конспект%20лекций%20ФМ

71

Методика фіксованих дивідендних виплат Дана методика передбачає зразкову виплату дивідендів на акцію в

незмінному розмірі протягом тривалого періоду незалежно від курсу акцій. Якщо фірма розвивається успішно, а доход на акцію протягом тривалого часу стабільно перевищує деякий рівень, розмір дивіденду може бути підвищений.

Недоліком даного методу є те, що якщо прибуток сильно знижується, то виплата фіксованих дивідендів підриває ліквідність підприємства.

Методика виплати гарантованого мінімуму і екстра-дивідендів Товариство виплачує регулярні фіксовані дивіденди, однак періодично (у

випадку успішної діяльності) акціонерам виплачуються екстра-дивіденди. Термін "екстра" означає премію, нараховану до регулярних дивідендів, яка має разовий характер, тобто одержання її в наступному році не обіцяється. Премія не повинна виплачуватися занадто часто, тому що вона стає очікуваною, а методика виплати екстра-дивідендів стає марною. Дані про премію публікуються у фінансовій пресі і позначаються

1,2 +	0,3
розмір	премія
дивідендів

Методика виплати дивідендів акціями.

При цій формі розрахунків акціонери замість грошей отримують додатковий пакет акцій. Причина застосування цієї методики така:

-компанія має проблеми з готівкою чи її фінансовий стан не дуже стійкий;

-фінансовий стан підприємства стійкий, більш того, воно розвивається швидкими темпами, тому йому необхідні кошти для розвитку.

При цій методиці акціонери практично нічого не отримують, оскільки виплачений їм дивіденд дорівнює по величині зменшенню приналежних їм засобів, вкладених в акції і резерви.

72

ТЕМА 6. УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ ПІДПРИЄМСТВА

6.1.Економічна сутність і основні види активів.

6.2.Управління оборотними активами підприємства.

6.3.Управління необоротними активами.

6.4.Система показників ефективності використання активів підприємства.

Ключові слова: активи підприємства, валові активи, вартість капіталу, чисті активи, передатний баланс підприємства, необоротні активи, основні засоби, оборотні кошти, нематеріальні активи, матеріальні активи, фінансові активи, факторинг, форфейтинг, справедлива (ринкова) вартість, вартість ліквідації, амортизаційна політика підприємства

Перелік рекомендованої літератури: 1, 2, 3, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 20, 21, 22, 24, 25, 26, 27, 31, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 41, 42, 43, 45, 52, 57

6.1 Економічна сутність і основні види активів.

Активи являють собою економічні ресурси підприємства у формі сукупних майнових цінностей, використаних у господарській діяльності з метою одержання прибутку.

Для організації своєї діяльності підприємство повинно мати основні засоби та оборотні кошти.

У ході функціонування підприємства формуються оборотні кошти і необоротні активи.

Відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік і фінансову звітність" від 16.07.99 р. № 996-XIV, активами підприємства вважаються ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до одержання економічних вигод у майбутньому.

Специфіка функціонування кожної групи активів підприємства вимагає чіткої класифікації активів підприємства за різними ознаками.

Залежно від форми функціонування активів розрізняють:

матеріальні активи. Вони характеризують активи підприємства, що мають речовинну (матеріальну) форму. До складу матеріальних активів підприємства відносяться:

-основні засоби;

-незавершене будівництво;

-виробничі запаси сировини і напівфабрикатів;

-запаси готової продукції і т.д.

нематеріальні активи. Вони характеризують активи підприємства, що не мають речовинної форми, але приймають участь у господарській діяльності і приносять прибуток. До цього виду активів підприємства відносяться:

придбані підприємством права користування окремими видами ресурсів;

73

патентні права на використання винаходів;

"ноу-хау";

права на промислові моделі і зразки;

торгова марка;

"гудвіл”;

фінансові активи. До них відносяться:

-грошові активи в національній валюті;

-грошові активи в іноземній валюті;

-дебіторська заборгованість у всіх її формах;

-короткострокові фінансові вкладення;

-довгострокові фінансові вкладення.

Залежно від характеру участі у виробничому процесі і швидкості обороту даної групи засобів виділяють такі групи активів:

оборотні (поточні) активи, які характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, що обслуговують поточну виробничо-комерційну (операційну) діяльність і цілком споживаються протягом одного виробничогосподарського циклу.

