, направляючи в нього чутливі імпульси, які надходять з периферії тіла. На поперечному розрізі спинного мозку розрізняють білу речовину (по периферії) та сіру речовину, яка займає центральне положення.

Спинний мозок виконує дві основні функції - рефлекторну і провідникову. Як рефлекторний центр спинний мозок здатний виконувати рухові вегетативні рефлекси. Аферентними - чутливими шляхами він зв'язаний з рецепторами, а еферентними - зі скелетними м'язами і всіма внутрішніми органами.

Рефлекторна функція. Нервові центри спинного мозку мають безпосередній зв'язок з рецепторами і ефекторами тіла. Тому спинний мозок називають "робочим органом" ЦНС.

Рухові нейрони спинного мозку іннервують усі м'язи тулуба і кінцівок, а також дихальні м'язи - діафрагми і межребер'я. В спинному мозку знаходиться ряд симпатичних і парасимпатичних вегетативних центрів. Спинний мозок має сегментарну будову. Сегментом - називається такий його відрізок, який дає початок двом парам корінців.

У дослідах встановлено, що кожний сегмент спинного мозку іннервує три поперечні вщрізжи тіла: свій власний, один вище і один нижче. Кожний спин&льний рефлекс має своє рецепторне поле і свою локалізацію, свій рівень. Наприклад, центр колінного рефлексу, знаходиться в ІІ-ІУ ерековому сегменті. Важливим життєвим центром спинного мозку являється руховий центр діафрагми, розміщений в ІІІ-ІУ шийних сегментах. Пошкодження його веде до смерті у зв'язку із зупинкою дихання.

Провідникова функція відбувається за рахунок висхідних і низхідних шляхів, розташованих у білій речовині спинного мозку. Ці шляхи зв'язують окремі сегменти спинного мозку один з одним, а також з головним мозком.

Головний мозок знаходиться в черепній порожнині, якій він відповідає своєю формою. Вага його в середньому 1360гр. Верхньобічні поверхні опуклі, нижня - плоска з різними утвореннями, від неї відходять черепно-мозкові нерви, що ідуть в отвори основи черепа. Основну масу головного мозку становить великий мозок, що поділяється на дві півкулі, які прикривають інші його відділи. Безпосередньо під півкулями великого мозку знаходиться проміжний мозок, а знизу та ззаду від нього: середній мозок, задній мозок (до складу якого входить мозочок і міст) та довгастий мозок.

Довгастий мозок становить розширене продовження спинного мозку, він нагадує зрізаний конус, що основою повернутий до моста. Біла речовина розташована по його периферії, утворюючи окремі поздовжні тяжі, які є продов­женням провідних шляхів спинного мозку.

В довгастому мозку розміщуються ядра чотирьох пар черепно-мозкових нервів (ІХ-ХИ). Волокна цих нервів соматичні і вегетативні (парасимпатичні), утворюють зв'язки між довгастим мозком і різними органами людського тіла. Довгастий мозок через висхідні шляхи спинного мозку одержує імпульси від усіх рецепторів тулуба і кінцівок. По черепно- мозкових нервах до нього йдуть сигнали від рецепторів шкіри лиця, слизових оболонок очей, носової та ротової порожнини, від органів слуху, від рецепторів гортані, трахеї та легенів, від травного тракту.

В довгастому мозку знаходиться ряд життєво важливих центрів: центр дихання, центр серцевої діяльності, судиноруховий центр, центр обміну речовин. Крім того, в довгастому мозку локалізуються центри захисних реакцій (моргання, сльозо­виділення, чхання і кашель), центр рефлексу ковтання. Крім рефлекторної, довгастий мозок виконує провідну функцію.

Отже, довгастий мозок відіграє велике значення в житті організму. Найменше пошкодження являє собою небезпеку і часто приводить до смерті у зв'язку з зупинкою дихання і серцевої діяльності.

Задній мозок. Варолієв міст являє собою більш масивне утворення, що лежить попереду довгастого мозку. Біла речовина розташована в ньому поверхнево. На задній поверхні довгастого мозку і моста знаходиться заглибина - ромбо­подібна ямка. Вона є дном порожнини пірамідної форми- четвертого шлуночка. Більша частина мостових ядер є ядрами У, УІ, УІІ,УІІІ пар черепно-мозкових нервів.

