Тема 4 Міжнародні відносини в Південно-Східній Азії

Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайї, Сінгапуру, Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати «маріонеткову державу Малайзію». Проте демонстрація Індонезією сили щодо Федерації Малайзія не здобула широкої підтримки в афро-азіатському світі. Джакарта опинилася в ще скрутнішому становищі, коли 7 січня 1965 р. президент Сукарно зробив заяву про вихід Індо­незії з ООН у відповідь на обрання Федерації Малайзія непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Співробітництво Індонезії з КНР розвивалось на ос­нові збігу їхніх інтересів. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р. сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне ствробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керів­ництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР. Разом з китайською делегацією на конфе­ренції Комітету афро-азіатської солідарності індонезій­ські представники намагалися заблокувати пропозиції Індії та інших країн про участь у її роботі радянської делегації.

Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні

1961 р. на Белградській конференції країн, що не при­єдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії

1962 р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибра­ла для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань ішцйсько-китайських відносин.

Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти від­повідали планам керівництва КНР, яке прагнуло ви­користати напруженість в Азії у своїх інтересах. Індонезія опинилася на спільній із КНР платформі відмови від принципів мирного^півіснування держав. Саме з цих позицій індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовт-

37S

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ні 1964 р. на другій конференції країн, що не прі налися. Індонезія фактично продемонструвала перехід ] політики неприєднання до рівняння на авантюрне курс Китаю, який підтримав концепцію А. Сукарно те, що мирне співіснування «нових сил, що ся» і «старих, сформованих» неможливе.

Прокитайська орієнтація дедалі більше Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям! Азії як миролюбної країни, як активного провії принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набї_ сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації країні, спричиненого кризовими явищами в еконо* зростаючим погіршенням становища широких нapo^ мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політ призвели до різкого загострення соціально-економічних j політичних суперечностей у країні. Наслідком цього гострення стало падіння наприкінці 1965р. уряду на президентом А. Сукарно.