микроэкономика

124

законодавства.

У довгостроковому періоді олігополістичні фірми залишатимуть галузь, якщо не зможуть собі забезпечити прибуток (принаймні незбитковість), навіть при оптимальному масштабі виробництва. Якщо ж у галузі очікується прибуток, то в разі відсутності вхідних бар'єрів спрацює конкурентний механізм, у галузь ввійдуть нові фірми, і вона перестане бути олігополістичною.

3. Моделі дуополії і теорія ігор

Дуополія — це олігополія з двома фірмами.

Стратегічна поведінка в умовах дуополії може розроблятись на основі суперництва або змови учасників. Суперництво може полягати у визначенні цін в залежності від прогнозованої ціни конкурента або у визначенні обсягів у залежності від прогнозованих обсягів випуску конкурента.

Суперництво в цінах призводить до цінових війн.

Цінова війна — це послідовність знижень цін фірмами-суперниками в умовах олігополії (рис. 9.6). Нехай галузь перебуває у стані Е1(P1,Q1). Одна з фірм може сподіватись збільшити власні виручку і прибуток, якщо знизить ціну, скажімо, до рівня P2 (за умови, що конкурент залишить свою ціну без змін). Але конкурент досить швидко відреагує також зниженням ціни на свою продукцію, і галузь перейде у стан Е2(P2,Q2) — ціна спадає, обсяг зростає. Такі своєрідні "бійки" будуть повторюватися доти, доки фірми не досягнуть рівня незбитковості — тобто галузь опиниться у стані конкурентної рівноваги ЕC(PC,QC). Від цінових війн виграють споживачі і суспільство в цілому, а програють учасники — олігополісти.

На конкуренції за цінами базується модель Бертрана (розроблена Ж.

Бертраном у 1883 р.). В основі моделі — припущення, що кожна з двох фірм при максимізації свого прибутку шляхом регулювання ціни очікує, що суперник залишить свою ціну без змін. Конкурентну боротьбу в цій моделі можна проілюструвати за допомогою кривих реагування (рис. 9.7): крива реагування R1

фірми 1 побудована із точок, які для кожної фіксованої ціни P2O суперника визначають ціну першої фірми P1’=p1(P2O), що дозволяє їй максимізувати прибуток.

125

Аналогічно будується крива реагування R2 для фірми 2 — вона дає змогу визначити оптимальну ціну P2’=p2(P1O) другої фірми відповідно до кожної фіксованої ціни P1O

конкурента.

Р, С

Q1 Q2 QC Q

Рис. 9.6. Цінові війни у випадку олігополії

Ця модель має стійку рівновагу в точці перетину двох кривих реагування Е, де обидві фірми встановлюють однакову ціну, P1=P2=PE. Якщо врахувати також і вартість виробництва (чого не враховує модель Бертрана), то стійка рівновага досягатиметься якраз у стані конкурентної рівноваги, а саму модель можна розглядати як формалізований сценарій певної цінової війни.

Р,С

Рис. 9.7. Криві реагування R1 і R2 та рівновага у моделі Бертрана

126

На конкуренції за обсягами базується модель Курно (розроблена в 1838 р.

французьким математиком А.Курно). Ціна вважається детермінованою сукупним обсягом випуску фірм — відповідно до лінійної кривої ринкового попиту D (рис.

9.8). Центральний елемент моделі — те, що кожна фірма визначає свій обсяг випуску, виходячи із припущення про незмінність обсягу випуску суперника.

Нехай обидві фірми мають однакові криві вартості, МС=АС. Фірма 1

намагається максимізувати свій прибуток, виходячи із незмінності обсягу випуску

Q2 який встановила фірма 2 (наприклад, Q2=160). Тоді для фірми 1 кривою попиту буде лише частина АD ринкової кривої попиту, а кривою граничної виручки буде лінія МR1. Оптимальний обсяг для фірми 1 у такому разі визначається умовою МR1=МC і дорівнює Q1=QK-Q2 (у прикладі: Q1=320-160=160).

Для цієї моделі теж можна побудувати криві реагування — у моделі Курно крива реагування кожної фірми дає змогу визначити оптимальний обсяг випуску,

якщо заданий обсяг випуску іншої фірми.