Мозочок^складається з двох півкуль і середньої частини - черв'ячка. Його поверхня вкрита сірою речовиною - корою, яка має численні закрутки та борозни, під корою знаходиться біла речовина, а в ній окремі ядра. Мозочок зв'язаний з іншими відділами мозку, зв'язуючі волокна утворюють валикоподібні тяжі - ніжки мозочка. Таких ніжок три пари: верхні сполучають його з середнім мозком, середні - з мостом, а нижні - з довгастим мозком, за його посередництвом мозочок має зв'язок зі спинним мозком.

У мозочок надходять імпульси від рецепторів м'язів, суглобів, вестибулярного апарату внутрішнього вуха та від усіх інших рецепторів, які збуджуються під час рухів тіла. Оцінюючи ці імпульси, мозочок здійснює корекцію рухових реакцій організму, узгоджуючи між собою всі компоненти рухових актів, чим забезпечується чіткість рухів.

Середній мозок найменший і найбільш просто утворений відділ головного мозку - має дві головні частини - покрівлю і ніжки мозку. Покрівля середнього мозку або пластинка чотиригорбкового тіла ділиться на 4 горбики білого кольору, які розміщені попарно. Два верхні є підкірковими центрами зору: в них надходять імпульси від сітчатки ока, в зв'язку з чим середній мозок регулює величину зіниці, акомодацію ока. Два нижніх (задніх) - здійснюють орієнтуючі слухові рефлекси, завдяки яким людина може включатись у дію, яка потребує швидкої реакції при раптових звукових подразненнях. Людина з порушеннями у районі чотиригорбкового тіла не може швидко реагувати на раптовий подразник.

У ніжках мозку проходять висхідні і низхідні шляхи, розміщені ядра III і ІУ пари черепно-мозкових нервів, червоні ядра і червона речовина. Порожнина середнього мозку має вигляд вузького каналу довжиною 1,5-2см і називається водопроводом мозку, що з'єднує порожнини ІУ та Ш мозкових шлуночків.

Проміжний мозок. Спереду від середнього розташований проміжний мозок, основними Складовими частинами якого є зорові горби і підгорбова ділянка. Зорові горби - це масивні утворення яйцеподібної форми. Правий і лівий горб відділені один від одного вузькою щілиною - порожниною третього шлуночка.

Всередині білої речовини зорових горбів знаходяться численні ядра - проміжні і підкіркові центри всіх видів чутливості. Ядра зорових горбів виконують функцію обробки та емоційного забарвлення чутливих імпульсів, які надходять від різних рецепторів. Внаслідок цього змінюється характер відчуттів, що сприймаються корою великого мозку, коли ці імпульси надходять до неї по інших нейронах.

Підгорова ділянка розташована нижче від зорових горбів і утворює дно III шлуночка. На нижній поверхні головного мозку видно утворення, які входять до складу підгорбкової ділянки, а також інші утворення що розташовані по сусідству з нею.

Функції підгорбкової ділянки різноманітні. Чутлива до гормональних агентів вона створює певний тонічний фон для діяльності всієї ЦНС і, зокрема, для перебігу таких процесів, як обмін речовин, терморегуляція, діяльність серцево- судинної системи та ін. З другого боку, перебуваючи під впливом вищих відділів головного мозку, її центри регулюють через гіпофіз діяльність ендокринних залоз, тобто виконують роль зв'язуючої ланки між нервовою системою і ендокриними залозами.

Великих півкуль дві - права і ліва. Обидві півкулі з'єднує мозолисте тіло - спайка з білої речовини. Всередині кожної півкулі є щілиноподібний простір - бічний шлуночок, що має сполучення з порожниною третього шлуночка ,а останній сполучається з четвертим шлуночком. Вся ця система мозкових шлуночків заповнена особливою рідиною - спинномозковою (цереброспинальною). Загальний об'єм її біля 150 мл. Вона безбарвна і прозора, складається із невеликої кількості білків, глюкози і різних солей (калію, кальцію та ін.). Цереброспинальна рідина підтримує внутрішньочерепний тиск, виконує захисну роль, оберігає утвори мозку від проникнення в них деяких токсичних речовин, що можуть знаходитись у крові.