Відповідно до законодавства до даної групи засобів відносяться майнові цінності, які мають матеріально-речовинну форму з терміном використання до одного року і вартістю менш 15 неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян.

необоротні активи. Вони характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, які багаторазово беруть участь у виробничому процесі та переносять свою вартість на вироблений продукт частками.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 "Баланс", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 року № 87, необоротні активи – це всі активи підприємства, що не є оборотними. До необоротних активів відносяться: основні засоби, нематеріальні активи, незавершене будівництво, здійснюване для власних потреб підприємства, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи (це сума податку на прибуток, що підлягає відшкодуванню в наступні періоди).

Уміжнародній практиці необоротні активи ще називають позаоборотними (long-term assets or fixed assets), які являють собою засоби, що:

- мають термін корисної служби більш одного року; - використовуються в діяльності підприємства; - не підлягають перепродажу покупцям.

Уцю групу не включається земля, призначена для продажу, а також будинки, які використовуються у процесі виробництва.

Залежно від джерел формування активів підприємства можна виділити дві групи, представлені валовими активами і чистими активами підприємства.

Валові активи — це сукупність активів підприємства незалежно від джерел їх формування (власних або позикових).

Чисті активи характеризуються винятково власними джерелами

74

формування тобто чисті активи підприємства сформовані лише засобами власного капіталу.

Залежно від ступеня ліквідності активів їх можна згрупувати в наступні основні групи:

найбільш ліквідні активи, до них відносяться кошти і короткострокові фінансові вкладення в цінні папери (А1);

швидкореалізовувані активи, до складу яких входять депозити і дебіторська заборгованість (А2);

повільно реалізовувані активи – готова продукція, запаси сировини, матеріалів і напівфабрикатів (А3);

труднореалізовувані активи – земля, будинки, устаткування, продаж яких вимагає значного часу і тому здійснюється вкрай рідко (А4).

Керівництву підприємств необхідно будувати політику управління активами за такими напрямами:

1.Скласти чіткий прогноз щодо подальших перспектив росту операційної діяльності підприємства. При розробці прогнозу варто розглядати варіанти диверсифікованості виробництва.

2.Оцінити співвідношення об’єму та структури, існуючих у розпорядженні на підприємстві засобів масштабом і спеціалізацією діяльності.

У ході аналізу розглядаються всі можливі резерви зростання прибутку підприємства за рахунок залучення всіх наявних ресурсів, як внутрішніх, так і зовнішніх.

Для проведення такого аналізу оцінюють потребу: - в матеріальних засобах;

-в коштах;

-в інших видах засобів.

Потреба в матеріальних засобах розраховується за формулою:

Пм.с.	Vпп. Pпп.	Cн.	(6.1)

Pr

де Пм.с. – потреба в матеріальних активах визначеного виду;

Vпп – запланований обсяг виробництва конкретного виду продукції, од.; Pnn – прогнозована вартість одиниці зробленої продукції;

Pr – продуктивність досліджуваного виду устаткування; Cn – вартість монтажу, налагодження, установки.

Потреба в нематеріальних активах визначається виходячи з особливостей технологічного процесу, доступності природних ресурсів, а також здатності керівництва підприємства організувати і здійснити даний технологічний процес.

Потреба в коштах визначається шляхом складання балансу доходів і витрат. У дохідну частину балансу треба включати всі доходи підприємства незалежно від виду діяльності і джерел формування. У витратній частині повинні бути в обов'язковому порядку відображені кошти на оплату праці, розрахунки з партнерами, розрахунки по податкам і обов'язковим платежам та інші.

75

Потреба в інших видах активів визначається виходячи із специфіки виробничого і технологічного процесу на підприємстві.

3. Забезпечити оптимальну структуру активів підприємства з позиції генерування ними максимальної величини прибутку. У структурі активів підприємства повинні переважати такі види засобів, що здатні збільшувати операційний прибуток підприємства незважаючи на ріст витрат на їх утримання. Від активів, що не тільки не генерують прибуток, але і створюють додаткові витрати на їх збереження та утримання, підприємство повинно відмовитися. Як правило, найбільше генерують прибуток підприємства оборотні активи, у силу специфіки їх функціонування. Позаоборотні активи лише створюють умови для здійснення виробничого процесу, але при цьому залишаються тільки знаряддям праці, яке не приносить прибуток.

