Тема 5 Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці

були незалежність; підтвердила право всіх народів на мовизначення, закликала всі держави строго й су додержуватися положень Статуту ООН, розвивати носини на основі рівності, невтручання у внутрішні сщ ви, поваги до суверенних прав усіх народів на територ| альну цілісність їхніх держав.

Декларація дістала широке схвалення. Жодна кр не проголосувала проти її прийняття, пише дев'ять жав, серед них США, Англія, Південно-Африканська Рес публіка, утрималися.

Прийняття Декларації сприяло зміцненню міжнарод ної політичної й правової основи національно-визі ного руху. Багато рішень ООН, прийнятих після 1969 питань деколонізації, базувалися на положеннях Декла| рації. Так, у резолюціях ООН підтверджувалося, що к ніальне домінування становить загрозу міжнародному: й безпеці, визнавалося право народів вести боротьбу своє визволення з використанням всіх засобів аж військових, право отримувати необхідну допомогу.

В 1970 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Прогр му дій з метою забезпечення виконання Декларації (рез люція 2621), а в 1981 р. — відповідний План дій (рез люція 35/118).

Друга й третя хвилі деколонізації

Процес деколонізації умовно поділяють на три ета пи (три хвилі): перший (з 1945 р. до середини 50-х років) визволення від колоніальної залежності країн Азії;

другий (з середини 50-х років до середини 60-х) поява незалежних держав у Північній та Тропи Африці;

третій (з 1975 р. до 1990 р.) — завершення деколо нізації Півдня Африки.

222

Середина 50-х років позначилася піднесенням націо­нально-визвольного руху народів Північної Африки. На початку 50-х арабські та азіатські країни порушили в ООН питання про надання незалежності Марокко й Ту­нісу, оскільки ці країни вже досягли відповідної полі­тичної зрілості. Антиколоніальний рух переміг: 2 березня 1956 р. незалежність здобула Марокко, а 75 червня 1956р. — Туніс. Франція мусила визнати новий міжнародний ста­тус цих країн.

Деколонізаційні процеси розгорнулися і в Алжирі. В ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1954 р. вибухнуло зброй­не повстання проти французів, що переросло в партизан­ську війну. Боротьбу очолив Фронт національного ви­зволення (ФНВ). У 1956 р. ФНВ створив Національну раду алжирської революції, а в 1958 р. Національна рада проголосила Алжирську республіку. Війна в Алжирі три­вала до 1962 р. 18 березня цього року Франція змушена була підписати Евіанську угоду, за якою в Алжирі перед­бачалося провести референдум із метою визначення по­дальшої долі країни. За результатами референдуму у ве­ресні 1962 р. Національні Установчі збори проголосили утворення Алжирської Народної Демократичної Республіки.

Впродовж кількох років свої колонії в Африці втра­тили Англія, Франція та Португалія. Незалежність здо­були майже всі колоніальні країни Тропічної та Півден­ної Африки. За період з 1950 по 1960 р. ситуація в Тро­пічній Африці змінилася докорінно. В 1950 р. на всій цій величезній території було тільки дві юридично суверенні держави: Ліберія й Ефіопія. До кінця 1960 р. в Тропічній Африці на теренах колишніх колоній існувала вже 21 не­залежна держава. Революційні процеси наростали й на Півдні Африки.

Форми боротьби африканських народів за незалеж­ність вирізнялися великою різноманітністю, зумовленою місцевими особливостями й конкретним співвідношенням політичних сил в окремих країнах. Установлення коло­ніальних кордонів мало наслідком порушення або різке скорочення традиційних зв'язків між африканськими на­родами, а в більшості випадків — розкол народів на ок­ремі частини. Водночас налагодилися нові зв'язки між

223

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

етнічними групами, які протягом життя кількох поколінь! опинилися в межах однієї колонії, в умовах одного ко-^ лоніального режиму. В період колоніалізму відбулися та­кож суттєві соціальні зрушення, особливо в районах від­носно швидкого капіталістичного розвитку — такі райо­ни виникали в кожній з колоній. Однак африкансі буржуазія, що народжувалася, ще не зміцніла настільки^ щоб конкурувати з європейським капіталом. *

Першою в Тропічній Африці здобула незалежніс англійська колонія Золотий Берег (Гана). Визвольну б ротьбу в цій країні очолювала Народна партія Конвенту^ що виникла в середині 1949 р. 1

Вибори в Законодавчі збори в липні 1956 р. показали,-що більшість населення підтримує Народну партію. Па­лата громад британського парламенту 18 вересня 1956 р. прийняла закон про надання Золотому Берегу статусу

домініону.

Урочисте проголошення Золотого Берега дерокавою Ганс відбулося б березня 1957 р. До складу нової держави ввійшла й західна частина Того — підопічна території ООН, що перебувала під англійським управлінням. Н проведеному в травні 1956 р. в цій частині Того референ­думі більшість населення висловилася за об'єднання з Золотим Берегом.

У 1957—1960 pp. уряд Гани вжив заходів з ліквід; залишків колоніалізму й зміцнення незалежності. I960 р. за підсумками референдуму Гана була проголошене республікою. Вона залишилася в складі Співдружності, ал« статус домініону було скасовано, і останній англійсм губернатор залишив країну.

За півтора року після визволення Золотого Берега вг колоніальний режим у Гвінеї. 2 жовтня 1958 p. nicj проведення референдуму країна проголосила себе незалежі ною Гвінейською Республікою. 1

В 1960 р. на африканському континенті з'явилося Ц нових держав. 1 січня став незалежним Камерун, що пег;"¹ бував під управлінням Франції, 27 квітня — То 26 червня — Мальгаська (Малагасійська) Республіка Британська Сомалі й Сомалі, підопічна Італії, об'єдна лися і 1 липня проголосили створення незалежної Сома\ лійської Республіки. '

224