Поверхня півкуль має складний малюнок завдяки борознам і звивинами. Однак є декілька постійних борозен, ними корис­туються для розділення півкуль на великі ділянки, які нази­ваються частками. Кожну півкулю ділять на 5 часток: лобову, тім'яну, потиличну, скроневу, острівець, розміщений у глибині бокової борозни. Межею між лобовою і тім'яною частками є центральна борозна, між тім'яною і потиличною - тім'я.нопоти- лична. Скронева частка відділена від інших боковою борозною.

На противагу нижчим відділам ЦНС кора великих півкуль головного мозку не маг постійно встановлених синоптичних зв'язків і сталих рефлекторних дуг; в основі її рефлекторної діяльності лежить утворення нових і тимчасових зв'язків між кірковими клітинами, що характерно для умовних рефлексів. На думку І.II. Павлова, умовні рефлекси вважаються основою вищої нервової діяльності на відміну від безумовних рефлексів, які є основою нижчої нервової діяльності.

Умовні рефлекси викликаються на базі безумовних рефлексів і тісно з ними пов'язані функціонально. Однак між умовними і безумовними рефлексами є суттєві відмінності. За допомогою безумовних рефлексів організм пристосовуєть­ся до послідовних рядів подій, які настають майже з абсолют­ною ймовірністю. За допомогою умовних рефлексів організм може пристосовуватись до подій, які при певних умовах мо­жуть настати, тобто його пристосовні реакції випереджають події. Біологічне значення умовних рефлексів полягає в тому, що вони більш тонко пристосовують організм до умов існування, ніж це можуть забезпечити безумовні рефлекси.

Умовні рефлекси утворюються в процесі індивідуального розвитку організму, і якщо біологічно себе не виправдовують, то вони можуть згасати.

Нині класичне уявлення про рефлекс переглядають і до­повнюють новими даними. Встановлено, що на результат дії, крім реального подразника, має додатковий вплив вся конкретна обстановка, в якій відбувається дія, а також попе­редній досвід організму. Все це дає підставу розширити поняття рефлексу до поняття функціональної системи, яка складається з тисяч нейронів, що забезпечують певну діяльність організму.

Дослідами встановлено, що крім стану збудження і відносного фізіологічного спокою, в ЦНС може існувати особливий активний "гальмівний процес", протилежний процесові збудження. На кожній нервовій клітині містяться у великій кількості не тільки збудливі, але й гальмівні синапси, які функціонують за участю особливих гальмівних медіаторів. Вважають також, що в ЦНС існують окремі гальмівні нейрони.

Фізіологічні закономірності вищої нервової діяльності, встановлені І.II. Павловим за допомогою проведення дослідів на тваринах, відповідають також основам вищої нервової діяль­ності людини, хоч вища нервова діяльність людини незрівнянно складніша та багатша. І.П. Павлов вбачав якісну специфіку вищої нервової діяльності людини в тому, що їй властивий надз­вичайний додаток - апарат мови та абстрактного мислення.

Цей надзвичайній додаток виник у клітинах кори із необхідності спілкування людей у процесі колективної праці та на базі суспільних відносин. Мовна сигналізація допускає абстрагування від конкретної діяльності та надзвичайно поглиблює і розширює об'єм інформації, яку одержує мозок. У системі цієї сигналізації слово виконує роль особливого сигналу - сигналу інших сигналів.

Цю високодосконалу систему сигналізації І.П.Павлов запропонував назвати другою сигнальною систємоео, припи­суючи їй функцію "найвищого регулятора людської поведінки" (перша сигнальна система дійсності забезпечує одержання конкретної інформації шляхом сприймання подразнень із нав­колишнього та внутрішнього середовища - вона властива і лю­дині і тварині). За допомогою спеціальних досліджень, проведених на людях, доведено, що обидві сигнальні системи тісно функціонально взаємопов'язані між собою. Це під­тверджується тим, що слово, яке означає назву певного умов­ного сигналу може спричиняти в людині ту саму умовно­рефлекторну реакцію, яка раніше викликалась самим сигналом.

Усе це вказує на те, що словом необхідно вміло користу­ватись, особливо з хворими, бо воно може викликати реакції, що вплинуть на перебіг та кінцевий результат захворювання.

На основі вивчення особливостей нервових процесів І.П. Павлов виділив такі основні типи нервової системи: два крайніх і один центральний тип.

Крайнім є сильний неврівноважений і слабкий гальмуючий.

Сильний неврівноважений тип. Характеризується сильним неврівноваженими і рухливими нервовими процесами. У людей процес збудження перевищує над гальмуванням, поведінка агресивна.

