1.3. Визначення належності земельної ділянки до тієї чи іншої категорії земель.

Цільове призначення земельної ділянки (а отже, і належність її до певної категорії) на сьогодні на практиці визначають кількома способами, що можуть давати різні результати: (1) за фактичним становищем (наприклад, якщо на ділянці знаходиться ліс або водний об'єкт), (2) за даними державного земельного кадастру, які можуть суперечити існуючому фактичному становищу, землевпорядній та містобудівній документації тощо, (3) за даними землевпорядної документації (проектами відведення тощо), (4) за даними статистичної звітності (т. з. форми 6-зем тощо - див. ст. 203 ЗКУ та коментар до неї) - такий підхід часто практикують податкові органи та органи прокуратури.

На наш погляд, визначальними для з'ясування цільового призначення земельної ділянки є насамперед положення щодо цільового призначення, вміщені у документах, які посвідчують право на земельну ділянку (ст.ст. 125, 126 ЗКУ). Розбіжності між правоустановчими документами та фактичним станом земельної ділянки (наприклад, знаходження на ній природного водного об'єкту, лісових насаджень, правомірно збудованих об'єктів житлової та громадської забудови та ін.), положеннями містобудівної та землевпорядної документації можуть свідчити про наявність процедурних порушень при оформленні правоустановчих документів, що є підставою для їх оспорювання. Що ж стосується статистичної звітності, вона може лише відображати існуючий фактичний стан, проте не може сама по собі виз­начати цільове призначення земельної ділянки.

До частини другої. Згідно із положеннями коментованої частини, землі будь-якої категорії, "які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі". Невдалим слід визнати вживання у коментованій статті слова "можуть". Як видається, виходячи із мети даної норми, а також із системного тлумачення норм земельного законодавства, які не передбачають формальної процедури віднесення земель до запасу, формулювання "можуть" не слід тлумачити буквально. Не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб землі "автоматично" (ipso iure) перебувають у запасі.

Слід наголосити, що такі землі не є нічийними: вони перебувають або у комунальній, або у державній власності, на що вказують положення ч. 2 ст. 83, ч. 1 ст. 84 ЗКУ. До розмежування земель державної та комунальної власності всі землі запасу перебувають у державній власності (див. п. 12 розділу X "Перехідні положення" ЗКУ).

Землі запасу за чинним ЗКУ не є окремою категорією земель, оскільки критерій, за яким вони виділяються, не пов'язаний із їх цільовим призначенням.

Стаття 20. Встановлення та зміна цільового призначення земель

1. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

2. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

3. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

4. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

(Статтю 20 доповнено частиною четвертою згідно із Законом №3404-IV від 08.02.2006)

До частини першої. Віднесення земель до певної категорії відбувається при їх передачі у власність або наданні у користування шляхом затвердження відповідних землевпорядних проектів або прийняття рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (див. ч. 2 ст. 20 ЗКУ та коментар до неї).

Щодо поняття "цільове призначення земель" див. коментар до ч. 1 ст. 19 ЗКУ.

На жаль, на даний час можливість або неможливість зміни цільового призначення певної земельної ділянки обумовлюється суб'єктивною позицією відповідних органів, що погоджують проекти землеустрою та затверджують їх.

До частини другої. Щодо зміни цільового призначення земельних ділянок при передачі їх у власність та наданні в користування, у тому числі в поєднанні з викупом та вилученням земельних ділянок, див. ст.ст. 118, 123, 146, 149-151, 186 ЗКУ та коментар до них.

Щодо зміни цільового призначення земельних ділянок при створенні об'єктів природоохоронного призначення див. розділ VII "Порядок створення й оголошення територій та об 'єктів природно-заповідного фонду" ЗУ "Про природно-заповідний фонд України".

Щодо зміни цільового призначення земельних ділянок при створенні об'єктів історико-культурного призначення див. п. 14 ст. 5 ЗУ "Про охорону культурної спадщини", що відносить "визначення меж територій пам 'яток національного значення та затвердження їх зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць" до повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спад­щини (на сьогодні - Міністерство культури та туризму України, див. пп. 4 п. 4 Положення про Міністерства, затвердженого ПКМ від 08.11.2006 №1566), та інші норми названого закону, які визначають компетенцію щодо оголошення об'єктами історико-культурного призначення (ст.ст. 4, 5, 31, 33).

До частини третьої. На даний час законодавство, на наш погляд, дещо штучно "розриває" процедури зміни цільового призначення земельних ділянок, що знаходяться у власності фізичних та юридичних осіб, та зміни цільового призначення інших земельних ділянок. Між тим, як видається, принципових відмінностей у цих процедурах немає та бути не повинно.

Коментована норма передбачає, що зміна цільового призначення "земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України". На реалізацію цієї норми KM України прийнято постанову від 11.04.2002 №502 "Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб".

Велике практичне значення, якого набувають у сучасних умовах питання зміни цільового призначення земельних ділянок, зумовлюють потребу зупинитися на процедурі зміни цільового призначення детально.