Для оцінки оптимальності співвідношення оборотних і позаоборотних коштів на підприємстві використовується коефіцієнт маневреності активів підприємства, що являє собою відношення величини оборотних активів підприємства (ОбА) до загальної величини даної групи засобів (А):

Км=ObA/A

(6.2)

4. Максимізація швидкості обороту активів підприємства в процесі виробничого й операційного циклів.

У даному випадку має місце пряма залежність між швидкістю обороту активів підприємства і величиною його прибутку. Чим більше активи підприємства зроблять повних оборотів, тим більший прибуток підприємство одержить протягом звітного періоду.

6.2. Управління оборотними активами підприємства.

Управління оборотними активами складає найбільшу частину фінансового менеджменту. Це зв'язано з тим, що ці активи обслуговують усі стадії виробничо-комерційного циклу і знаходяться в постійному русі. Виробничо-комерційний цикл являє собою період повного обороту всієї суми оборотних активів, у процесі якого відбувається зміна їхніх форм. У процесі виробничо-комерційного циклу рух оборотних активів проходить чотири основних стадії, послідовно змінюючи свої форми.

На першій стадії грошові й інші високоліквідні активи використовуються для придбання сировини і матеріалів. На другій стадії сировина в результаті безпосередньої виробничої діяльності перетворюється в запаси готової продукції. На третій стадії запаси продукції реалізуються споживачам і до настання їх оплати перетворяться в дебіторську заборгованість. На четвертій стадії оплачена дебіторська заборгованість знову перетвориться в грошові активи. Характерні риси оборотних активів представлені у табл. 6.1.

Таблиця 6.1.

Позитивні та негативні риси оборотних активів підприємства

Позитивні риси		Негативні риси
Велика відтворювальна здатність	Надзвичайна	чутливість	до	впливу

ТВКЦ=ПГ+ПВ +ПЗ+ПГП,

		76
у процесі	відтвореного циклу	інфляційних процесів на вартість
(перехід з речовинної форми в
грошову)
Гнучкість у диверсифікаційних		Постійна потреба в управлінні. Тимчасово
процесах		вільні засоби не тільки не приносять
		прибуток, але і створюють додаткові витрати,
		зв'язані з їх збереженням, утриманням і т.д.
Найбільша ліквідність		Залежність від впливу природних і
		тимчасових факторів, внаслідок чого
		виникають псування, зниження споживчих
		якостей і в остаточному підсумку - збитки.
Мінімальні	строки реалізації	Залежність від людських якостей ділових
управлінських рішень		партнерів і власного персоналу.

Необхідність управління оборотними активами зводиться до забезпечення мінімізації виробничо-комерційного циклу, тобто оптимізації кількості товарних запасів, коштів і дебіторської заборгованості.

Найважливішою характеристикою виробничо-комерційного циклу є його загальна тривалість. Вона включає період часу від моменту витрат грошових активів на придбання товарних запасів до надходження грошей від дебіторів за реалізовану їм готову продукцію.

Тривалість виробничо-комерційного циклу розраховується за формулою: (6.3)

де ТВКЦ – тривалість виробничо-комерційного циклу підприємства; ПГ– період обороту грошових активів; ПВ – період обороту виробничих запасів;

ПЗ – період обороту запасів готової продукції; ПГП – період інкасації готової продукції.

Рух оборотних активів у торгівлі не проходить стадію перетворення сировини в запаси готової продукції, тому управління оборотними активами в торгівлі передбачає управління:

грошовими активами;

товарними запасами;

дебіторською заборгованістю.

Розглянемо особливості управління окремими групами оборотних активів і їх фінансуванням більш докладно.

Управління запасами являє собою складний комплекс заходів, задачі якого тісно переплітаються з задачами виробничого менеджменту і маркетингу.

Розробці політики управління запасами передує їх аналіз, у процесі якого встановлюються:

1)середній розмір фінансових засобів, що відволікаються у формування запасів у цілому й у розрізі окремих їх видів;

2)сезонні коливання розміру запасів сировини і матеріалів, а також запасів готової продукції;

3)оборотність окремих видів запасів.

77

Основною задачею фінансового менеджменту в процесі управління запасами товарно-матеріальних цінностей є оптимізація їх розміру та обороту.

Відповідно, політика управління товарними запасами на підприємстві - це складова частина політики управління оборотними активами підприємства, яка полягає в оптимізації загального їх розміру і структури з позицій найбільш ефективного здійснення виробничо-комерційного циклу.