Слабкий гальмуючий тип. Характеризується слабкими неврівноваженими нервовими процесами. Перевищує процес гальмування. Центральному типу властиві сильні і врівно­важені нервові процеси, в залежності від його рухливості, його ділять на дві групи: сильний врівноважений рухливий і сильний врівноважений інертний типи.

Сильний врівноважений рухливий тип. Нервові процеси сильні, врівноважені й рухливі.

Сильні врівноважені інертні типи. Цей тип відрізняється сильними врівноваженими, але малорухливими нервовими процесами (спокійний тип). Між цими основними типами нервової системи є перехідні, проміжні типи.

І.П. Павлов відзначав, що при визначенні типів вищої нер­вової діяльності у людини потрібно враховувати взаємовід­ношення першої та другої сигнальної системи. Базуючись на цих положеннях, І.П. Павлов виділив 4 головних типи, використав для цього термінологію Гіппократа: меланхолік, холерик, сангвінік, флегматик.

ХОЛЕРИК - сильний, неврівноважений тип. Процеси гальмування і збудження в корі великого мозку у таких людей характеризуються силою. Це дуже енергійні люди, але легко збудливі і запальні.

МЕЛАНХОЛІК - слабкий тип. Нервові процеси неврівно- важені, малорухливі, перевищує процес гальмування. Меланхолік у всьому бачить і очікує погане.

САНГВІНІК - сильний, врівноважений і рухливий тип. Нервові процеси великого мозку характеризується великою силою, врівноваженістю. Такі люди життєрадісні і працьовиті.

ФЛЕГМАТИК - сильний і врівноважений інертний тип. Нервові процеси сильні, врівноважені, але мало рухливі. Такі люди рівні, спокійні, наполегливі.

Враховуючи особливості взаємовідношення нервової та другої сигнальної систем, І.П. Павлов додатково виділив три справжніх людських типи.

Художній тип. У таких людей перша сигнальна система перевищує над другою, вони в процесі мислення широко користується чуттєвими образами навколишньої дійсності. Дуже часто це художники, письменники, музиканти.

Мислячий тип. У людей, що відносяться до цієї групи, друга сигнальна система значно перевищує над першою, вони схильні до абстрактного мислення і нерідко по професії являються математиками і філософами.

Середній тип. Характеризується однаковим значенням першої і другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини. До цієї групи відноситься більшість людей.

ОРГАНИ ЧУТТЯ. ОРГАН ЗОРУ

З усіх органів чуття найскладнішим є око. Це орган, який перетворює світлову енергію на фізіологічний процес збудження, що сприймається зоровим аналізатором у вигляді образів навколишнього середовища. Око знаходиться в очній ямці, або орбіті. Воно має дві частини: очне яблуко і допоміжний апарат ока.

Очне яблуко є сферичним тілом, яке складається з капсули і ядра. Капсула має три оболонки: зовнішню - склеру з рогівкою, середню - судинну оболонку і внутрішню - сітківку.

Склера з рогівкою виконують роль щільного ^скелета" очного яблука. Склеру називають також білковою оболон­кою, бо своїм забарвленням вона нагадує варений білок. Прозора рогівка займає передню частину очного яблука і входить до складу оптичної системи ока. Рогівка не має кровоносних судин, зате багата на чутливі нервові закінчення.

Судинна оболонка має не тільки багато судин, але й пігментних клітин, які запобігають розсіюванню світла всередині очного яблука. В ній розрізняють три частини: передню - райдужну оболонку, середню - потовщену - війкове тіло та задню - найбільшу - власне судинну оболонку.

Райдужну оболонку видно через рогівку - це забарвлений кружок, у центрі якого знаходиться круговий отвір - зіниця. Райдужна оболонка виконує роль діафрагми, яка рефлекторно реагує на ширину пучка променів, що надходять усередину очного яблука: при яскравому освітленні скорочуються циркулярні м'язові волокна райдужної оболонки, чим відсікаються бічні промені, а при слабому освітленні - радіальні м'язові волокна, що веде до розширення зіниці.

М'яз - звужувач зіниці іннервується парасимпатичним нервом, м'яз - розширювач зіниці - симпатичним нервом.

У війковому тілі знаходиться війковий м'яз, який регулює опуклість кришталика. Власне судинна оболонка відрізняється великою кількістю темного пігменту.