Р,С

Рис. 9.8. Модель дуополії Курно

Криві реагування на рис. 9.9 можна побудувати з урахуванням кривих попиту,

граничної виручки і граничної вартості на рис. 9.8.

127

Рис. 9.9. Криві реагування R1 і R2 та рівновага Курно (EКУРНО)

Якщо спочатку на ринок вийде лише фірма 1, то вона як монополіст обере обсяг QM=240 (рис. 9.8; також точка В на рис. 9.9). Фірма 2 буде виходити із фіксованого обсягу пропозиції 240 і, згідно зі своєю кривою реагування R2

визначить оптимальний обсяг: Q=120. Тоді фірма 1, виходячи з цього обсягу та своєї кривої реагування R1 визначає обсяг: Q =180; фірма 2 відповідає обсягом: Q =150.

Цей процес продовжується доти, доки фірми не зійдуться на обсягах випуску Q1=Q2=160, яким відповідає точка EКУРНО на рис. 9.9 — точка перетину двох кривих реагування. Якщо порівняти це із обсягом конкурентної рівноваги (на рис. 9.8 —

обсяг QC=480), то бачимо, що у випадку лінійної кривої попиту кожна фірма у стані рівноваги Курно (точка EКУРНО на рис.9.8) забезпечує третину ефективного конкурентного обсягу, а разом галузь при дуополії Курно випускає 2/3

конкурентного обсягу, тоді як чиста монополія забезпечує половину його. Тобто конкуренція за обсягами у моделі Курно не приводить ринок до стану конкурентної рівноваги (на відміну від моделі Бертрана).Можна довести, що стан рівноваги у моделі Курно наближатиметься за галузевим обсягом до стану конкурентної рівноваги, якщо кількість фірм у галузі буде збільшуватись.

Стратегічну поведінку в дуополії найадекватніше відображають моделі теорії ігор. Це теорія індивідуальних раціональних рішень, які приймаються учасниками гри в умовах недостатньої інформації щодо результатів цих рішень. Основними

128

поняттями теорії ігор є такі:

Гравець — це особа, що приймає рішення (наприклад, фірма), учасник гри.

Функція платежів — цільова функція гравця, яка встановлює зв'язок між варіантом дій та значенням функції — виграшем гравця, що вимірюється певною корисністю для нього (наприклад, прибутком для фірми).

Гра — це сукупність відомих усім гравцям правил, які визначають можливі дії гравців та наслідки й виграші від кожної окремої дії.

Хід — момент гри, коли гравці повинні зробити вибір одного з можливих варіантів дій.

Партія гри — певна визначена сукупність ходів і виборів.

Стратегія — це набір правил, які формулюються до гри і визначають вибір варіанту дій гравця в залежності від можливих дій суперників

Ігри з двома учасниками мають назву ігор двох осіб.

Якщо виграш одного учасника дорівнює програшу іншого, то це зветься грою

із нульовою сумою.

Гра з ненульовою сумою має місце, коли кожен з учасників може виграти від рішення одного з них.

Гра зветься кооперативною, якщо припускається змова гравців, і

некооперативною, якщо змова неприпустима.

Результати дій учасників у грі двох осіб відбиваються у матриці виграшів,

яка показує виграш кожного з учасників при будь-якій з можливих пар їхніх стратегій.

Відомим в економічній літературі прикладом гри двох осіб з ненульовою сумою є дилема ув'язнених. Розглянемо схожий за логічною структурою приклад цінової конкуренції двох фірм у випадку дуополії.

Кожна фірма (А і Б) при існуючих цінах отримує певний прибуток. Вона може його збільшити, якщо зменшить ціну за умови, що конкурент залишає свою ціну без змін. Тобто кожна фірма має дві стратегії: 1) зменшити ціну; 2) залишити ціну без змін. Для кожної пари стратегій відомі виграші обох гравців — їхні прибутки

(збитки), тобто можна побудувати матрицю виграшів (табл. 9.1).

Стратегії фірми Б

129

Таблиця 9.1.