Політика управління запасами передбачає:

-визначення необхідного обсягу фінансових засобів, авансуємих у формування запасів товарно-матеріальних цінностей;

-мінімізацію поточних витрат по обслуговуванню запасів;

-забезпечення своєчасного залучення в господарський оборот зайвих запасів товарно-матеріальних цінностей;

-реальне відображення у фінансовому обліку вартості запасів товарноматеріальних цінностей в умовах інфляції.

Розглянемо основні методи фінансового менеджменту, за допомогою яких реалізується політика управління запасами на підприємстві.

Визначення необхідного обсягу фінансових коштів, авансованих у формування запасів товарно-матеріальних цінностей, здійснюється шляхом визначення потреби в окремих видах запасів.

Серед груп запасів основна увага повинна бути приділена визначенню потреби в запасах поточного збереження.

Необхідний обсяг фінансових коштів, авансованих у формування запасів товарів, визначається по формулі:

ФСЗ=СРхНЗ-КЗ,

(6.4)

де ФСЗ – обсяг фінансових коштів, авансованих у запаси; СР – середньоденний обсяг запасів у сумі;

НЗ – норматив збереження запасів у днях (при його відсутності може використовуватися показник середньої тривалості обороту запасів у днях, що і був використаний у даній роботі);

КЗ – середня сума кредиторської заборгованості за придбані товарноматеріальні цінності.

Розрахунок ведеться по кожному з видів запасів. Підсумовування результатів дозволяє одержати загальну потребу у фінансових ресурсах, авансованих у формування запасів.

Мінімізація поточних витрат по обслуговуванню запасів являє собою оптимізаційну задачу, розв'язувану в процесі їх нормування.

Розрахунок оптимального розміру постачання, при якому мінімізуються сукупні поточні витрати по обслуговуванню запасів, здійснюється з використанням моделі Уілсона:

Da		(6.5)
	P O / CP

де Da – оптимальний розмір партії постачання; Р – необхідний розмір закупівлі в рік;

О – розмір поточних витрат по розміщенню замовлення, доставці товарів

78

і прийманню в розрахунку на одну партію, що поставляється; СР – розмір поточних витрат по збереженню одиниці товарів.

Забезпечення своєчасного залучення в господарський оборот зайвих запасів товарів здійснюється на основі співставлення нормативного і фактичного розміру запасів. Основна мета цих заходів – вивільнення частини фінансових засобів, що загрузнули в “наднормативних” запасах.

Розмір фінансових коштів, що вивільняються, у цьому випадку визначається по формулі:

ФСВ=ЗН – ЗФ,

(6.6)

де ФСВ – сума фінансових засобів, що вивільняються, у процесі нормалізації запасів;

ЗН – норматив запасів в сумі; ЗФ – фактичні запаси в сумі.

Реальне відображення в обліку вартості товарних запасів в умовах інфляції здійснюється шляхом їх переоцінки.

У практиці фінансового менеджменту для відображення реальної вартості запасів може бути використаний метод lifo. На думку багатьох фахівців, метод lifo дозволяє одержати реальну оцінку цих результатів в умовах інфляції й ефективно управляти вартісною формою руху запасів на відміну від методу fifo.

Довгострокова дебіторська заборгованість також відноситься до необоротних активів підприємства. Принципи оцінки довгострокової дебіторської заборгованості відбиваються в П(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість», затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 8 жовтня 1999 р. № 237.

На підставі цього положення довгостроковою дебіторською заборгованістю вважається сума дебіторської заборгованості, що не виникає в ході нормального операційного циклу і буде погашена після дванадцяти місяців з дати балансу.

Дебіторська заборгованість визнається активом, якщо існує імовірність одержання підприємством майбутніх економічних вигод і може бути вірогідно визначена її сума.

Довгострокова дебіторська заборгованість відбивається на дату балансу за дисконтною вартістю майбутніх грошових надходжень.

Управлінню дебіторською заборгованістю передує широкий аналіз її стану на підприємстві, в процесі якого вивчаються:

а) середній розмір фінансових активів, відвернених у дебіторську заборгованість, їх питома вага в загальній сумі оборотних активів підприємства;

б) середній період інкасації дебіторської заборгованості; в) склад дебіторської заборгованості по видах;

г) склад дебіторської заборгованості по термінах погашення. Здійснюваний аналіз дозволяє перейти до розробки політики управління

дебіторською заборгованістю на підприємстві.