Внутрішня оболонка ока - сітківка найтонша і майже прозора, вона має дуже складну будову. Функція зору безпосередньо пов'язана із заднім відділом сітківки. В цьому відділі знаходиться багато спеціальних світлочутливих клітин - фоторецепторів. Вони розташовані по сусідству із судинною оболонкою. Ближче до ядра очного яблука в сітківці знаходиться кілька шарів нервових клітин, що контактуються відростками з рецепторами і між собою. Від нервових клітин крайнього шару відходять довгі відростки, що повертаючись назад, збираються в пучок волокон і дають початок зоровому нерву, який проходить через усі оболонки ока. У місці виходу зорового нерва сітківка не сприймає світлових подразнень - це так звана сліпа пляма. На невеликій відстані від цього місця є жовта пляма - місце найкращого бачення. Вигляд зорового відділу сітківки може змінюватись при ряді захворювань.

Ядро очного яблука складається з прозорих середовищ: кришталика, напіврідкої драглистої речовини - склоподібного тіла й рідини, що має назву водянистої вологи.

Найскладнішу функцію виконує кришталик - двоопукла лінза, що заломлює світлові промені. Кришталик прик­ріплений до війкового м'яза, під впливом якого може змінюватись ступінь його опуклості. Простір позаду кришталика заповнений скловидним тілом, а попереду водянистою вологою. Передній простір поділяється райдужною оболонкою на дві частини: передню та задню камери ока. Водяниста волога забезпечує живлення рогівки і кришталика. Тиск, під яким відбувається її циркуляція, називається внутрішньоочним тиском.

Виникнення зорового відчуття. Для очного бачення потрібна прозорість світлозаломлюючих середовищ - рогівки, водянистої вологи, кришталика, склоподібного тіла. Світлові промені проходять через світлозаломлюючі середовища і потрапляють на сітківку ока. Очне яблуко зрівнюють з фотоапаратом, де кришталик є лінзою об'єктива, а сітківка- світлочутливою пластинкою. На сітківці ока так само, як і на пластині фотоапарата, одержується зменшене зворотне зображення розглядуваних предметів.

Встановлено, що з колбочками сітківки зв'язане денне, кольорове бачення, а з паличками - нічне бачення.

ОРГАН СЛУХУ І РІВНОВАГИ

Вухо виконує подвійну роль: є органам слуху і органом рівноваги. Вухо поділяється на три відділи: зовнішнє вухо, середнє вухо і внутрішнє вухо. Зовнішній і середній відділи вуха виконують звукопровідну функцію, а у внутрішньому вусі знаходяться два апарати: звукогіриймальний апарат і апарат, що визначає положення та рух тіл в просторі (вестибулярний апарат).

Зовнішнє вухо складається з вушної раковини, в основі якої є хрящ, та зовнішнього слухового проходу - дещо зігнутого каналу, що закінчується сліпо, відмежовуючись барабанною перетинкою від середнього вуха. При відтягуванні вушної раковини назад і доверху зовнішній слуховий прохід випрямляється, що допомагає закапувати в нього краплі чи видаляти сірку - секрет вушних залоз.

Середнє вухо складається із основної частини - барабанної порожнини і з'єднаних з нею комірок соскоподібного відростка. Барабанна порожнина міститься в пірамідці скроневої кістки між барабанною перетинкою і внутрішнім вухом. Вона сполучається з носоглоткою вузьким каналом - слуховою або євстахієвою трубою. Надходження повітря по цій трубі сприяє врівноваженню тиску в барабанній порожнині з атмосферним тиском, чим і створюються умови для коливальних рухів барабанної перетинки. При злипанні стінок слухової труби настає зниження тиску в середньому вусі, що негативно відбивається на гостроті слуху. Інколи по слуховій трубі проникає інфекція, яка спричиняє запалення слизової оболонки середнього вуха - отіт. Барабанна перетинка з'єднується зі стінкою внутрішнього вуха ланцюжком із трьох кісточок: молоточка, коваделця, стременця, які служать передавачем звукових коливань на внутрішнє вухо і водночас виконують роль звукопосилюгочого апарата.

В стінці між барабанною порожниною і внутрішнім вухом є два невеликі отвори: овальне вікно, закрите основою стременця, і кругле вікно, закрите сполучнотканинною перетинкою. Звукові коливання передаються зі стременця на рідину, що заповнює внутрішнє вухо і, прокотившись по ній, повертаються знову в барабанну порожнину - на мембрану круглого вікна. Коли б не було круглого вікна і вторинної барабанної перетинки, то коливання у внутрішньому вусі були б неможливі, бо рідина не стискується.

