9 Крах мандатної системи на Близько­му Сході. Проблема Сирії та Лівану

Після другої світової війни завершився крах ман­датної системи на Близькому Сході. До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії. В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до нього у відповідності з угодою «Саше—Піко» (1916) Великобри­танія і Франція підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван ввійшли до сфери впливу Франції.

У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про передання Франції мандата на Сирію і Ліван.

Формально Сирія і Ліван отримали незалежність у роки другої світової війни від керівництва «Вільної Фран­ції», відповідно 27 вересня і 26 листопада 1941 р. Сирія і Ліван у лютому 1945 р. оголосили війну Німеччині і Японії, ввійшли до складу Об'єднаних Націй. У березні 1945 р. Сирія і Ліван взяли участь у створенні Ліги арабських держав (ЛАД).

Однак, незважаючи на проголошення державного су­веренітету, присутність французьких військ на території Сирії й Лівану тривала, що ставило обидві країни в пряму політичну залежність.

На початку 1945 р. уряди Сирії й Лівану виступили з вимогою про виведення з їхніх територій іноземних військ. У відповідь уряд Франції заявив, що зробить це лише після того, як у Сирії й Лівані будуть забезпечені «особливі привілеї» Франції. Сирія і Ліван відмовилися прийняти ці умови. 6 травня 1945 р. в Бейруті висадився новий контингент французьких військ, спалахнули заво­рушення, відбулися збройні сутички. Фактично Франція розв'язала в Лівані колоніальну війну. Під приводом «припинення подальшого кровопролиття» Великобри­танія ввела свої війська в Сирію і Ліван.

420

Тема 6 Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин

«Посередництво» Лондона насправді призвело до встановлення в Сирії і Лівані англо-французького кондо­мініуму. В грудні 1945 р. Великобританія і Франція уклали угоду про подальшу спільну окупацію Сирії й Лі­вану. Терміни евакуації англо-французьких військ не бу­ли визначені.

В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію англо-французьких військ на обгово­рення Ради Безпеки ООН. Цю вимогу активно підтри­мали Радянський Союз, Польща, Єгипет та Мексика. Але запропонована США резолюція фактично заблокувала розв'язання проблеми. Саме тоді СРСР уперше в історії ООН використав право вето.

Незважаючи на те, що Рада Безпеки так і не змогла ухвалити якогось конкретного рішення, сам факт пору­шення й обговорення питання про виведення іноземних військ із території незалежних держав змусив Великобри­танію і Францію розпочати евакуацію своїх військових контингентів із Сирії й Лівану.

17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули те­риторію Сирії, а 31 грудня 1946 р. були виведеш з Лівану.

Великобританії вдалося зберегти свою військову при­сутність в Іраку і Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.

• Створення Ліги арабських держав

Після краху мандатної системи й утворення неза­лежних арабських держав посилилися доцентрові тенденції в міжарабських відносинах. Цьому сприяла й консолідація арабських країн у зв'язку з загос­тренням палестинської проблеми.

Спочатку ініціаторами об'єднання виступили пред­ставники Хашимітів — правлячої династії в Йорданії та Іраку. Проте їхні плани «Великої Сирії» та «Родючого

421

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

півмісяця» були відкинуті іншими арабськими країнами. Ініціативу об'єднання взяв на себе Єгипет.

Восени 1944р. в Александрії на установчій конференції арабських країн було підписано так званий Александ-рійський протокол, що передбачав створення Ліги арабських держав.

Статут Ліги^ підписали в Каїрі 22 березня 1945 р. Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак та Ліван (Ємен підписав Статут у травні). Статут зафіксував цілі й завдання орга­нізації: розвиток відносин між арабськими країнами на основі поваги до незалежності й суверенітету, співпраця в галузі економіки, соціальній та культурній сферах. Перед­бачалася також координація зовнішньополітичних курсів арабських країн.