Процедура зміни цільового призначення земель включає в себе:

• подання заяви із доданими документами власником земельної ділянки "до сільської, селищної, міської ради, якщо земельна ділянка розташована в межах населеного пункту, або районної держадміністрації, якщо земельна ділянка розташована за межами населеного пункту" (п. 2 Порядку, затвердженого згаданою постановою від 11.04.2002 №502). Серед документів, що мають додаватися до заяви, згадане "обгрунтування необхідності зміни цільового призначення". У правозастосовчій діяльності відсутнє єдине розуміння цього терміну. Часто вимагається надання обґрунтування у формі містобудівного обґрунтування, проекту будівництва, типового проекту тощо. На наш погляд, за відсутності формальних вимог, обґрунтування може бути виконане у довільній формі;

• надання дозволу на підготовку (перепогодження) проекту відведення (п. З Порядку), строк на що складає 1 місяць. Його дотримання є проблематичним, особливо у випадку прийняття рішень органами місцевого самоврядування. Фактично для надання дозволу на розробку проекту відведення необхідний строк у 1-3 місяці;

• складання проекту відведення у строк, визначений договором, що практично становить не менше 1 місяця (див. також ПКМ "Про затвердження Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" 26.05.04 №677, "Про затвердження Типового договору про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" 04.03.04 №266);

• погодження або перепогодження (у Київській області, наприклад, практика "перепогодження" проектів відсутня - в усіх випадках складається новий проект відведення) проекту відведення (п. 6 Порядку) (1) органом земельних ресурсів, (2) санітарно-епідеміологічним органом, (3) органом архітектури, (4) органом охорони культурної спадщини, (5) природоохоронним органом. Щодо земель, зайнятих лісами, див. також ч. 4 коментованої статті. Строк для надання погоджень встановлюється лише загальним законодавством про звернення громадян, яке не поширюється на відносини за участю юридичних осіб. На практиці погодження відбуваються не одночасно, а послідовно, зазвичай, першим відбувається погодження із органом земельних ресурсів, останнім - погодження з природоохоронним органом. Загалом пересічний термін погодження складає біля 3 місяців. При зміні цільового призначення "в межах однієї категорії земель" часто робиться лише два погодження - з органами земельних ресурсів та органами архітектури, що, безумовно, доцільно, проте формально не узгоджується із положеннями Порядку;

• проведення державної землевпорядної експертизи (п. 6 Порядку), що триває біля 20 днів (див. ЗУ "Про державну землевпорядну експертизу землевпорядної документації", ч. З ст. 186 ЗКУ та коментар до неї). Фактично тривалість може складати 30-40 днів і довше, проте існує практика оформлення висновків "заднім числом", з тим, щоб "дотриматися" 20-денного терміну;

• у разі, якщо рішення про зміну цільового призначення (п. 9 Порядку) приймається обласною державною адміністрацією або KM України, надається висновок районної державної адміністрації (1 місяць);

• у разі, якщо рішення про зміну цільового призначення приймається KM України (п. 10 Порядку), надається також висновок обласної державної адміністрації (1 місяць).

• в деяких областях існує практика надання висновків обласних рад (1-3 місяці), що законодавством не передбачено;

• прийняття рішення щодо зміни цільового призначення органом, що визначається відповідно до п.п. 7-Ю Порядку (1 місяць). За існуючою практикою, у разі незгоди зі зміною цільового призначення відповідні органи не приймають рішення про відмову, а просто утримуються від винесення будь-якого рішення. Таким чином, процедура відведення просто "зависає" у повітрі. Така практика є, поза сумнівом, незаконною;

• перенесення проекту відведення в натуру (на місцевість), видача та реєстрація державного акту на право власності зі зміненим цільовим призначенням (терміни можуть дуже сильно різнитися) (див. коментар до ст. 125 ЗКУ).

На практиці зустрічаються відхилення від процедури зміни цільового призначення земель, передбаченої вказаним порядком. Наприклад, розпорядженням Київської обласної державної адміністрації від 05.05.2005 №236 "Про тимчасову зміну повноважень у зв'язку з проведенням комплексної перевірки дотримання вимог законодавства, реалізації державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель згідно з розпорядженням Президента України від 20 квітня 2005 року №985/2005-рп" передбачено погодження питання зміни цільового призначення земельної ділянки з т. з. "робочою групою". Є практика вимагання документів про оплату "послуг" із погодження проекту відведення, існує також практика вимагання акту погодження місця розташування об'єкту або акту обстеження земельної ділянки, на незаконність чого вказав Державний комітет України по земельних ресурсах у листі від 07.02.2006 року №14-17-100165/952.

Фактична загальна тривалість процедури зміни цільового призначення складає від З (якщо рішення приймається районною державною адміністрацією і всі рішення приймаються максимально оперативно) до 12 місяців (якщо рішення приймається KM України). Проте у ситуаціях, коли розгляд питання затягується, процедура може тривати "нескінченно".

До частини четвертої. Положення коментованої частини щодо зміни "цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства" кореспондують нормам ст. 62 Лісового кодексу України (ЛК України).

Закон не містить вказівки на безумовну обов'язковість згаданих у ч. 4 ст. 20 ЗКУ висновків, проте на практиці розуміється саме так. На наш погляд, підставою для відмови у зміні цільового призначення може бути не сам факт наявності негативного висновку (висновків), а лише передбачені законодавством підстави для відмови, які можуть бути вказані у висновку.