Внутрішнє вухо має вигляд системи каналів, які знахо­дяться в піраміді скроневої кістки. Він заповнений рідиною - перелімфою, в яку занурений перетинчастий лабіринт, що також заповнений рідиною - ендолімфою.

Лабіринти складаються з трьох відділів: присінка (переддвер'я), півколових каналів і завитка. Перші два відділи становлять вестибулярний апарат і виконують функцію органа рівноваги, а в завитку міститься звукосприймальний апарат, тому він є органом слуху. Від вестибулярного апарата і завитки відходять волокна VIII пари черегіно- мозкових нервів, по яких передаються імпульси в ЦНС.

Рецептори вестибулярного апарату подразнюються ендолімфою, яка переміщується відносно стінок лабіринту під час обертальних рухів або при зміні швидкості прямолінійного руху тіла. Рецептори переддвер'я, ендолімфи, подразнюються також дрібними кришталиками - отолітами. Внаслідок їх подразнення сприймаються зміни положення тіла в просторі, а також викликаються складнокоординовані рефлекси, за допомогою яких наступає перерозподіл тонусу та зберігається рівновага тіла. Проте надмірно сильним подразненням вестибулярного апарата можуть викликатись вегетативні реакції: головокружіння, запаморочення, нудота, блювота, брадикардія, зміна судинного тонусу тощо. Ці явища спостерігаються при поїздках на деяких видах транспорту, виникають також внаслідок хворобливих процесів, що розвивається в лабіринті.

Звукосприймальну функцію виконує кортіїв орган, який, знаходячись в перетинчастому лабіринті завитку, має як і ця частина лабіринта-спиралеподібну форму. До складу кортієвого органа входять спеціальні рецепторні клітини з волосинками. Цих клітин є близько 20 тис. Клітини подраз­нюються, коли до їх волосинок доторкується ніжна покривна пластинка, що коливається разом з ендолімфою.

Орган слуху може сприймати звуки з частотою коливань у межах від 16 до 20 тис за Ісек. Залежно від частоти коливань і довжини звукових хвиль звуки можуть поширюватись на більший чи менший стовпчик рідини, починаючи від основи завитку, чим визначається кількість збуджених рецепторних клітин, а тим і сприймання висоти звуку.

ШКІРА ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ

Шкіра - дуже важливий орган, який підтримує безпосередній зв'язок організму з навколишнім середовищем, сприймаючи його різноманітні впливи. Для виконання цього завдання шкіра повинна поєднувати в собі механічно- захисні властивості з вираженою чутливістю та здатністю до реагування. Загальна поверхня шкіри дорослої людини близько 1,5м , а товщина - кілька міліметрів. У шкірі розрізняють три шари: епідерміс, власне шкіру, підшкірну жирову клітковину.

Товщина шарів неоднакова: епідерміс потовщений на підошвах і долонях, а підшкірна жирова клітковина добре виражена на животі і стегнах. Епідерміс представлений багатошаровим плоским епітелієм. Його глибокі шари складаються з клітин, які розмножуються і мають назву росткового епітелію. Наближаючись до поверхні шкіри, клітини стають плоскими і перетворюються в суцільну масу - роговіючий епітелій, який поступово злущується з поверхні шкіри. З епітелієм пов'язана одна з важливих захисних властивостей шкіри - її відносна непроникливість.

Власне шкіра утворена зі сполучної тканини, яка має багато колагенових і еластичних волокон. Вони надають шкірі міцності й еластичності. Пучки волокон утворюють сітку, проте звичайно переважає один напрямок волокон, пошкодження їх зумовлює розходження країв рани.

На межі з ростковим шаром епідермісу власне шкіра утворює виступи - сосочки з дрібними сітками капілярних судин для живлення епідермісу. У власне шкірі є також лімфатичні капіляри, численні та різнорідні нервові закінчення, сальні та потові залози, корені волосся і дрібні пучки гладких м'язових волокон. Нервові закінчення іноді мають розширені тільця, які виконують роль рецепторних пристроїв.