79

Політика управління дебіторською заборгованістю являє собою складову частину політики управління оборотними активами підприємства, що полягає в мінімізації її загального розміру і строків інкасації боргу.

Зміст політики управління дебіторською заборгованістю представлено наступними етапами.

-Визначення можливої суми оборотних активів, що відволікаються в дебіторську заборгованість.

-Визначення складу та оцінка потенційних дебіторів по товарним

операціям.

-Формування принципів здійснення розрахунків підприємства з контрагентами.

-Використання сучасних форм рефінансування дебіторської заборгованості.

-Визначення механізму стягнення дебіторської заборгованості.

- Формування умов забезпечення	стягнення дебіторської
заборгованості.

-Оцінка розміру фінансових втрат від відволікання оборотних активів та можливостей їх компенсації.

-Виявлення фінансових можливостей надання комерційного та споживчого кредиту.

-Лімітування розміру можливого кредиту.

-Формування системи штрафних стягнень за просрочку виконання зобов’язань.

Довгострокова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи, інші необоротні активи відображаються в матеріалах експертної оцінки необоротних активів, передатному балансі підприємства та в акті оцінки вартості майна (у вартості, що відповідає даним бухгалтерського обліку).

Існують такі методи управління дебіторською заборгованістю:

-факторинг;

-форфейтинг;

-вексель;

-продаж боргів.

Факторинг (від англ. factor – посередник) являє собою продаж підприємством дебіторської заборгованості за зниженою ціною спеціалізованому банку або фінансовій організації з метою поповнення ліквідних складових оборотного капіталу.

Таким чином, факторинг, або факторингові операції - прямий (безпосередній) продаж рахунків, що підлягають одержанню.

Основна мета факторингу є одержання коштів негайно або в термін, який зазначений в договорі. Слід зазначити, що продавець не залежить від платоспроможності покупця.

Факторингові операції дозволяють підприємству-продавцю рефінансувати більшу частку дебіторської заборгованості за наданим кредитом у коротший термін, при цьому скоротити період фінансового та операційного циклу.

80

Перевагою факторингу є гнучкість цього джерела фінансування: оскільки розширюється збут фірми, то необхідно збільшити фінансування і обсяг рахунків-фактур, і тоді збільшення суми фінансування несплачених боргів народжується (генерується) автоматично. Несплачені борги можуть використовуватися як гарантія для позики, яка б не могла надаватися іншим способом.

Форфейтинг (від фр. a` forfai – цілком, загальною сумою) – це форма короткострокового кредитування експортних операцій банком або фінансовою організацією.

Особливості форфейтингу:

кредитування здійснюється в формі придбання банком у експортера акцептованого імпортером векселя;

купівля банком векселя здійснюється, як правило, з дисконтом (тобто вексель купується за ціною нижче номінальної вартості). Розмір дисконту залежить від платоспроможності імпортера, терміна кредиту, ринкових процентних ставок по кредиту та ін.;

форфейтинг визволяє підприємство-експортера від кредитних рисків та зменшує величину дебіторської заборгованості, тим самим збільшується частка абсолютно ліквідної складової оборотного капіталу підприємства.

Облік векселя, що видається покупцям продукції, являє собою фінансову операцію з його продажу банку (або іншому фінансовому інституту, іншому господарчому суб’єкту) по певній (дисконтній) ціні, яка установлена залежно від його номіналу, терміна погашення та облікової вексельної ставки.

Розвиток вексельного обороту дозволяє регулювати взаємну заборгованість підприємств та своєчасно вирішувати проблеми платежів та розрахунків.

Основною метою фінансового менеджменту в процесі управління грошовими активами є забезпечення постійної платоспроможності підприємства.

З позицій управління платоспроможністю кошти підприємства складаються з таких елементів:

-грошові активи в національній валюті;

-грошові активи в іноземній валюті;

-резервні грошові активи у формі високоліквідних короткострокових фінансових вкладень.

Характеризуючи склад грошових активів підприємства з позицій фінансового менеджменту, слід зазначити, що трактування грошових активів тут ширше, ніж у бухгалтерському обліку, де короткострокові фінансові вкладення розглядаються як самостійний об'єкт обліку і звітності.

Управління грошовими активами підприємства вимагає здійснення їх великого попереднього аналізу, у процесі якого вивчаються:

середній залишок грошових активів, що забезпечують платоспроможність підприємства;

структура середнього залишку грошових активів, що забезпечують платоспроможність підприємства в розрізі основних елементів;