Принципами діяльності ЛАД проголошувалися: добро­вільність відносин між державами, взаємна повага до суверенітету й незалежності, суверенна різкість держав, заборона використання сили для розв'язання суперечок.

З самого початку існування ЛАД центральною проб­лемою в її діяльності стала палестинська проблема

Утворення Держави Ізраїль. . Арабо-ізраїльська війна 1948—1949 pp.

І

І дея створення Держави Ізраїль мас давні корені. [Але всі спроби формування незалежної країни І зазнавали краху. Нова можливість розбудови самостійної держави виникла в повоєнні роки на хвилі переділу світу та формування нового світового порядку. Підтримка цієї ідеї світовим співтовариством зміцніла з огладу на жахливе винищення євреїв під час другої сві­тової війни — так званий «голокост».

До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-еврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуа­ції, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти

422

Тема в Близький та Середній Схід у систем* міжнародних відносим

на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Проте Рада ЛАД відкинула в червні 1946 р. рекомендації комісії. Негативною була реакція сіоніст­ських кіл, оскільки їх не влаштовувало збереження мандат­ного режиму управління Палестиною. Спроби Велико­британії знайти компромісне рішення проблеми також не мали успіху. Тим часом ситуація в Палестині продовжу­вала загострюватися. Тоді Великобританія у квітні 1947р. винесла палестинську проблему на обговорення ООН. При цьому вона розраховувала використати механізм голосу­вання ООН на свою користь і продовжити мандат на Палестину.

Питання про створення незалежної єврейської дер­жави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з па­лестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.

З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проб­лема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї ООН і засіданнях Ради Безпеки ООН. США підтримували ідею створення в Палестині єврейської дер­жави, пропонуючи різноманітні плани її майбутнього устрою. Радянський Союз спершу виступив за скасування мандата Великобританії на Палестину, виведення звідти англійських військ та створення двоєдиної арабо-єврейської федеративної держави. Однак ця пропозиція була відхи­лена як арабськими, так і єврейськими представниками. Згодом Радянський Союз висловився за створення на те­риторії Палестини двох незалежних держав.

У квітні 1947 р. ГА ООН ухвалила рішення створити спеціальний комітет ООН у справах Палестини, до склада якого ввійшли представники Австралії, Канади, Гвате­мали, Індії, Ірану, Нідерландів, Перу, Швеції, Чехосло-ваччини, Уругваю та Югославії. 7 з 11 його членів під­писали звіт, що рекомендував утворити на території Па­лестини дві держави — арабську і єврейську та надага міжнародний статус Єрусалиму.

Спеціальний комітет у справах Палестини схвалш 25 квітня 1947 р. план її поділу, більшістю голосів прий­нятий другою сесією ГА ООН, що проходила у Нью-Йорк] з 16 вересня по 29 листопада 1947 р. 29 листопада 1947р було прийнято резолюцію 181/П, за яку проголосувалі

42k

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

33 країни, включаючи СРСР і США, проти — 13 (усі арабські країни, Афганістан, Туреччина, Пакистан, Індія, Куба та Греція), 10 утрималися, включаючи Великобри­танію.

У відповідності з резолюцією 181/П на колишній під­мандатній території Палестини мали утворитися дві дер­жави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км — 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км — 43 % території Па­лестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те­риторії Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведення англійських військ — до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовт­ня 1948 р.

Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкри­того протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них до­дались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зов­нішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення. Все це в сукупності й породило близькосхідний конфлікт, який триває вже 50 років.

Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задоволь­няла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Москва нама­галася повернути всі економічні привілеї, якими користу­валася на Близькому Сході царська Росія (адже цей ре­гіон є одним з найширших ринків збуту зброї). Приблизно таку ж мету ставили собі СІЛА. Основною перешкодою для реалізації радянської й американської близькосхідної політики було домінування в цьому регіоні Великобританії, що й зумовило збіг позицій СІЛА й СРСР. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм.

424