Власне шкіра без чітких меж переходить у підшкірну жи­рову клітковину. Вона утворена окремими скупченнями жирової клітковини, розділеними прошарками пухкої волокнистої сполучної тканини. Її розвиток зазнає індиві­дуальних коливань, а також змінюється залежно від ділянки тіла. Роль підшкірної жирової клітковини різноманітна: вона пом'якшує силу механічних поштовхів, яких зазнає організм, відіграє роль своєрідного ізолятора в процесах тепловіддачі та депонує різні речовини, в тому числі і самі жири. Підшкірна жирова клітковина використовується для введення лікарських речовин.

Колір шкіри залежить від просвічування судин та від кількості в ній пігменту, який захищає організм від надмірного сонячного опромінення.

Залози шкіри бувають двох видів: потові та сальні.

Потові залози мають форму трубок, скручених у клубки. Залози розташовуються на межі між власне шкірою і підшкірною жировою клітковиною, а їхні протоки відкри­ваються на поверхні маленькими отворами - порами.

Загальна кількість потових залоз - до 2 мільйонів, їх особливо багато на долонях, підошвах і в пахах.

Секрет потових залоз - піт - водний розчин кухонної солі, сечовини та інших речовин, що зустрічаються в сечі, тому інтенсивне потовиділення Зменшує навантаження нирок. Потовиділення відіграє особливо важливу роль у процесах, терморегуляції, а при функціональній неповноцінності нирок полегшує їх роботу.

Сальні залози розташовані у власне шкірі. Вивідні протоки залоз відкриваються у волосяні мішечки, а їхній секрет - шкірне сало змащує волосся і шкіру.

Волосся поділяється на довге, коротке (брови, вії) та тонке, що .зустрічається на більшій частині тіла.

У волосині розрізняють стебло, що виступає над поверхнею шкіри, і корінь, який міститься в її товщі. Корінь оточений волосяним мішечком, до складу якого входить епітелій і сполучна тканина. Цей епітелій часто зберігається непошкод- женим при опіках, відіграючи потім важливу роль у процесі регенерації епітеліального покриву шкіри.

Крім сальних залоз, з волосяними мішечками з'єднані також і волокна гладенької м'язової тканини шкіри. Ско­рочуючись, м'язи "настовбурчують" волосся, зумов­люючи одночасно характерний вигляд шкіри, так звану "гусячу шкіру".

Корінь волосини закінчується потовщенням - волосяною цибулиною. Клітини волосяної цибулини, як і вся волосина, епітеліального походження, проте вони не мають рогової речовини, якою просочена волосина. За рахунок розмноження цих клітин відбувається ріст волосся. Волосяна цибулина "сидить" на сполучнотканинному сосочку і живиться за рахунок його капілярної сітки.

Нігті - тонкі та прозорі рогові пластинки. Ніготь скла­дається з кореня та тіла, яке закінчується вільним краєм.

Корінь і тіло нігтя зростаються з нігтевим ложем, яке багате на чутливі нервові закінчення. Корінь і бічні частини тіла нігтя прикриті складкою шкіри - нігтевим валиком. Ріст нігтів відбувається в ділянці кореня.

Функції шкіри. Шкіра, як поверхневий орган, регулює взаємовідносини організму із зовнішнім середовищем, виконуючи такі функції:

1. Захищає організм від дії пошкоджуючих факторів зов­нішнього середовища, особливо від проникнення мікроорганізмів. Ця захисна, або барУрна функція відносна, бо деякі фільтруючі віруси, а також ряд отруйних речовин можуть проникати крізь непошкоджену шкіру, крім того, при порушенні цілості шкіри відкриваються ворота для проникнення інфекції в організм.

2. Виконує функцію органа чуття.

3. Видільна функція пов'язана з діяльністю потових залоз.

4. Бере участь у процесах терморегуляції організму, що здійснюється шляхом розширення або звуження її судин та зміни інтенсивності потовиділення, тобто фізичної терморегуляції.

Крім того, у шкірі відбувається депонування жирів, а при певних умовах - води, мінеральних солей, вітамінів та інших речовин. Завдяки цим функціям шкіра має значення життєво важливого органа, тому пошкодження великої поверхні шкіри небезпечне для життя.

Окремі функції шкіри можна регулювати за допомогою різних процедур, наприклад, за допомогою теплових процедур можна викликати розширення судин шкіри, посилити потовиділення і видільну функцію шкіри.

ОРГАНІЗМ ЯК ЄДИНЕ ЦІЛЕ. ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ, РОСТУ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗМУ

Будова організму і його життєдіяльність невід'ємні. Форма і функція органа тісно пов'язані між собою. Наприклад, будова легень зв'язана з функцією газообміну, будови нирок - з утворенням сечі і т.п. Неможливо вивчити будову без знання функції органа, або навпаки, функції організму без знання його будови. Сучасна анатомія враховує дію функції на організм, вплив на нього трудових процесів, соціальних умов і навколишнього середовища. Одним з прикладів функціонального підходу до поняття анатомічних особли­востей є вивчення будови рухового апарату людини. Воно служить основою для розробки питань фізичної культури, пластичної анатомії.

Організм представляє собою єдине ціле, в якому будова і функції всіх тканин, органів і систем органів взаємопов'язані.

Зміни будови і функції органів або системи органів приводять до змін будови і функції інших органів.

Цілісність організму, тобто його з'єднання забезпечується:

1. Структурним з'єднанням усіх частин організму.

2. Зв'язком усіх частин організму:

а) за допомогою рідин, циркулюючих у його судинах, порожнинах і просторі;

б) за допомогою нервової системи, яка регулює всі процеси організму.

Отже, цілісність організму досягається завдяки діяльності нервової системи, яка пронизує всі органи і тканини тіла і є матеріальним анатомічним субстратом об'єднання організму в єдине ціле. Це одне з головних положень матеріалістичної ідеї нервізму. Існування в даному середовищі, відрізняючи організм від усякої іншої структури, неможливе, непридатне до самостійного життя. Ізольовані від організму органи не можуть виконувати ті функції, які мають бути в рамках цілого організму. Цим пояснюється важкість пересадки органів. Організм як ціле може існувати і після втрати деяких частин про що свідчить хірургічна практика оперативного вилучення окремих органів і частин тіла.

Організм людини знаходиться в постійній взаємодії з природою. Він підлягає постійній дії зовнішнього середовища. Ці природні умови впливають на розумовий і фізичний розвиток, діючи на різні функції організму: обмін речовин, дихання, кровообіг, травлення та ін. Дія зовнішнього середовища на організм і відповідна реакція на умови життя відбувається за допомогою нервової системи. Вона забезпечує пристосування організму до умов зовнішнього середовища, що постійно змінюються, в результаті чого зберігається постійність будови, функції і хімічного складу, в крові, лімфі і тканинній рідині. Єдність організму з умовами його життя здійснюється завдяки обміну речовин його з навколишнім середовищем,3 припиненням обміну зупиняється і його життя. У тварин і людей визначається нейрогуморальною регуляцією при провідній ролі нервової системи, яка виступає як "найтонший інструмент, який урівноважує організм з навколишнім середовищем".

Єдність організму з зовнішнім середовищем складає основу еволюції органічних форм. Зміни середовища ведуть до змін в організмі, який постійно пристосовується до змін у навколишньому середовищі. І навпаки, під впливом розвитку організму до певно міри змінюється і оточуюче його середовище. Умови життя тварин складають для них біологічне середовище Для людини, крім біологічної, важливе значення має середовище соціальне.

Головною умовою існування людини є праця. Трудова діяльність являє собою важливий фактор зовнішнього середовища людини, різні варіанти нормальної будови людського організму в значній мірі пояснюються характером роботи даної людини.

Внутрішнє середовище організму - це рідини (кров, лімфа, тканинна рідина), які пересувають клітини і беруть участь в здійснені обміну речовин в організмі. Реактивність організму, його чутливість до різних впливів, а також у деякій мірі стан і життєдіяльність організму в цілому залежать від хімічного складу, фізико-хімічних та інших властивостей внутрішнього середовища організму. Обмін з навколишнім середовищем здійснюється через внутрішнє середовище організму, яке відділене від внутрішнього середовища особливими присто­суваннями, зовнішніми бар'єрами (шкіра, слизові оболонки, епітелій травного тракту). Універсальним середовищем для всіх органів і тканин є кров. Але клітини з кров'ю не стикаються. Для кожного органу існує своє власне інтимне середовище - тканинна або зовнішньо-клітинна рідина, яка одержала назву безпосереднього поживного середовища органів і тканин, хімічний склад, хіміко-фізичні та біологічні властивості якої специфічні для окремих органів і відповідають їх морфо­логічним і функціональним властивостям.

Розділ ІІ