Матриця виграшів у випадку дилеми ув'язнених

		Стратегії фірми А
		Зменшити ціну		Залишити ціну без
				змін
		Прибуток А:		Прибуток А:
зменшити		50 тис.		25 тис.
	ціну	Прибуток Б:		Прибуток Б:
		50 тис.		100 тис.
залишити	змінбезціну	Прибуток А:		Прибуток А:
		100 тис.		75 тис.
		Прибуток Б:		Прибуток Б:
		25 тис.		75 тис.

Для розв'язку дилеми фірми-гравці можуть скористатися максимінною стратегією: спочатку кожна фірма для кожної із своїх стратегій підраховує по два можливих результати, які виникають залежно від стратегії, обраної конкурентом.

Серед цих результатів фірма знаходить віріант з мінімальним виграшем, що дає песимістичну оцінку кожної власної стратегії. Після цього фірма робить вибір на користь тієї стратегії, яка має максимальну оцінку з усіх песимістичних.

Так, фірма А при виборі стратегії 1 може отримати прибуток 50 або 100 (в

залежності від дій Б) — мінімальна оцінка 50; при виборі стратегії 2 — відповідно min(25; 75)==25; тоді максимальна оцінка із двох (50 і 25) — тобто 50 —

досягається, якщо обрати стратегію зниження цін; 50 тис. — це безумовний прибуток, який не може бути меншим при будь-яких діях конкурента, а при певних діях конкурента він може бути навіть більшим (тобто 100).

130

Аналогічно для фірми Б мінімальні оцінки стратегій будуть: для 1-ї — min(50;

і00)=:50•, для 2-ї — min(25; 75)=25, тоді максимінною стратегією для фірми Б буде також перша — зменшити ціну — з виграшем max(50; 25)=50.

У наведеному прикладі обидві фірми мають домінантну стратегію. Це стратегія, яка дає найкращий результат порівняно з іншими стратегіями незалежно від дій конкурента.

Якщо обидва учасники (чи хоча б один з них) використовують домінантну стратегію, тоді гра має єдину точку рівноваги за Нешем. Рівновага за Нешем

означає, що кожна фірма обирає найкращий для себе варіант дій залежно від дій конкурента.

Апарат теорії ігор дуже широко застосовується, перш за все при аналізі олігополій, зокрема картелів, при дослідженні змов на ринках готової продукції і ринках праці, при ухваленні рішень фірми щодо початку рекламної кампанії чи будівництва нових виробничих потужностей.

ТЕМА №МЕ-10

АНТИМОНОПОЛЬНА ПОЛІТИКА

ОСНОВНІ ПИТАННЯ

1.Необхідність антимонопольної політики.

2.Вимірювання монопольної влади.

3.Регулювання монополій.

4.Проблеми природних монополій.

5.Антимонопольне законодавство.

1. Необхідність антимонопольної політики

131

Монополізація ринків у більшості випадків не відповідає інтересам суспільства з економічних і соціальних міркувань.

Ми вже зазначали, що при наявності монопольної влади фірми завищують ціну порівняно з ефективною ціною на рівні граничної вартості, скорочують обсяги виробництва порівняно з ефективним обсягом, тому що у монополістів відсутній конкурентний стимул для виробничої ефективності.

Для монополістичної фірми мінімізація вартості виробництва не є необхідною умовою максимізації прибутку, що не стимулює ефективного витрачання ресурсів і не вимагає необхідності економії на масштабі.

Різниця між фактичною та мінімально можливою вартістю виробництва означає так звану Х-неефективність (або технологічну неефективність). При аналізі вартості виробництва в традиційній теорії (див. тему 6) вважається, що фірма оперує з кривими мінімально можливої вартості. Внаслідок монопольної влади фірма має криві вартості, що, як правило, розташовані вище, ніж це мінімально можливо; тому виникає неефективне використання ресурсів, їхня продуктивність зменшується.

На монополізованих ринках втрачаються чисті вигоди для суспільства порівняно з конкурентними ринками, зменшується суспільний добробут, зростає нерівність доходів за рахунок монополістичного прибутку.

Нарешті, монополії створюють певну політичну небезпеку для суспільства,

коли здійснюють надмірний тиск на уряд у пошуках пільг та привілеїв. Цьому є багато прикладів і в історії розвинутих країн, і сьогодні, в країнах з перехідною економікою. До речі, цей політичний тиск у вигляді витрат на лобіювання,

забезпечення юридичної підтримки фірми є однією із причин збільшення вартості виробництва у монополістів.

Щоправда, не всі аргументи у критиці монополій є такими однозначними.

Зокрема, деякі великі корпорації досягли панівного становища на ринку завдяки виробництву продукції високої якості, яка користується значним попитом споживачів.

При визначенні монопольного становища інколи недооцінюється справжня конкуренція, адже враховується лише внутрішньогалузева конкуренція. Але існує

132

ще й міжгалузева та іноземна конкуренції, що послаблюють реальну ринкову владу монополістів.

Деякі галузі мають спадну вартість виробництва (природні монополії), і в них неможлива конкуренція з об'єктивних причин.

Нарешті, на думку багатьох економістів, монополії сприяють науково-

технічному прогресу (а не стримують його) — завдяки великим масштабам виробництва, значним прибуткам, що дозволяє вкладати гроші в розробку нових технологій, які можуть дати вигоди лише в довгостроковому періоді.

Окремі арґументи на користь монополій не знімають у цілому проблеми обмеження конкуренції з боку монопольних утворень. Все це є причиною проведення у більшості країн світу антимонопольної політики державної влади — втручання в роботу ринкової системи з метою підтримки конкуренції, тобто з метою підвищення ефективності економіки. Так, у Конституції України (ст. 43)

зазначається: "Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності.

Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом".

2. Вимірювання монопольної влади

Основними причинами концентрації ринків, на яких діють монополісти та олігополісти, є:

-економія на масштабі виробництва, що веде до появи природних монополій;

-існування вхідних бар'єрів для нових фірм у галузі;

-незворотні витрати.

Для встановлення необхідності державного втручання на монополістичних та олігополістичних ринках слід суворіше визначати концентровані ринки, на яких виникає загроза конкуренції.

Останнє пов'язане із ситуаціями, коли для розгортання виробництва необхідно витратити ресурси, які після використання мають нульову (або незначну)

альтернативну вартість, наприклад, спеціальне обладнання з низькою вартістю

133

перепродажу, дорога реклама, яку перепродати взагалі неможливо, та інше.

Для цього використовуються різноманітні кількісні показники.

Найпоширеніший і найпростіший з них — це коефіцієнт концентрації —

відсоток сукупного галузевого випуску продукції, який забезпечує певна кількість найбільших фірм галузі. Поширене вимірювання коефіцієнта концентрації для чотирьох та для восьми найбільших фірм. Для його обчислення визначається ринкова частка кожної фірми — відсоток галузевого обсягу випуску, який фірма постачає на ринок за певний проміжок часу (рік), а потім підсумовуються частки чотирьох (восьми) фірм з найвищим індивідуальним коефіцієнтом.

Індекс концентрації - величина недосконала, тому що він може бути однаковим і для олігополії з кількома близькими за обсягом випуску фірмами, і для галузі з домінуючою фірмою, яка наближається до монополії. Чутливішим до виявлення таких відмінних ситуацій є індекс Герфіндаля-Гіргимана (Н), який для

галузі із N фірмами визначається за формулою
Н = S12 + S22 + S32 +…+ SN2,	(10.1)
де Si — ринкова частка фірми ―i‖ (i=1, 2, З, ..., N) у відсотках, причому
S1 + S2 + S3 +…+ SN = 100.

Зокрема, для чистої монополії (N=1) Н=10 000, а для повної конкуренції Н

може бути меншим за 1 (для N=20 000 однакових за часткою фірм H=0.5).

Зазначимо, що об'єднання фірм веде до збільшення галузевого індексу Н, отже, до поширення монопольної влади.

В разі монопольної влади ринкові ціни перевищують граничну та середню вартість. Отже, ступінь монопольної влади можна визначити, якщо підрахувати,

наскільки ціни Р перевищують рівень граничної вартості МС. Для цього варто

скористатися індексом Лернера L (запропонований у 1934 р.):
L = (P-MC)/P.	(10.2)

Зазначимо, що в умовах повної конкуренції L=0. Якщо врахувати, що граничну вартість не завжди можливо визначити, у формулі (10.2) МС можна приблизно замінити на середню вартість АС. Тоді індекс Лернера визначається як: